Завантажити

зазирнеш? Га? На годинку хоч би. Ні? А, біс з тобою!.. Та скажи, що чути від Дюка де Рішельє?
— Те, що й у штабі, мабуть. Сидить поки що під Акерманом і Паланкою.
— Не здобув, значить. І чого баритися? Здобуття Акермана й Паланки зараз дуже було б до речі.
— Будемо сподіватись. Але пробач — мені пора.
— І мені. Честь маю! — Каблуки його простукали на ґанку і під вікном — і все затихло.
Котляревський, перш ніж піти до командуючого, затримався біля столу. Дивак Катаржі. Новину приніс і не здогадується, що саме він, штабс-капітан, до цього має не посереднє, а пряме відношення. І, звичайно ж, ще вчора ввечері він знав про це, навіть зробив розпорядження: по прибутті полку виділити для нього потрібну кількість зброї, шабель, пороху, обмундирування, провіанту й фуражу. Дуже хочеться побажати їм ратного успіху, бойової слави, і все-таки було б добре, коли б у майбутній баталії їх поставили в більш-менш безпечне місце. Та це вже, мабуть, як бог дасть, яка на це буде воля командуючого. Він, Котляревський, стежитиме за ними, а якщо вдасться, то й побуває в них, неодмінно побуває.
Що ще сказав Катаржі? Ах так, про вечірні заняття. Правда, корпить він, часто страждає, мучиться і рідко радіє, так, напевне, буде завжди, поки він живий. Доля, бачить бог, не легка, але іншої він собі не бажає.
Пора б до столу, у кімнату, де Пантюха, напевне, все вже приготував: папір, чорнило, пера і жде, лічить хвилини.
Сьогодні, якщо не перешкодить, він би закінчив картину підготовки до бою з латинянами. І, згадавши про це, мимоволі посміхнувся. Гаврилов, що задрімав був біля грубки, прокинувся і здивувався: чому посміхається штабс-капітан, ніби побачив щось цікаве, хоч дивиться невідомо куди: у вікно, а може, й на стелю? Котляревський, нараз оговтавшись, похапцем закрив картон і ступив до кімнати Мейєндорфа, примусивши старого генералового ординарця думати, розмірковувати, що діється з штабс-капітаном.
Трохи пізніше, прийшовши до себе на квартиру, Котляревський, нашвидкуруч повечерявши, присунув свічки й працював далі, ніби й не було позаду цілого дня роботи. Тільки не донесення і штабні карти лежали перед ним — зовсім інші папери цікавили його, бентежили, хвилювали...
5
Пантелій почекав, поки Іван Петрович поїсть, і, прибравши посуд, тої ж миті поклав на стіл похідну сумку, присунув свічник, обережно зняв із свічок нагар. У дверях затримався, турботливо обдивився штабс-капітана, що схилився над столом. Той уже нічого не бачив і не чув, увесь поринувши в незнаний світ. Чорне пряме волосся, ще без жодної сивини, впало на високе чоло; на худорлявому тонкому обличчі світились жовтуваті відблиски світла.
“Навіщо він так довго й уважно дивиться у вікно? Що побачив там?” — подумав Пантелій і теж глянув у той бік. Нічого особливого — за вікном лежала глупа ніч, лише зрідка спалахували, оживляючи на якусь мить нічну безпритульність, далекі вогники в казармах і на горі, у старій фортеці. Ах, ось що! Завіска (будь вона неладна!) нещільно присунута, і вітер холодний дме, аж свистить. Як же це він дав маху? Та все ж підійти й засунути не наважився: штабс-капітан не любить, коли під час роботи крутишся перед очима, відриваєш від діла. А причинити дужче й вікно треба, адже й застудитись недовго, гарячку схопити, цього ще тільки бракувало. А як же причинити його, прокляте? Дурний, тями й на гріш не має! Можна ж і ззовні це зробити, притулити потихеньку. Пантелій навшпиньки переступив поріг, вийшов на ґанок.
Він знав: тепер для його командира нічого, крім зошитів і чорнила, не існує. Ні війни, ні армії, ні самого Мейєндорфа, який, проте, в першу-ліпшу хвилину, коли знадобиться йому, може викликати й послати з будь-яким надтерміновим завданням, яке, як потім виявиться, можна б виконати і на три дні пізніше. Але наказ є наказ, і тут барон невблаганний, та штабс-капітан, як видно, з ним згоден, тому що жодного разу не чув Пантелій, щоб він сказав хоч слово насупроти чи засумнівався у вірності розпоряджень начальства. Обов'язок для штабс-капітана — насамперед, головне.
А тепер, у цей пізній вечір, Котляревського цілком полонили його хвилювання, думками він, напевне, далеко від Бендер, армії й штабу. У довгому теплому халаті, абияк накинутому на білосніжну сорочку, він скидався на вченого-пустельника. В ці години його турбувала доля одного із легендарних героїв сивої давнини. На думку про давнину Котляревський загадково посміхнувся. Давнина? Чи не археолог він або історик? Ні, панове хороші, ні, його більше турбують дні швидкоплинного життя і люди, яких він знає, спостерігає в щоденній праці й турботах.
Вже понад десять років Котляревський возить з собою в похідній сумці заповітні зошити. Працює уривками, похапцем. Офіцери штабу, коли випадає можливість відпочити, проводять ночі за картярськими столами, в місцях з непевною репутацією, у колі випадкових знайомих, а він заказав собі й думати про таке. Якщо його запрошували — відмагався

читати