Завантажити

доглядачі, скільки пам'ятав, однакові, їм би тільки шкуру спускати у нещасних. Як капрал колись. І цей, мабуть, такий. Хрін редьки не солодший.
— Відповідай же! — замахнувся Феодосій. Втративши всяку надію виправдатись, у повному відчаї, Мокрицький крізь сльози кинув в обличчя унтерові:
— Бийте! А я... а я все одно не буду... Не буду вчитися !
Зал онімів. Не дихав — здавалось.
— Замовчи! — замахнувся унтер. Мокрицький не ухилився — і ляпас прийшовся по щоці: вона зайнялась, мов жар, запашіла. І тут, як на. думку вихованців, сталось-несподіване. Новий доглядач, замість того щоб піддати Мокрицькому з другого боку і тут таки покласти на лаву, схопив Копита, тобто унтера, за руку:
— Стій!
— Що? — не зрозумів той.
— Стій, кажу, і запам'ятайте! Добре запам'ятайте: якщо коли-небудь ще ви хоч раз піднімете руку на вихованця, вважайте себе тої ж миті відставленим від служби. — Мова і погляд доглядача не давали приводу для двох думок. Унтер спантеличено дивився на Івана Петровича, не розуміючи, що він повинен запам'ятати, і головне, чим так невдоволений доглядач; здогад, що він, унтер Феодосій, чимось не вгодив капітанові, налякав старого, і він, поморгуючи сльозливими очима, за звичкою приклав руку до скроні:
— Винуватий, вашбродь! Мабуть, старію... Але я його, сукиного сина, коли накажете, відшмагаю по перве число. Він у мене побігає... Он і пан директор казали...
Унтер не договорив, його слова заглушив незвичний шум у залі, вихованці одверто сміялись над Копитом, Іван Петрович теж мимохіть усміхнувся і подумав, що не варто сердитись на людину, яка впевнена в своїй правоті і поки що нічого не зрозуміла. Майже спокійно Котляревський сказав:
— Я помітив, що на колодязі немає ляди. Прошу негайно найти її або зробити нову, збийте з дощок. Колодязь повинен бути закритий, а краще — замкнений.
— Слухаюсь. — Унтер відступив до дверей і на порозі козирнув ще раз.
В залі полегшено зітхнули. Лише Мокрицький лишався байдужим до всього, не вірив, що йому вдалось уникнути кари.
— Підійди!
Втікач зробив кілька кроків і спинився перед доглядачем.
— Чи вірно я зрозумів, що ти, Федоре, не бажаєш вчитися! Чому саме?
Мокрицький стенув плечима, але промовчав.
— Се таємниця?
Він не відповідав: чи то справді не дочував, чи злякався. І тут не витримав Папаноліс:
— Він латини не вчить, тому, що... не любить. А все останнє він вчить.
— Он воно що. — Доглядач повернувся до Андреа: — А ти любиш латинську?
— Я?.. Не дуже.
В залі засміялись: щирість товариша імпонувала, до того ж, мабуть, мало хто полюбляв латину, тому-то більшість співчутливо поставилась до слів Андреа.
— Але вчиш, хоч і не дуже?..
Папаноліс розвів руками: мовляв, нічого не зробиш, треба.
— Добре! Сідай! І ти, Мокрицький, йди на місце. Котляревський добре розумів вихованців. Згадав, як колись, ще в семінарії, він сам на першому уроці зненавидів латинь, не міг перебороти антипатії до того часу, поки учителем латинської поезії не став Іоанн Станіславський, саме він навчив розуміти прочитане, бачити і цінувати красу поезії, силу мислі. Згадавши про це, Котляревський, сам не знаючи, як сталось, став читати вголос, по пам'яті, із Вергілієвої “Енеїди”.
Немало дивуючись, учні слухали. Навіть буйна хлопчача фантазія не могла припустити, що доглядач — адже це тільки доглядач! — знає латинську, причому, так добре, що читає по пам'яті і без запинки, красиво, чітко вимовляє когкне слово, і хоч вони розуміли далеко не все, слухали з величезною увагою і задоволенням.
Кінчивши читати, Котляревський відійшов до вікна і деякий час спостерігав, як Феодосій лаштує ляду до колодязя, прив'язує вірьовку до кільця, пригинає ломиком крюк, щоб до нього в'язати кільце, почекав трохи і вернувся до столу.
— Мабуть, ніхто з вас не знає всієї поеми. Поки й ранувато, все в свій час... А щодо прочитаного уривку, то в ньому поет розповідає про катастрофу, яка спіткала легендарного Енея — героя поеми. Хочете знати, що трапилось?
Кілька секунд дивився на хлопчаків, більшість з яких разом, в один голос, попросили розповісти про все. Котляревський кивнув; добре, мовляв, і розповів, як одного разу піднялася на морі буря і розметала кораблі Енея, потопила одно із суден його сподвижника — Оронта разом з лікійцями, услід за цим пішли на дно морське і судна Аванта, Алета і Ахата, і тільки втручання самого Нептуна врятувало від повної загибелі військо Енея.
Оповідь вразила. Кілька хвилин учні сиділи мовчки, чекаючи продовження, і раптом всі разом загомоніли:
— А далі що?
— Розкажіть, пане доглядач!
— Просимо!
Виявив певну зацікавленість до почутого і Мокрицький, забувши про те, що його чекає. Проте доглядач в той день нічого більше не розповів, нагадав, що час закінчувати домашні завдання, а про дальшу долю Енея і його війська вони обов'язково

читати