Завантажити

низині чорною рікою.
— Втекли, — сказав Катаржі.
— Що ви, ваше благородіє, вони тут, поблизу, — заперечив Стефан. — Тільки відійшли подалі, сидять десь у балці, можливо, в тій, що зліва, а один чи два на могилах притаїлись, за нами слідкують.
— Так, мабуть, і є, — сказав штабс-капітан.
— Може, перечекаємо? — запропонував Катаржі, хоч міг і не пропонувати — мав право наказувати, але бригадир сам не був певний, що саме так потрібно діяти.
— Чекати? Не знаю, — знизав плечима Стефан. Тоді втрутився штабс-капітан:
— Ждати немає потреби. Якби ми мали намір оточити їх, зловити або знищити, тоді, можливо, мали б удатись до якоїсь іншої тактики. А в нашому становищі ждати — тільки марно дорогий час гаяти. Вони дали про себе знати, й добре. Поїдемо прямо на ту балку. Мені здається, вони в ній стоять.
Справді, від степовиків не сховаєшся, у степу вони — як удома: бачать кожний крок чужинця, чують його ходу.
— Їдьмо, — погодився Катаржі.
Вершники з'їхали з пагорба й легкою риссю пустили коней, вже не вибираючи дороги. Стефан вів їх до ближнього села, що належало, як він казав, до повіту Орум-бетоглу.
Котляревський, їдучи зразу ж за Стефаном, навмисне випереджаючи Катаржі, почував себе зовсім не захищеним, кожен м'яз був напружений, ніби ось-ось могла просвистіти над самим вухом стріла. Вона могла бути послана вправною рукою нападника з будь-якого боку, і нічим не можна її відвести. Те ж саме, мабуть, відчували й усі інші.
Катаржі їхав з камінним сухим лицем, затверділи щелепи під смаглявою шкірою, а очі, чорні, як вуглини, блищали, ніби його трясла пропасниця. Похмурі обличчя ординарців виказували їхні почуття, але вони не сміли й слова мовити: вони повинні їхати слідом за офіцерами мовчки, покірно виконуючи їх волю, і це, мабуть, пригнічувало.
Позаду маленького загону котилося сонце, то ховаючись у пошерхлій траві, то спливаючи над пагорбом, спокійне, величне, і знову опускалося в очерети.
Низина перетнула дорогу раптом, вершники заострожили коней, щоб проскочити її якомога швидше, і коні, ніби передчуваючи недобре, рвонулися щодуху, лише груддя рудої глини разом з мерзлою травою летіло з-під кованих копит. Та проскочити низину не встигли...
Ординці на низькорослих гривастих конях, ніби прикипілі, застигли в сідлах; вони з'явилися так несподівано, що мимохіть здалося — з-під землі виросли, до того ж усі, як один, і одночасно.
Вони стояли на пагорбі, що бовванів за півсотні саженів попереду, десятків зо два малахаїв маячило й ліворуч.
— Здається, приїхали, — пожартував Котляревський. Стефан, який встиг пройнятися щирою симпатією до штабс-капітана, мимохіть знизав плечима: офіцер жартує, а чи до цього за таких обставин? Ба навіть штабс-капітан, здається, аж зрадів нагоді стрітися віч-на-віч з ординцями, які, щоправда, не зовсім гостинно зустрічали загін росіян.
А бригадир Катаржі, земляк Стефана, повівся зовсім інакше. Загледівши на пагорбі буджаків, з яких хтось випустив по них стрілу, він не стримався, схопився за мушкет, і, напевно б, не уникнути кривавої сутички, що за такого співвідношення сил могла закінчитись трагічно, насамперед для росіян. Але штабс-капітан вчасно попередив бригадира, ворухнув поводом і тихо, але твердо мовив:
— Спокійно...
Сказав — і відчув, як нагло, захолонуло біля самого серця: а що, як Катаржі не послухає і висмикне мушкета? Та той своєчасно опам'ятався, різко опустив руку:
— Не стримався... А ти... ти, штабс-капітане, неначе в гості їдеш.
— А ти думав. Хіба ж ми справді не гості? — Котляревський, ледь підвівшись на стременах, запитавши поглядом дозволу Катаржі, махнув рукою: — Гей, кунаки!
Його, звичайно, почули, однак ніхто не відповів, і голос розтанув у глухій балці, а луна десь на краю урвиська бентежно зойкнула й не повернулась.
— Мовчать, — буркнув Катаржі. — Бодай їх... Гукни ще раз, у тебе добре виходить.
Котляревський повторив звернення і, стоячи на стременах, зняв шапку і помахав нею над головою, даючи цим зрозуміти, що приїхали вони з добрими намірами. Але й цього разу ніхто з ординців не озвався. Тоді, обернувшись до Стефана, штабс-капітан сказав:
— Перекладай: у гості, мовляв, їдемо. Конче говорити, треба. Хто у них за старшого?
Стефан виїхав наперед і, піднявши руку, заговорив так голосно, що навіть коні запряли вухами.
Степ перетнули тіні, смугами лягли на долину, і сонце на мить погасло. Шуміли сторожко-печально очерети. Десь крикнула дика качка.
“У цій пустці все може статись, і допомоги не діждешся, кричи-гукай — даремно; як ото крик дикої качки, так і твій голос, людино, може урватися кожної миті, а очерети шумітимуть і після цього, і сонце світитиме...” — майнуло в свідомості, але Котляревський тут же відігнав цю думку. Навіть найзапекліший ворог повинен спочатку вислухати, а вислухавши, подумає, і це вже перший крок до перемоги...
З

читати