Завантажити

І, певний, що писати треба, Котляревський схилився над розгорнутим журналом.
“Протягом останніх днів після того, як зайнято фортецю Бендери, командуючий корпусом, крім встановлення внутрішнього у фортеці порядку та доставки війську потрібного продовольства, маючи свої види на Ізмаїл, велику мав турботу до схилення буджацьких татар на бік Росії”.
Справді, Мейєндорф ні собі, ні іншим спокою не давав. Квапили, щоправда, і його теж. Не раз приїздив ад'ютант Міхельсона — капітан Осмолов. Перша розвідка закінчилась, однак невдало. Ординці вагались: трактувати з росіянами чи ні? Чи варто про це писати? Може, не слід завантажувати опис несуттєвими деталями? А втім, нехай, не завадить.
“Татарські начальники й найповажніші у поколіннях вагались: чи прийняти дружньо російське військо, чи ні”, — з'явилась у журналі фраза.
А що ж далі? І пірце побігли, потекли й слова, фрази, короткі, вкрай стислі.
Закінчується привал. Уже чути команду, гомін голосів, кінське іржання, важкий тупіт похідних колон. Першим виступає Стародубський драгунський полк. За ним — Новгородський мушкетерський і 11-й єгерський полки, а вже потім рушить артилерія: батарейна рота, напіврота Донської артилерії, піонери й замикаючим — Донський козачий полк Платова. А десь іншою дорогою — в обхід Челебе — пройде й полк задунайських козаків, яких веде Білокінь. Побачити б їх, посидіти при нічному багатті, послухати пісень рідних, а може, й слово до них сказати — останнє перед боєм.
Та не вдасться в ці дні до них заїхати, але вже там, перед самим Ізмаїлом, неодмінно знайде нагоду й побуває у них, треба ж бо знати, чи все є в них чи не відчувають в чому нестачі...
Та про це пізніше, а зараз дописати б слід про перший день походу на Ізмаїл, про другий день, про зграю якогось Пеглевана, який напав на Челебе і розграбував його вщент, частину мешканців з собою погнав. Войнов, якого командуючий опівночі командирував зі Стародубським драгунським і Донським Платова полками, а також напівротою кінної артилерії для розгрому розбійницької зграї Пеглевана, нічого поки що не встиг. Пеглеван утік під Ізмаїл. Ні, про це вже не встигне записати, нехай пізніше.
Котляревський зачерпнув ложкою трохи холодної каші, як раптом його увагу привернув гомін під самими вікнами. Кілька драгунів оточили татарина, вже літнього, у драному кожушку, він щось швидко розповідав і виразно жестикулював. Хто він? Місцевий мешканець? Чи хто інший?
Вбіг Пантелій. За ним — Нікітенко. Поручик знову ніс службу по охороні корпусного штабу, й Котляревському доводилося з ним зустрічатись мало не щодня. Поручик був схвильований, обличчя в-червоних плямах:
— Іване Петровичу, можна?
— Заходь. А що скоїлось?
— Розумієш, татарин тут один з місцевих.
— А що саме? .
— Каже, що годину тому із Челебе пішов Пеглеван зі своїми людьми.
— Воинов уже виступив; мабуть, наздожене.
— Не в тому річ.
— А в чому, поручику? Прошу коротше. Привал закінчився.
— Виявляється, Пеглеван — зовсім не Пеглеван. Це — Селім-бей. Татарин клянеться, що впізнав його.
— Цього можна було сподіватись.
— Але чому ж він прізвище змінив?
— Що ж тут незрозумілого? — Котляревський підвівся, застебнув шинелю. — Селім-бей, безумовно, знає про аманатів і боїться за них: ану ж розкриється, хто такий Пеглеван, тоді ми маємо право чинити з ними за законами воєнного часу.А це його родичі, одного племені люди. Якщо з його вини їх спіткає нещастя, його прокленуть. А це цілком можливо. Але цього не буде... Стежте, поручику, щоб з заручниками поводились чемно, годували добре. Такий наказ командуючого. Особисто простежте.
— Це цеє, як наказано, робиться.
— А вже генерал Войнов догонить супостата, — сказав Пантелій Ганжа. І, не звертаючи уваги на поручика, що, здається, не збирався покидати приміщення, попросив: — Ваше благородіє, Іване Петровичу, так що скоро в похід знімаємось, а ви ще й не їли. Вся каша ціла. Та вона ж і холодна вже, дозвольте — підігрію.
— Спасибі, Пантелію. Я ситий. Ось візьми теку і в похідний мішок поклади та бережи, на дальшому привалі допишу... А поки що — з богом! У похід! Незабаром — Ізмаїл.
Привал закінчився. І підрозділи другого армійського корпусу Задунайської армії покинули Челебе. У складі гауптквартири їхав і штабс-капітан Котляревський — ад'ютант командуючого, автор української “Енеїди”.
 
Книга третя
ПАНСІОН
1
Їхати! І чим скоріше, тим краще. Він задихався в цих так званих мебльованих кімнатах, пропахлих дешевими лойовими свічками, поганеньким тютюном і бог зна якою задавненою квашениною. У величезному кам'яному місті кожний заклопотаний собою, живий ти чи гибієш — кого це обходить? Може, саме тому звідси, здалеку гледячи, істинним раєм здавався маленький, що приліпився на самому схилі Подільської гори, батьківський будиночок, а потопаючі літньої пори у вишневих садах непоказні, більш ніж скромні,

читати