Завантажити

дороги!
— Я переконаний, що ви прекрасна людина, поручику, — сказав Осмолов. — А мене... інколи заносить.
— Значить — по руках? І — з богом!
— Ні, я вернусь. Як же мені поїхати тепер? Тим часом офіцери помітили: Махмуд-бей виявляє ознаки нетерпіння. Коли Нікітенко спитав, що це означає, ординець сказав, що треба поспішати, бо його брат Селім на волі, а це може загрожувати небезпекою штабс-капітанові і його людям. Тому він, Махмуд-бей, повинен зразу ж повернутись. Він уже щось придумає там, у степу.
— Добре, їдьмо, — сказав Нікітенко, — ми й справді заговорилися.
Перехожі з цікавістю озиралися на незвичайну кінну групу: попереду офіцери, між ними, в дорогій одежі, — ординець, замикають групу драгуни й татари — вони їдуть теж поряд, в одному строю.
Сіявся дрібний сніжок, сріблив малахаї татар, ківери росіян, хрумтів під копитами, рівно лягав на низенькі покрівлі, вистилав довгу, вузьку вулицю сивою пухнастою доріжкою. їхали мовчки. З вулички вибралися на майдан, тут уже палицею кинути до штабу. Поручик, який коли-не-коли з повагою і неприхованою цікавістю поглядав на молодого ординця, не витримав і обережно торкнувся руки Махмуда:
— Отак зразу й назад?
— Неодмінно, пане офіцер... Підпасок конче добіжить до Селіма й розкаже, що пропав кінь, а пастуха ви захопили. Селім піде на все. Ви не знаєте його, сина Зульфії! Він зроду такий — одчайдушний.
— Послухай, Махмуд-бей: хто навчив тебе нашої мови? — спитав, витримавши невеличку паузу, Нікітенко. Помітивши, як тінь смутку набігла на обличчя татарина, поручик поспішив відмовитись від запитання. Ординець непевно здвигнув плечем: чого ж, він скаже. І сказав:
— Мати... Моя мати. її, зовсім ще молодою, привезли колись у Каушани. Вона тут виросла, а мову свою не забула. І пісні. Та які ж пісні! Я звик до них з колиски...
— Вибач, я не знав, — збентежено мовив Нікітенко.
— Нема вже її, — зітхнув Махмуд. — Отруїли... Може, і Зульфія, Селімова мати. Учитель розповідав. Коли вона вмирала, я на полюванні був.
13
Селище називали містечком, хоч у ньому не знайти було ні одного, окрім ханського, кам'яного будинку, все дерев'яні та саманні, вкриті здебільшого соломою хатини. Вони розсипалися по узгір'ях та улоговинах, криві вулички виходили до Ботні — неглибокої річки, заболоченої, яка завжди в літню пору пересихала.
Жили в містечку ремісники, винороби, а володар буджацьких татар Агаси-хан мав тут і літню резиденцію, проте в теплі зими він залишався в містечку і на весь рік. Ось, мабуть, і все, що було відомо про Каушани. Ще менше росіяни знали про володаря краю — Агаси-хана, до якого тепер їхали. Чутки були різні. Одні твердили, що каушанський воєвода — хитрий і підступний лис, пальця в рот такому не клади — миттю відкусить, а якщо трапиться нагода, то відшматує і всю руку. Казали, що хан намагається вести свою, незалежну від султана, політику, але робить це обережно, побоюючись гніву падишаха, рука якого, як відомо, сягає при потребі дуже далеко. Інші запевняли, що хан — вірний слуга Порти, отже, розмову про перехід на бік росіян чи будь-яку їм допомогу вести з ним даремно...
Пізно вночі загін наближався до Каушан. Чорні стрімкі силуети вершників різко виділялись на залитій щедрим місячним сяйвом, дзвінкій, як бубон, дорозі. Шелестів у придорожніх деревах вітерець, підхоплював і заносив у глухі степові яруги сухий сніжок, порипувала збруя на конях.
Їхали не переобтяжені зайвим вантажем — усе, що везли з собою, віддали старшинам у селах, якщо не враховувати ще дечого, прихованого па всякий випадок.
Ще в повіті Еть-Іссін змінили коней на татарські і не жалкували: татарчуки виявились досить витривалі, вони легко долали чималі степові переходи, причому не вимагали особливого догляду. Кинь жмут сіна, жменю вівса — і гони хоч цілу добу без перепочинку. Правда, незвично було сидіти на низькорослих кониках, найгірше доводилось довготелесому Денисові Орестову. Ноги його майже волочились по землі. Над ним кепкували, радили зробити сідло вищим або краще — це придумав Стефан — вмоститись по-турецькому, як на кошмі. Та він не ображався, навпаки, погладжуючи тонкі сивуваті вуса, разом з усіма підсміювався, радий вільному вітру, розлогому степу і, звісно, тому, що ось уже кілька діб його командир, бригадир Катаржі, виявляв до нього певну турботу, кілька разів запитував, чи відпочив, і взагалі жодного разу не образив.
Їхали нічним степом. Під великими мерехтливими зорями.
— Який-то він, хан? — кинувши повід на луку, ледь похитуючись у сідлі, стиха заговорив Катаржі. — Чи прийме в такий пізній час? Що заспіває? Мабуть, і гадки не має, які-то гості ось-ось постукають до нього у ворота.
— А я думаю, знає, — відповів Котляревський теж стиха. — Хіба що пізнувато йому про це донесли. За це ми повинні дякувати його молодшому синові. Допоміг він нам, а головне — з біди визволив.
— Правда. Віриш, у мене таке почуття, ніби юнак

читати