Завантажити

роботу на цій дорозі. І якщо їм удасться...
— Це понад тридцять тисяч шабель, — доказав думку командуючого Котляревський. — Армія!
— І чимала. Нам з такою армією воювати зараз не вигідно. Та й не можемо. Не можемо втрачати сили.
— Що ж робити? — спитав Катаржі і сам зробив висновок: — 3 буджаками конфліктувати, ваше превосходительство, небезпечно.
— А навіщо? — спитав Котляревський, ні до кого прямо не звертаючись. Відблиск свічок падав на його бліде обличчя, і маленькі віспинки здавались темними маковими зернами, чорне волосся різко контрастувало з білістю високого чола. Під час усієї розмови він не змінив свого положення — сидів рівно. Катаржі здивовано подивився: чому ж замовк, чому не поясниш думки? — Як так? — спитав і Мейєндорф. — І що значить “навіщо”, штабс-капітане?
— Будь ласка, ваше превосходительство. На мою думку, треба миром та ладом з ними, як у нас у Полтаві кажуть.
— Розумні люди у вашій Полтаві.
— Біда навчить.
— Так, батечку, так. — Генерал задумався, погладив долонею карту. — Оце і я так думаю, панове: миром та ладом трактувати з ними.
— А якщо не захочуть? — спитав Катаржі. — Тоді що?
— Можливо. Усе можливо. — Мейєндорф загорнувся у камзол, ніби йому раптом стало холодно. — Якби знати наперед, то й розуму не треба.
— Вони васали султана, — не відступав Катаржі.
— Васали бувають усякі, — озвався Котляревський. — Є, наприклад, такі, що тільки й мріють, як би перестати бути ними... І тоді...
Командуючий дістав із дерев'яної вази олівця і, позначивши щось на карті, кинув допитливий погляд на Котляревського:
— Що ж тоді, мосьпане?
Катаржі, сидячи навпроти в кріслі, навіть посунувся вперед:
— Що ж?
Штабс-капітан з відповіддю не поспішав. Мова ж не про які-небудь дрібнички. Тут треба добре помізкувати, все, як є, зважити. Порівнюючи з іншими офіцерами штабу, він буджацьких татар знав більше, при кожній можливості розпитував про них кого тільки міг. Його цікавило все: і скільки їх у кожній раї6 , чим промишляють, як живуть, навіть які взаємини в сім'ях, особливо старшин і самого Агаси-хана. Дещо йому в цьому і вдалося. До того ж у пригоді став і випадок, який допоміг познайомитись з одним із синів володаря орди. Як це сталось? Сказати б, за дещо незвичайних обставин.
І Котляревський розповів про випадок під час останньої поїздки, щоправда, деталі, які стосувались поручика Нікітенка, він опустив, і виходило, що затримали татар якісь незнайомі драгуни, а він, отже, побачив це і наказав звільнити затриманих. Та головне не в цьому. Він, штабс-капітан, робить висновок: поскільки Махмуд-бей, молодший, як виявилося, син Агаси-хана, просто собі, не думаючи про можливі прикрощі, їздив до Бендерів торгувати, то, виходить, буджацькі татари в своїй більшості не вважають росіян, про яких вони, звичайно, чули, своїми ворогами, хоч певності в цьому він не має — хто знає, що в них на думці, він тільки вважає так, волів би надіятись, що не помиляється у своїх припущеннях, бо — він це добре розуміє — досконало знати життя й наміри всього татарського племені за такий короткий час неможливо.
— Чому ж не доповіли? — спитав Мейєндорф, уважно вислухавши штабс-капітана.
— Не встиг, ваше превосходительство. Та, признатись, і випадок здався не вартим вашої уваги. Для чого б турбував вас? А тепер ось думаю...
— Про що саме?
Котляревський глянув на причинені двері, неначе його могли підслухати.
— Чи не... поїхати б туди самим?
— Тобто? — здивовано підвів густі брови Катаржі. — До хана?
Генерал мовчав, але поглядом, власне, самим мовчанням, заохочував штабс-капітана говорити, і той, ніби сперечаючись з кимось, вперто доводячи своє, відповів:
— Краще, мабуть, спочатку до старшин навідатись, а вже потім засвідчити свою повагу й ханові.
— Чому до старшин спочатку?
— Та це зрозуміло, пане бригадире. Без старшин хан не так уже багато й важить. Не ті часи.
Тріщали полінця у похідній залізній грубці, у передпокої, чути, вештався ординарець, у дворі когось гукнули, почулися неквапливі тверді кроки. Змінювалась варта. За вікнами — темрява, безконечна чорна пустеля, у якій вряди-годи, нагадуючи далекі маяки на невідомих берегах, зринали й гасли вогники у фортеці і десь ще далі.
Генерал короткими ножицями зняв нагар із свічок і, ледь підвівши під камзолом плечі, сухо і твердо заговорив:
— Панове офіцери, я вважаю вас за розумних, гідних слуг батьківщини нашої. Тому й запросив вас до себе. Як я вже казав, сьогодні в штабі розмова на цю тему була, але далі розмови поки що не пішло, не намічено ніяких кроків. Тим часом, як ви розумієте, зволікати не можна, ми не можемо гаяти й хвилини. Є дані, що наш противник . не дрімає. Так ось, панове, завтра вранці — і не пізніше — беріть з собою ординарців, провідника і — з богом у дорогу. Подумайте, що слід узяти з собою, без презента їхати до наших

читати