Завантажити

Він озирнувся: услід битим шляхом, освітленим високим місяцем, їхали його нукери, а також Пантюха Ганжа й Денис Орестов.
Опівночі, як і сказав Махмуд-бей, вони приїхали в його село. Він передбачливо виставив дозори і негайно послав по старшин усього повіту Орум-бет-оглу, наказавши їм якомога скоріше прибути до нього.
А поки що, чекаючи на старшин, гості й молодий господар сиділи на ворсистім паласі у парадній кімнаті і, попиваючи турецьку ракію, вели задушевну бесіду, пригадуючи подробиці чудесного визволення з рук Селім-бея. Махмуд зізнався, що дуже боявся: ану ж штабс-капітан не витримає і назове його на ім'я при братові, тоді було б важко щось зробити, бо Селім міг би подумати що завгодно, виставив би додаткову варту, не сів би з Махмудом на святкову кошму. “Отже, виручила витримка твоя, бачка”, — сказав Махмуд-бей.
— За твоє здоров'я, друже, за твоїх родичів, жон твоїх і дітей, за твого батька — славного Агаси-хана! — підняв келих Котляревський.
— Спасибі! — приклав Махмуд-бей руку до серця і випив свій келих разом з гостями.
Ракія була міцна: таких напоїв штабс-капітан не вживав, хоч як його припрошували, але заради такого випадку, в ім'я визволення з полону, який міг би закінаитися хтозна-чим, не відмовився й підтримував тости, які, не поступаючись один перед одним в шанобливості, виголошували то Махбуд-бей, то бригадир Катаржі.
Минуло не більше години, як стали приїздити старшини. Здебільшого це були люди літні, що, поживши чимало на світі, знали почому ківш лиха.
Поважно всівшись у коло на паласі й випивши по келишку ракії, вони, на знак Махмуд-бея — свого каймакама7 , — приготувалися слухати, хотіли ж бо знати, навіщо їх так нагло потурбували серед ночі, примусили лишити теплі оселі, неначе на пожежу або хан рагугом кличе у військовий похід.
Говорити почав штабс-капітан, який здався старшинам людиною привітною, уважною. За перекладача був сам Махмуд-бей, хоч тут сидів і Стефан.
Штабс-капітан казав про те, що в Росії завжди поважали войовничий, сильний і талановитий народ татарський і дуже жалкували, що перебуває він під владою турецького султана, у васальній залежності, хоч мав право на більш почесну долю. У Росії знають, що султан ніколи не шанував своїх васалів і, як звичайно, спирався на них у тяжкі для себе часи, а в мирні дні зразу ж забував про них, забував свої обіцянки подбати про їхні життєві потреби.
Старшини слухали, ніяк поки що не висловлюючи свого ставлення до слів російського офіцера. Ще ж не відомо, як поставиться до цього каймакам, син Агаси-хана. То нічого, що він сам перекладає, але ж обличчя бей-заде8 непроникливе, холодне, тільки очі поблискують, але то, можливо, і від випитої ракії. Та ось Котляревський сказав, що падишах ставиться до татар, як вітчим до нелюбих пасинків, Махмуд переклав і тут же, не давши штабс-капітанові казати далі, різко махнув рукою:
— Правда твоя, ефенді! Ми гірше живемо, ніж пасинки. Ми голі й бідні. У куток загнані, недарма ж нас буджаками називають.
Старшини немов прокинулись, поважно кивнули: вони згодні з каймакамом, він правду каже, його вустами сам аллах глаголить. Лише двоє — найстаріші — залишились байдужі, сиділи мовчазні, похмурі. Махмуд помітив це і звернувся до них:
— Скажіть, а ви що думаєте? Чи правду сказав пан офіцер, чи, може, ні?.. Клянусь бородою Магомета, ви з ним згодні.
Ті, побачивши, як недвозначно поблискують очі Махмуд-бея, а руки нервово ворушаться на витому руків ї кривого ножа, поспішно закивали:
— О так, славний бей-заде, згодні!
— Я так і думав, — сказав Махмуд-бей і, звернувшись до Котляревського, кивнув: — Кажи, ефенді, ми слухаємо...
Котляревський, підвівшись з паласу (сидячи говорити незручно), звернувся безпосередньо до Махмуд-бея, але не забував і старшин:
— Ми, росіяни, ніколи не задивлялись на чуже й не вважаємо, що маємо право, як переможці, задарма привласнювати добро переможених. За все ми платимо. Вам, мабуть, відомо про фірман нашого командуючого: ніхто з солдат чи офіцерів не має права ввійти в будинок місцевого жителя без його згоди, а тим більше взяти будь-що без оплати.
— Ми це чули! — підтакнув один із старшин, наймолодший серед них — на диво рудий, із звислими тйнкими вусами. Інші старшини подивились на нього: мовляв, чого вискакуєш, коли тебе не питають, але ніхто нічого не заперечив.
— Я уповноважений сказати тут, — мовив, далі Котляревський, спокійно, доброзичливо поглядаючи на старшин, — якщо росіяни коли-небудь пройдуть через ваші степи — зрозуміло, після вашої згоди на це, — буде те ж саме. Захочете продати — спасибі, не захочете — воля ваша, шановні старшини.
Закінчивши говорити, Котляревський сів і ледве помітно торкнувся ліктем Катаржі: кажи тепер ти. Катаржі оглянув усе коло і, усміхаючись, від чого обличчя його стало простим і добрим, сказав:
— Ми привезли з собою фірман нашого командуючего. 3 цими словами бригадир

читати