Завантажити

пропоную послати російському паші по одному аманату від кожного села. — Він замовк, потім тихо додав: — Я посилаю брата.
Інакше кажучи, він пропонував заложників. У кімнаті на якусь мить запала тиша. Так несподівано сильно прозвучало слово старшини з рудими звислими вусами. Але далі гості Махмуд-бея, усі старшини, захоплені прикладом сусіди, заговорили — всі разом, не слухаючи один одного:
— Я пошлю брата!
— Я — молодшого сина!
— Я — внука!..
Котляревський, перезирнувшись з бригадиром Катаржі, здивований і збуджений, вклонився старшинам і окремо Махмуд-беєві:
— Спасибі, високошановне товариство, і тобі, славний бей-заде, за дружбу! Від імені моїх товаришів, усього війська російського — спасибі!.. Цю хвилину ми не забудемо!.. Аманати приймемо, і хочу вас запевнити: ви не пожалкуєте, що так учинили. І ще скажу: вашим родичам, які поїдуть до нас, усім, без винятку, буде в нас добре, їх приймуть так, як приймають лише друзів...
Перед світанком старшини, попрощавшись з російськими послами, роз'їхались по своїх селах, пообіцявши зразу ж послати в розпорядження каймакама своїх родичів, а той мав усіх разом відіслати в Бендери. Махмуд-бей жалкував, що його нові друзі так швидко від'їжджають, не встиг з ними й наговоритись, але він розуміє: баритись не можна, дорога нині кожна хвилина, адже й ворог, мабуть, не дрімає...
Перед від'їздом Котляревський і Катаржі підвели до Махмуд-бея коня. Це був один із двох рисаків, виділених командуючим спеціально для російських посланців, якими вони могли розпорядитись відповідно до обставин. Одного коня встиг захопити Селім, у метушні від'їзду знайти його не вдалось, а цього — рослого, сильного, золотистої масті — вони з легким серцем дарували Махмуд-беєві.
— Тобі! Не ображай нас відмовою, — сказав штабс-капітан і міцно потис маленьку тверду долоню ординця.
Махмуд-бей захоплено цокнув зубами, повільно обійшов навкруги коня, торкнувся бабок, притис на мить оксамитові ніздрі до своєї щоки.
— Дякую! Ніколи не забуду!..
Говорив тихо і зворушено і, раптом згадавши щось, покликав слуг. Вони вибігли з мазанки навпроти. Розмова з ними була недовга. Вислухавши свого молодого господаря, слуги кинулись сідлати коней.
— Дорогу до мого брата Іслам-бея в його повіт Оран-оглу вам покажуть мої люди. У степу нині не зовсім безпечно, а з моїми нукерами їдьте спокійно. Десять вірних ятаганів. Я сам поїхав би, але ж маю вирушити в Бендери, ось тільки дочекаюсь всіх аманатів.
Махмуд-бей узяв під уздечку коня штабс-капітана лівою рукою, а правою — коня бригадира і вивів їх із двору.
— В добрий час!
Уже тут, на вулиці, Котляревський попросив усіх затриматись на кілька хвилин.
— Для чого? — здивувався Катаржі.
— Напишу командуючому.
— Про віщо?
— На всякий випадок. Про людей Махмуда. — І, вже твердо вирішивши, що без цього не можна їхати, Котляревський попросив Пантюху дістати з похідної суми папір і чорнило і в сідлі написав записку на ім я Мейєндорфа, в якій повідомляв, що пред'явники оної їдуть у Бендери як аманати, й просив усі російські роз'їзди та пости не затримувати їх і ніякої шкоди не чинити, а їхній начальник, славний Махмуд-бей, — син Агаси-хана. Самі ж штабс-капітан Котляревський і бригадир Катаржі з людьми своїми поки що побували в одному повіті і їдуть далі.
Котляревський прочитав записку Махмудові, той прийняв її, сердечно подякував і довго стояв біля воріт, поки весь загін зник за найближчою могилою.
11
Татари вели загін по тільки їм відомих дорогах. Минали пересохлі річки, пробивалися крізь хащі очеретів, пересікали биті шляхи, все навпростець і навпростець — дикими ярами, ризикуючи застряти в якомусь чорному болоті. Треба було якомога скоріше досягти сусіднього повіту, поки Селім-бей, очумавшись, не зв'язався з турецькими лазутчиками й не повів їх слідом за російськими послами.
Ординарці тримались до офіцерів ближче. Денис якось раптом, в один день, потемнів, тільки очі гарячкове блищали на сухому, туго обтягнутому шкірою обличчі. Зате Пантюха не втрачав самовладання, хоч теж помітно змарнів за не зовсім гостинно проведений у Селім-бея час. Він твердо переніс побої, ще й підбадьорював Дениса, який був занепав духом, а помітивши, як поглядає на нього Махмуд-бей, навіть повеселішав, устиг підморгнути йому, звичайно, так, щоб не помітив Селім і нічого не запідозрив. Пантюха був переконаний, що штабс-капітан не кине його на поталу, і стоїчно переніс усе, турбувало його лише одне: як би розлючений Селім-бей не завдав шкоди його командирові, не образив його, це змусило б Котляревського відповісти, і хто зна, як би це сприйняв гордовитий бей, який ні на що не вважав. А ще турбувала Пантелія доля паперів: ану ж натраплять на них, розметуть похідні мішки, знищать — чи довго це ординцям, які не розуміють їх мови. Ганжа упав був на мішки, намагався заштовхнути їх подалі в куток, щоб не впадали в око, і

читати