Завантажити

сусідів, та ще з такою місією, незручно. Вони ж не гидливі. Отже, панове, з богом! Завдання вам, гаданю, зрозуміле?
— Так точно, — першим відповів Катаржі і, вставши, виструнчився.
— Доброго б нам товмача, ваше превосходительство, —сказав Котляревський, підводячись теж.
— Знайдемо, він і провідником буде. — Генерал помовчав, пожував губами. — Дійте спільно. Але старшим... — Мейєндорф прищулив ліве око під навислою бровою, поглянув на офіцерів. Бригадир Катаржі був старший чином, і це вирішило. — Ви, пане Катаржі, призначаєтесь старшим. Але заходів штабс-капітана не заперечуйте. Дійте відповідно до обставин. Потрібні папери одержите. Врахуйте, панове: помилитесь — можете попасти до турків. Не бажаю вам цього. Отже, будьте обачні, обережні, але й тверді, певні свого високого обов'язку. І ще одне: ніхто не повинен знати про нашу бесіду. Думаю, ви розумієте всю важливість цього...
Через хвилину бригадир Катаржі й штабс-капітан Котляревський попрощалися з командуючим.
8
У Бендерах ніхто не звернув особливої уваги на невеликий загін вершників, який виїхав ранком з міста Каушанським шляхом. Хіба мало тепер їздить військових? Мабуть, немає й хвилини, щоб не мчали вершники від штабної квартири в різні кінці, лякаючи курей на запорошеній дорозі, а в приморозки розбиваючи груддя глини, розбризкуючи замерзлі калюжі.
У загоні було п'ять осіб: бригадир Катаржі і його ординарець — довготелесий здоровань Денис Орестов, штабс-капітан Котляревський з Пантюхою й перекладач, він же й провідник, Стефан — молодий, швидкоокий молдаванин, який добре володів татарською і турецькою мовами.
Офіцери їхали попереду, солдати й Стефан на невеликій відстані позаду, в степу перешикувалися: Стефан поїхав в одному ряді з офіцерами.
Бендери з їхньою фортецею і форштатом, вузькими покрученими вуличками, хатами-мазанками швидко загубилися за степовими могилами.
Дорога петляла з рову в рів, губилася з очей, знову вибігала на могилу й зникала в розлогій низині, що вела до степового болота. Довелось об'їжджати його. Шарудів померклий очерет. По чорній воді пливло невідомо як занесене сюди жовте кленове листя.
Вершники обминули кругле, ніби малахай, озеро, внову в'їхали в збиту тисячами копит низину. Проскакавши версту, а може, й дві по ній, опинилися перед новим озером, невеликим, але чистим, прозорим; по той бік його лежали дикі степи, вкриті синьою памороззю. Такого ж відтінку небо, злившись на обрії з степом, ніби загородило вершникам білий світ, наче далі й дороги не було. Від цього чи, може, тому, що в степу було надто тихо й порожньо, ставало моторошно. Що чекає вершників ще сьогодні, як зустрінуть їх татари?
Стефан на своєму гнідому жеребчику вирвався на кілька кроків уперед. Він не тільки шукав дорогу — він слухав степ, вдивлявся у кожен пагорбок на .обрії, вивчав його, ніби запитував: а що за тобою там, далі? Уваги штабс-капітана це не минуло, йому сподобалось уміння перекладача зграбно сидіти в сідлі, легко, ніби ненароком, торкаючись повідка, повертати гнідого в потрібному напрямку. “Непоганий провідник”, — подумалось, і він поділився упівголоса своїми спостереженнями з Катаржі. Той, виявляється, теж помітив це, і йому подобались упевненість і сміливість, з якою Стефан вів загін.
Зразу ж, крок за кроком за офіцерами, їхали ординарці — Пантюха й Денис. Вони знали один одного давно, в перших днів походу; інколи їм траплялося подовгу бути разом, це тоді, коли офіцери від'їжджали в службових справах і ординарців лишали при штабі.
Денис Орестов прослужив у армії понад п'ятнадцять років і відчував якусь особливу, майже батьківську приязнь до молодшого свого побратима — Пантелія Ганжі, земляка штабс-капітана; на правах старшого він радив, як краще виконувати нескладні' й разом із тим непрості обов'язки ординарця, особливо під час походу.
Котляревський подумав, що, може, треба було б їхати без солдатів. Адже коли офіцерів чекає невдача, то ординарці їх не врятують, а справитися з завданням командуючого вони могли б і самі. Проте Катаржі вважав, що солдати потрібні в такій дорозі, і довелося згодитися. Тим більше, що й сам командуючий радив узяти їх з собою.
Не встиг, однак, штабс-капітан подумати про це, як перед його конем просвистіла стріла. Це було так несподівано, що ніхто не помітив, звідки, з якого боку її випущено. Всі, як за командою, зупинились.
— Шайтан! — вилаявся Стефан і стрімко потяг на себе повід. Як вихор, винісся на могилу гнідий. На ту ж могилу вилетіли й інші. Пантюха й Денис стали біч-о-біч з офіцерами, щоб уберегти їх від можливого нападу.
Степ, порізаний лісистими балками та ярами, прокидався повільно. З сивого туману піднялося сонце, і небо на сході здавалось опаловим, побурілим, ніби присипаним тонким шаром попелу. Та з кожною хвилиною воно все більше й більше звільнялося від туману, і нараз перші промені осяяли темні очерети, що причаєно застигли під могилами, розтеклися по

читати