Завантажити

хворобою або нагальними справами, а потім одягався в просторий халат і сідав до столу.
Ніхто не здогадувався про його нічні заняття. І Мейєндорф також. Можливо, якби знав, зробив би все, щоб у ад'ютанта не лишалося часу не тільки для писання, але й для короткого відпочинку.
Хіба Що один бригадир Катаржі знає про все. Йому б можна й прочитати дещо, щоб почути думку, живе слово. Але чи завжди бригадир такий, яким здається? Інколи в ньому проглядає зайва, як придивитись, обачність, незвичайна ощадливість. Та що думати про це зараз!
Ліпше строфу переписати, ще раз виправити, рядок ось випирає, як палиця із стіжка. А в строфі йде мова про підготовку Енеєвого війська до війни з латинянами. Енеєве військо? Очі сміються, на обличчі блукає хитрувата посмішка. Стривайте, панове барони, князі ясновельможні, ви себе побачите тут, світ довідається, як ви готуєте вам довірене військо до рішучого бою з ворогами вітчизни, як займаєтесь марнотратством, лиходійством і за рахунок місцевого населення постачаєте армію, а казенними грошиками бездонні кишені свої набиваєте. До чого ж тут старі часи, сива давнина? Адже це тепер отак споряджають військо. Тепер, а не колись... І перо попливло по паперу, підігнане сміливою, нестримною думкою:
...Соснові копистки стругали
І до боків поначіпляли
На валяних вірьовочках;
Із лик плетені козубеньки,
 
3 якими ходять по опеньки,
Були, мов торби, на плечах.
 
Як амуницю спорядили
І насушили сухарів;
На сало кабанів набили,
Взяли подимне од дворів...
Ось так — “подимне”! Беруть податок за димар (це ж придумати треба!), а казенні гроші — собі.
А муштра! Дика, жорстока, до очманіння. І про це не слід забувати, і, поспішаючи, наче хто стояв у нього за плечима й наказував, вимагав писати зараз же, не гаючись ані секунди, він писав, писав, притискуючи перо й розбризкуючи чорнило:
Тоді ну військо муштрувати,
Учить мушкетний артикул,
Вперед як ногу викидати,
Ушкварить як на калавур.
Коли пішком — то марш шульгою,
Коли верхом — гляди ж, правою,
Щоб шкапа скочила вперед.
Такеє ратнеє фіглярство
Було у них за регулярство,
І все Енеєві на вред...
Написав і перечитував усе з самого початку. Ніби й непогано, але слово “торби” здалося не до речі, і він змінив його на “суми”, тепер і закінчення строфи звучало так:
Із лик плетені козубеньки,
З якими ходять по опеньки,
Були, мов суми, на плечах...
Тепер, здається, краще, слово знайшло себе саме тут, у цьому місці.
Бендери вже давно спали, лише де-не-де на околицях і в приміських селищах, гріючись біля вогнищ, сторожувала варта, охороняючи короткий сон товаришів у казармах. Недовго, ой як недовго залишалось їм відпочивати, — незабаром заграє сигнальна сурма, піднімаючи військо в похід, ,на штурм Ізмаїла. А поки що — нехай відпочинуть...
Присунувши зошит і каламар з чорнилом, квапився, ніби його гнали, не даючи зупинитися й перевести дух, і він докладав усіх зусиль, щоб не відстати, не впустить думку, що несподівано зринула, слово, фразу, строфу, не дати їм утекти, щезнути, розчинитись у стомленій пам'яті.
Кілька разів зазирав у кімнату Пантелій, бачив, як Іван Петрович працює, і не зважувався нагадати, що вже пізно, що ось-ось другі півні заспівають. Довго дивився ординарець на свого командира, жаліючи його і разом із тим пишаючись ним; у самому серці жила, зігрівала душу невимовна вдячність долі, що звела його, простого хлопця, з такою людиною. Тихо причинив двері, відійшов навшпиньки в бічну кімнату і ліг на твердий дерев'яний ослінчик, боячись скрипнути дошкою. Певно, й сьогодні штабс-капітан просидить усю ніч і, не відпочивши анітрохи, завтра ранком, раніше від усіх, піде до штабу. Але не можна й подумати перервати його роботу, штабс-капітан, напевне, вижене його за двері.
А тим часом Іван Петрович, закінчивши кілька строф, начисто переписав їх у зошит, чернетки ж розірвав на дрібні клаптики й кинув у куток — завтра Пантелій їх підбере й спалить. Перечитавши написане ще раз, лишився задоволений, але тут же спитав себе: чи не рано ще ставити крапку? Завтра все це може здатися недовершеним, позбавленим змісту, правда, це буде тільки завтра, а сьогодні... сьогодні він задоволений. І — досить поки що, час і відпочити. Пантелій, дивак, переживає і, напевне, теж не спить.
Проспівали другі півні — зовсім як у Полтаві, на Мазурівці. І здалось раптом, що він не в Бендерах, на краю світу, а в рідній батьковій хаті, що на Соборному майдані, у сусідній кімнаті спочивають батько й мати, і треба тільки переступити поріг, як він побачить їх.
Замріявся... Це не інакше, як старості перші дзвіночки. І то сказати: під сорок уже — чимало, більше половини життя, а що встиг? Заслужив погони штабс-капітана, в ад'ютантах корпусного командира ходить. Звісно, це честь. Але з якою

читати