Електронна бібліотека/Проза

так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
СкорописСергій Жадан
Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
Лиця (новела)Віктор Палинський
Золота нива (новела)Віктор Палинський
Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
Останній прапорПауль Целан
Сорочка мертвихПауль Целан
Міста при ріках...Сергій Жадан
Робочий чатСеліна Тамамуші
все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
тато просив зайти...Олег Коцарев
біле світло тіла...Олег Коцарев
ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
добре аж дивно...Олег Коцарев
ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
КОЛІР?Олег Коцарев
ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Завантажити

знаю... А ти був у новому полку? Як там?
— Не був. Не встиг... А тобі що відомо?
— Нічого поки що. Але, я думаю, тут інше. Викликав нас, звичайно, не випадково. — І заглянув у вічі: — Мабуть, і не лягав? Корпиш?
Котляревський зніяковів: звідки знає? Догадується? Та і як не здогадатися: зовнішній вигляд багато про віщо скаже кожному, а Катаржі — поготів. Відповів стримано:
— Та, правду кажучи, корплю.
— Цікава ти, Іване Петровичу, людина. Ніщо — ні походи, ні війна — тобі ніби й не перешкода.
— Ти помиляєшся, друже мій... Якби не війна, ми б оце з тобою де-небудь вино пили. Між іншим, чи не час?..
— Так-так, підемо.
Ординарець одчинив перед офіцерами двері, і вони один за одним — Катаржі, як старший, попереду — увійшли в кімнату, яку займав Мейєндорф. Виструнчившись, офіцери козирнули і по черзі доповіли: вони прибули й готові до послуг його превосходительства.
— Довго збираєтесь, панове, — пробурмотів барон більше для годиться, ніж сердито, і вказав на крісла перед столом.
У кімнаті було душно, грубка — невелика залізна бочка — розчервонілась, а генерал сидів у накинутім на гладкі плечі камзолі з зеленого штофу. Перед ним — жбан квасу і велика наполовину порожня кварта.
Котляревський побачив дерев'яні корячок і табакерку, що їх зробив сам барон. На спинці стільця висів новенький генеральський мундир, і зірки на нім грали. Огрядний, з червоною шиєю і майже не видними під навислими бровами очима, барон, здавалось, тільки-но вийшов із парної. Він тяжко відсапував — йому бракувало повітря, хоч вікно позад нього було напіввідчинене. “Знову задуха мучила”, —подумав Котляревський. Так і є, пив валер'янку — запах ще не вивітрився, різко забивав дух. Полежати б оце старому слід, хай би начальник штабу зайнявся справами, але генерал не довіряє, намагається, як і Міхельсон, входити в усе сам, і йому, ад'ютантові, теж ні хвилини спокою не дає.
На столі перед Мейєндорфом — карта, кінчик її зліва притиснутий важкою попільницею, праворуч — з червоного дерева ваза для олівців, теж роботи барона.
Якось одного разу Мейєндорф хвалився Котляревському, що колись, будучи комендантом Риги, мав нахил вирізувати такі речі, й непогано виходило. За таким заняттям легко думається. Генерал жалкував, що нині умови не дозволяють, та й часу немає, а то б він що-небудь змайстрував, інструмент завжди з ним. Котляревський, знаючи марнославство барона, підтакував, дивуючись, однак, його майстерності. Мейєндорф попивав квас, усміхаючись, слухав і не впустив нагоди зауважити:
— Дипломат ти, штабс-капітане, знаєш, як догодити начальству... Завжди такий?
Іван Петрович теж усміхався і, невинно дивлячись на барона, відповів:
— Де нам у дипломати, ваше превосходительство. У нас що на умі, те й на язиці.
— Не кажи, не кажи, я теж не дурний і людей чимало бачив... Подобаєшся ти мені, штабс-капітане. Думаю, якби знав гер Міхельсон, що в мене такий ад'ютант, уже він знайшов би нагоду забрати до свого штабу...
Мейєндорф витер спітніле чоло великою в клітинку хусткою, яку витяг із внутрішньої кишені камзола, і тільки тоді глянув на офіцерів:
— Викликав вас у дуже нагальній справі. Далі відкладати не можна. — Дістав ківшик з понюшкою, пучкою запхнув у ніс трохи, засопів і оглушливо чхнув. Офіцери чекали, дивуючись: якщо викликав, як каже, “в дуже нагальній справі”, то чи ж можна тягнути? А Мейєндорф не поспішав, налив квасу, випив:
— Тільки цим і рятуюсь... Не бажаєте? Чудовий квас.
Офіцери чемно відмовилися, чекаючи, коли ж генерал зволить почати розмову, заради якої викликав.
— Справа, панове, спішна, — сказав барон і шумно видихнув. — Ах, чортова спека, дихати нічим.
— Так, душно, ваше превосходительство, — підтакнув Катаржі.
— Алегоріями висловлюєтесь? Чи не поет ви часом. бригадире? — зауважив барон, і посмішка промайнула на його червоному обличчі. Той усміхнувся теж: “Не на адресу запитання, пане генерал. Поет справжній сидить ось, мовчить”. Так подумав, але жодним словом Катаржі не обізвався. Мейєндорф казав далі: — Ми напередодні, як вам відомо, великої баталії. У штабі сьогодні багато говорили про те, що далі треба робити, але поки що — це розмови. Усе ж думку одну мені вдалося вловити. Ось хочу поділитися. Знаю вас як людей розумних і ділових.
— Ми слухаємо, — підвівся Катаржі. Котляревський трохи пригнув голову на знак того, що він — увесь увага.
Генерал причинив вікно, мабуть, стало продувати або вважав, що вікно під час такої розмови краще зачинити. Хоч навколо будинку і вартові, а все ж подалі від гріха...
— Нам доведеться йти на Ізмаїл, здобути його й вирішити нарешті суперечку з турками... Але дорога туди не близька. Ось він, Ізмаїл, — Мейєндорф тицьнув кудись у крайній лівий куток карти товстим пальцем.
— І не легка, — сказав Котляревський.
— Саме так... Чутка дійшла, що лазутчики Гасан-паші ведуть деяку



Партнери