Завантажити

пагорба зліва відділився вершник, за ним ще двоє. Перший трохи попереду. Вони наближалися неквапно, за якусь хвилину в загоні розгледіли в передньому — він, певно, був за старшого серед татар — ще не старого, з тонкими вусиками ординця. З-під лисячої шапки злісно косили очі, в руці недбало погойдувався цупкий канчук, збоку — в дорогих піхвах — ятаган. Кроків за тридцять усі троє зупинились, причому разом, в одну мить. Передній окинув поглядом загін:
— Куди їдеш, урус?
— До тебе, кунак, — відповів Катаржі.
— У гості ось приїхали, — сказав штабс-капітан і щиро всміхнувся. Кого завгодно така усмішка могла роззброїти, тільки, мабуть, не цього татарина: жодна риска на його обличчі не ворухнулась.
Стефан перекладав без затримки, слово в слово — швидко й чітко. Ординець спідлоба оглянув офіцерів та їхніх супутників і раптом усміхнувся теж, показавши жовті зуби.
— Не сподівався таких гостей.
— А ми без запрошення, — сказав Катаржі.
— З хлібом-сіллю до тебе, — додав Котляревський. — Та ще дечим, щоб освіжитися з дороги.
Голос перекладача звучав привітно, м'яко. “Правильно, молодець, — про себе відзначив штабс-капітан, — так і треба з ним”,
— Гостям ми раді. — Ординець пожвавішав, зачувши, що гості приїхали не з порожніми руками, але тут же очі його хижо блиснули: — У гості їдеш, а мушкет для чого? І ножі?
— Цей? — спитав Котляревський, вказуючи на свого мушкета й короткі ножі за поясами у Солдатів. — Ти мисливець, мабуть? І, думаю, добрий. Ні лисиця, ні вовк не втечуть від твого коня і твоєї стріли.
Татарин слухав, і жорстке обличчя його трохи відтануло.
— І ми не хотіли втрачати нагоди. Тільки ж нам не пощастило, ефенді, нічого дорогою не трапилось.
— Розполохали дичину, шайтан урус, — сказав татарин. — Для чого прийшли в наші степи? Хто вас кликав сюди?
Вилиці на його сухому обличчі випнулися горбами, підозріло оглянув ставну постать штаб-капітана, блимнув на бригадира, ніби оцінюючи, чого ті варті.
— Ти, безперечно, розумна людина, ефенді, пробач, не знаємо твого імені, — сказав Котляревський, навмисне ігноруючи і погляд, і тон ординця. — Чи можна про такі серйозні речі говорити тут, серед степу? Поїдьмо краще до тебе чи твоїх родичів. Там і поговоримо, на твоїй кошмі.
Татарин роздумував не довго, круто повернув коня і як відрубав:
— Їдьмо!
Буджаки вимахнули на дорогу і на повному ходу вишикувались в одну лаву, як це роблять добре знайомі з військовою справою люди; це помітив штабс-капітан, та, мабуть, і бригадир не забарився відзначити бойовий вишкіл ординців, бо зразу ж недвозначно глянув на штабс-капітана. Ординці йшли однією суцільною лавою, здавалось, зіткнуться з льоту, розіб'ються, але нічого цього не сталося — мчали в одному кулаці, всі разом. Та ось закінчилась долина, і вони розсипалися півколом, стиснувши загін Катаржі з обох боків. Тепер їхати треба було тільки вперед, слідом за головною групою.
Їхали мовчки, не зменшуючи темпу. Бігли тіні вздовж дороги, шуміли обабіч очерети, то сизі під вранішнім сонцем, то темні, коли сонце ховалось за хмари.
Минула добра година. Раптом дорога скінчилась, щезла, скінчились і очерети, і перед загоном Катаржі в глухому вибалку виросло невелике татарське село, тихе й безлюдне. Татар, проте, це не збентежило, не зупинило: мабуть, така безлюдність для них — звичайне явище.
Вибравши момент, коли буджаки подались трохи вперед, Стефан порівнявся з Котляревським, якого чомусь вважав за старшого в загоні, і, дивлячись поперед себе, — на штабс-капітана він і оком не повів, — шепнув:
— Ми в руках сина Агаси-хана... Це старший. Я. впізнав його. — І ще тихше: — Грабіжник. Розбійник, яких світ не бачив.
— Зовуть як?
— Селім.
Стефан злегка притримав коня й, відставши, знову поїхав в одному ряді з ординарцями — Пантюхою і Денисом Орестовим.
Котляревський дещо чув про старшого сина Агаси-хана. Селім був найбагатший серед ханських нащадків, давно жив окремо від батька й усі роки ворогував з молодшими братами, нападав на їхні отари, відбивав кращих коней. На нього скаржились ханові й старшини, але батько на це не зважав. Селім був розумний, у наскоках на сусідів йому незмінне таланило, ніхто ж ніколи не міг сказати, що бачив його особисто під час нападів. Батько-хан призначив . Селім-бея начальником одного з великих повітів поблизу самого Ізмаїла, а на випадок смерті батька Селім міг залишитись володарем усієї орди.
Не спадало й на думку, що доведеться зустрітися з ним. Та однаково — нікуди не втечеш, не об'їдеш, рано чи пізно, але довелось би зустрітися і з Селімом. Нехай це буде зараз.
Штабс-капітан стиха передав бригадирові розмову з провідником. Той мовчки вислухав і сказав, що теж чув про Селіма і, якщо пощастить домовитися з ним, з іншими буде набагато легше.
“Коли б так, — подумав штабс-капітан, — та хіба знаєш, що тебе чекає сьогодні, завтра,

читати