Завантажити

пустив піну, звивався, як вуж, волав, як навіжений, погрожував всіма карами тим, хто насмілиться не визволити його з рук гяурів. Тоді татари, які вартували полонених, на знак старшого, в одну мить розправились з яничарами. Ніхто не встиг і оком моргнути, не встиг попередити біди. На кінські крупи звалились обезглавлені.
— Вони їх убили! — раптом закричали татари, що оточували загін. Наперед вискочив старший, владно махнув ятаганом:
— Хай під'їдуть до нас тільки росіяни. Усі інші — на місці.
Вулицю з обох боків заповнювали озброєні ординці. Діватись нікуди.
— Бригадире, ми в пастці, — стиха сказав Котляревський.
— Бачу, але що робити?
— Вимагати, щоб негайно провели до старшини.
— Добре. Клич Стефана.
Покликали перекладача. Котляревський швидко, двома словами, передав наказ. Стефан слово в слово переклав вимогу татарською мовою.
Деякий час там мовчали, потім той же молодик відповів. Стефан переклав:
— Вони проведуть до старшини тільки росіян, усі інші нехай лишаються на місці.
— Що відповімо? — спитав збентежений Катаржі. — Невже доведеться їхати?
Зважитись на щось треба негайно. Але як? Їхати самим? Після того що сталось з полоненими яничарами, татари навряд щоб приставили росіян до старшини живими, вони не стануть дошукуватись істини, хто занапастив турків, і, вважаючи офіцерів своїми ворогами, вчинять розправу, це в них не забере багато часу. Ні, не можна їхати до старшини самим.
— Тільки разом з провідниками, — твердо сказав Котляревський. — А то...
— Згоден. Але спершу — поговори з ними. Котляревський звернувся до провожатих, що їх послав Махмуд-бей. Стефан швидко й точно переклав:
— Кунаки, нам треба пробитися до тутешнього старшини, але якщо ви боїтесь іти слідом за нами — ви бачите, до чого йдеться, — то повертайтесь...
Котляревський знав, що каже: він зачіпав самолюбство ординців. Хто б з них посмів зізнатись у боягузтві і лишити в небезпеці гостей їх повелителя? Навряд, щоб такий знайшовся серед вірних людей бей-заде.
— Розумієш, ефенді, — відповів сивобородий, старіший з нукерів. — Ми не можемо лишити вас, бо ці шакали здатні на все. Ми поговоримо з ними... Гей, ви, барани пустоголові! Якщо ви зараз же не звільните дорогу для панів російських офіцерів, ми самі її звільнимо... І вчинимо так, як учинили з грабіжниками й розбійниками Гасан-паші, яких ви називаєте великими воїнами.
— Віддайте нам росіян, — наполягали на своєму ординці, — А ви можете їхати... Ви не потрібні нам,
— Зате росіяни нам потрібні. За них ми віддали аманатів, які сам Махмуд-бей повіз до російського паші в Бендери. Тепер своїм життям ми відповідаємо, за росіян. І якщо ти, Уразе, втративши розум, торкнешся їх хоч єдиним пальцем, то й ми поруч з ними станемо. І тоді — начувайся! Ти і весь твій рід.
Ординці, почувши слова сивобородого, про щось впівголоса перемовляючись, радилися. Тим часом штабс-капітан, довідавшись, що молодий ординець Ураз і є син старшини, не чекаючи відповіді, звернувся до нього і його людей з такими словами:
— Ураз-бей, і ви, воїни повіту Оран-отлу, ми приїхали до вас, до вашого каймакама Іслам-бея з фірманом нашого паші, який стоїть нині, як ви знаєте, в Бендерах. Фірман цей ми прочитаємо, як тільки стрінемося з старшиною, щоб усі знали про нього, бо він стосується всіх і кожного і адресований вам, славні воїни Іслам-бея. Отже, поїдьмо разом.
На заклик штабс-капітана ніхто, однак, не відгукнувся, похнюпившись, мовчали, довго думали.
— Не будь ішаком, Уразе! — загорлав на все село сивобородий. — А як ні, то над тобою почнуть сміятися діти. Не випробовуй нашого терпіння, Уразе!..
Хто зна, що зрештою вплинуло на мешканців села — дружній тон російського офіцера чи глузливий і самовпевнений сивобородого, — але раптом татари, як за командою, розступились, і син старшини Ураз попросив офіцерівз провідниками разом їхати за ним слідом — дорога відкрита...
Старшина, як виявилось, чекав гостей. Він зустрів їх святково одягнений, при коштовній зброї, біля самих воріт великого свого двору, перший заговорив, запросив до господи, нехай гості відпочинуть з дороги.
Стримано подякувавши господареві — зустріч біля царини, мабуть, улаштовано не без його відома, — Котляревський озирнувся, непомітно штовхнув ліктем Катаржі; на вулиці товпились озброєні ординці, не розходились.
— Доведеться, мабуть, тобі, пане посол, читати фірман його превосходительства, готуйся, — шепнув Котляревський. — Та це, думаю, краще, ніж попасти в мазанку, подібну до Селімової.
— Я готовий читати... — так само тихо відповів бригадир.
— Тільки одно прошу: не гарячкуй і будь насторожі.
Вони почали здалеку, розпитали господаря про здоров'я його і членів сім'ї, похвалили сина старшини Ураза. Він здався їм розумним, сміливим, справжнім джигітом, потім — зовсім природно — перейшли до головного, але й тут Котляревський, що

читати