Завантажити

татарин дещо розумів по-російському, але занадто мало, щоб порозумітися з ним. Стефан неохоче, крізь зуби, перекладав.
— Слова не можна мовити?
— Для чого? Все одно — секир башка! — посміхнувся вартовий, підбористий, з косим шрамом на обличчі; коли він посміхався, шрам розтягувався, і обличчя ставало ще більш неприємним.
— Так гостей вітаєте? Невже звичай такий завели?.
— Звичай, урус. Усіх гостей, подібних до тебе, ось так вітаємо. Це в нас здавна заведено... Якщо сам не знаєш, то спитав би у свого батька або діда.
Котляревський добре знав звичай ординців: заманити, обідрати до нитки, а потім продати на невільничому ринку. Так було, тягнулось віками, але тепер не буде, ніколи такого не буде, мосьпане. Ой, як хотілося сказати про це ординцеві, спокійно, по-дружньому, щоб він не забивав собі голови таким маячінням. Та не можна про це говорити, навпаки, треба удати, що нічого не зрозумів і лише дивуєшся з негостинності Селім-бея і його нукерів. Штабс-капітан намагався всіляко підтримувати розмову з вартовим — може, що-небудь удасться з'ясувати, в усякому разі, гадав він, мовчання не полегшить їхнього становища.
А Катаржі, приголомшений тим, що сталося, майже нічого не чув, не звертав уваги на розмову штабс-капітана з вартовим. Він нетерпляче ждав появи господаря, Селім-бея, готовий був на все, волів кинути тому в обличчя звинувачення у чорній зраді, на яку здатна лише підла, безсовісна людина, що не варта доброго слова, і нехай затямить собі — розбійник, грабіжник з великої дороги — не сховатись йому, не втекти від каральної руки російського правосуддя! Господар, однак, не поспішав до гостей, очевидно, розміркувавши, що особливо квапитись йому поки що немає потреби.
А штабс-капітан Котляревський тим часом спокійно, як здавалось, і навіть підкреслено по-дружньому розмовляв з вартовим.
— Скільки живу, а не знав, що в такого гостинного народу, як ваш, такий химерний звичай, прямо скажу, негарний.
Котляревський розрахував добре: підлестив татарам і одночасно образив їх.
Один із вартових, наймолодший, що досі не втручався в розмову старшого вартового, раптом заговорив:
— Який ти гість, урус? Ти — гяур, ворог ісламу. Ага так каже, а він знає...
Котляревський уважно глянув на вартового
— Назови ім'я своє, кунак.
— Я Ельяс — нукер Махмуд-бея. Але я, урус, не кунак тобі. Вовк у степу — твій кунак.
— Недобре кажеш, Ельясе, не знаєш мене, а так погано думаєш. Я не ворог ісламу, і товариші мої теж. Твій ефенді — Махмуд-бей — пробач на слові, неправду тобі сказав, але думати погано про нього я не хочу, він, мабуть, помилився, а ти повторив його помилку, хлопче. — Він не помиляється! Він син Агаси-хана! — гордо відповів молодик.
— Молодший син Агаси-хана?— перепитав Котляревський. — Я не помилився?
— Ти не помилився, урус. Але чи не-однаково тобі — хто молодший, а хто старший? Ти ж чув, що він сказав? — кивнув Ельяс на ординця зі шрамом.
— Це про башку? Чув... Тільки я, Ельясе, кращої думки про твого господаря і... його старшого брата Селім-бея. А втім, ти, мабуть, правду сказав: нам уже однаково, хто старший, а хто молодший.
— Отож, поки не пізно, помолись своєму богові, — посміхнувся Ельяс і глянув на ординця з шрамом, що теж посміхався; посмішка зовсім змінювала його обличчя, шрам натягував шкіру на вилицях, і здавалось — вона ось-ось лусне, а очі ординця майже зовсім сховались під навислими бровами.
— Звичайно, — казав далі Котляревський, ігноруючи пораду помолитись, — звичайно, Ельясе, був би твій господар тут, він би, мабуть, теж так повівся, як одного разу повелися з ним самим. Було це, якщо не помиляюсь, десь під Бендерами. Не так уже й давно... Зрештою, він сам знає, що з ним сталося. Як кожна порядна людина, повинен би пам'ятати.
— Мій господар тут, він скоро прийде сюди, і ти, урус, відчуєш на своїй спині, як чинять порядні люди, — відповів Ельяс жорстро. Але у виразі його косуватих очей раптом щось змінилось. Котляревський помітив, як він задумався, немов прислухався до свого власного голосу, щось пригадував, і не міг пригадати, і не вірив собі.
— Коли він тут, то, звичайно, прийде — і ми, мабуть, переконаємось, що правда твоя, хлопче.
Ельяс не відповів, ніби й не чув останніх слів штабс-капітана. Підпираючи плечима одвірок, втупив очі в землю й занімів.
У Котляревського було нестримне бажання шепнути бригадирові, щоб не хнюпив носа, надіявся на краще, був витриманий, але не встиг: за дверима почулися кроки. Вартові, які знали, як ходять їхні хазяї, степові мисливці й воїни, відступили вбік, двері розчинились, і в мазанку один за одним увійшли сини володаря Буджацької орди. Перший — низькорослий, широкоплечий, на кривуватих ногах, був Селім-бей — той, що схопив їх, обдурив, заманив до себе, а другий — він нечутно переступив поріг услід за Селімом — трохи вищий, стрункий і гнучкий, як лозина, — був незнайомий. Тільки

читати