Завантажити

самими вікнами палацу, непоспішливо, розмірене йшли чумаки, і це останнє вражало особливо. Не один день і ніч провели вони в дорозі, під степовим сонцем і дощем, на вітрах шкіра на обличчях задубла, темна засмага пашіла на них, а на свитках лежав товстий шар пилюки. Стомлені, а йшли так — твердо і розмашисте — ніби й не було у них позаду сотень верст важкого шляху, що слався з далекого Криму.
— Сіль привезли, — кивнув князь. — Нарешті... Чимало її нині потрібно і для солонини, і для риби в’яленої..”
Котляревський запитально поглянув на правителя:
— Ви мовили, солонини, ваше сіятельство? Чи не означає це?..
— Так, мосьпане, означає... Можливо, і ранувато про те думати, але, так чи інакше, згадаєте моє слово: не уникнути нам афронту з боговідступником Буонапарте. Він не спиниться, піде далі, переступить і рубежі. — Світлі прищулені очі Лобанова-Ростовського дивилися далеко, значно далі і площі, і Пробойної вулиці, що лягла до собору і сягала далі — в саме небо. — Однак я затримав вас, мосьпане?
— Ніскільки, ваше сіятельство, це я у вас забираю час.
— Пусте, був радий познайомитись.
— Дякую... Я негайно, коли дозволите, відправлюсь до пана директора училищ. Честь маю... — Котляревський непоспішливим кроком пересік кабінет, біля дверей ще раз повернувся, вклонився.
Майор Смирницький чекав Котляревського у приймальній.
— На випадок потреби, пане капітан, — сказав майор, вручаючи Івану Петровичу невеликий акуратно засургучований пакет, — звертайтесь коли завгодно — завжди до ваших послуг...
Ад'ютант був люб'язний, неможливо було не бачити його щирості, і Котляревський від душі подякував йому за участь у своїй справі і в свою чергу запросив до себе: він гостям радий, а особливо таким, як пан майор, — не часто зустрінеш у глухій провінції, подібній благословенній Полтаві, істинного знавця і шанувальника вітчизняної словесності.
Котляревський поспішав: хотілось ще сьогодні побувати у гімназії, і коли вдасться, то й приступити до своїх обов'язків...
Між тим Лобанов-Ростовський, лишившись в кабінеті один, стояв біля вікна, спостерігаючи, як навпростець через Круглу площу крокує інвалідна команда, а майстрові, зайняті ла пам'ятнику Слави, обертаються, щось говорять услід, і, мабуть, не дуже доброзичливе, їдкувате, бо старший команди раптом обернувся і показав їм кулака. Ось ще турбота — інваліди. А ким заміниш?
Князь вернувся до столу, ще раз прочитав напис на титулі книги: “Глибокошановному їх сіятельству... князю... щиро...” Перегорнув сторінку, ще одну, ще кілька, прочитав рядок, всю строфу, і так, стоячи, сторінку, потім ще одну... Боги. Боги? Але які? В кожному барському домі знайдеш подібних “небожителів”. Треба віддати належне пану піїту, людина він далеко не проста. Ловко зумів обійти цензуру, обвести навколо пальця. Видумка, легенда? “Розумний читач все зрозуміє”, бо мудрішого читача, ніж весь народ, що населяє край, нема. Це пан піїт знає. Одне заспокоює: народець оцей, слава Всевишньому, поки що темний, як осіння ніч, школи для нього будуть дуже не скоро, мине час, немало води втече у Ворсклі, поки будуть школи. А поки що — князь підвів голову від книги, тонкі губи його зламались в усмішці — потрібно наблизити пана піїта, нехай йде хоч би в доглядачі. Буде перед очима. Зело досвідчений, знаючий, рідко, за нинішнім часом, зустрінеш таку освіченість. Дурні, мабуть, там в Петербурзі, що не взяли на службу, не вміють людину бачити. А він його тут наблизить, довір'я викаже. Правду кажучи, обмаль, дуже обмаль знаючих людей у губернії, а який розумний господар впустить можливість і відмовиться від такої людини? Ні, він, князь, не марнотратець. Не можна нічим гребувати, навіть потенціальним супротивником.
Проте піїт буде завжди у його владі, очей з нього не спустять, і коли що — рука не здригне... Князь відсунув книгу на край столу, дістав коробку з тютюном і запалив; випускаючи дим, загадково усміхався тією саме усмішкою, яка співрозмовникові нічого поганого, здавалось би, і не говорила, та хто знав князя ближче, мусив бути насторожі.
8
Як не поспішав, а довелось затриматить. Зустріч цю не шукав, бо добре знав, якщо трапиться, нічого приємного не принесе вона. І все ж таки не міг не зустрітись, а відтак, і затриматись. Навіть несподівано для себе відчув, як затепліло, відтало на душі: згадалось давно минуле, але завжди дороге.
Біля самого виходу з під'їзду спинилась карета і з неї вийшов якийсь досить-таки натоптаний чиновник в шинелі з подвійним коміром і в зсунутому майже на очі трикутному капелюсі. Ступивши на поріг, чиновник підвів голову — хто посмів йому заступити дорогу? — і отетерів:
— Чи це ти?
— Федір?
Міклашевський похилився наперед, мало не впав, схлипнув, як дитина:
— Іване!
Кілька хвилин так і стояли мовчки, не звертаючи уваги на швейцара, на чиновників, які обминали їх. Потім відсторонились, озирнули один одного. Котляревський

читати