Завантажити

дякувати за добре слово до його дитяти? З глибоким почуттям вдячності й любові, звертаючись до старшого з козаків, спитав:
— Пробачте, добродію, імені вашого не знаю ні прізвища.
— Білокінь. Гнат Білокінь прозиваюсь.
— Так ось, пане Білоконю, живий буду — пришлю вам книжку.
— А де дістанете, ваше благородіє?
— Дістану. Невже ж той, хто писав, і не дістане?
— Так, виходить... Ваше благородіє, що ж виходить?..
— Отож і виходить, що перед вами і є той самий Котляревський.
— Правда? — Білокінь уважно придивився до тонкого зблідлого обличчя гостя.
— Ій-богу ж, правда! — не втримався Пантелій, щасливий і гордий за штабс-капітана.
— Спасибі владиці нашому, що сподобив сидіти поруч з тобою, пане Іване!.. — тихо сказав Білокінь. — Ну, братіє, дітки мої, налийте по єдиній, та вип'ємо за здоров'я нашого дорогого гостя ще раз... Хай здоровий буде!
Котляревський стримано подякував за честь і сказав, що випити вони ще встигнуть, він хотів би спочатку поговорити з хазяїнами, порадитися в дуже серйозній справі, ради якої він, кінець кінцем, шукав їх і знайшов.
— Слухаємо! — заговорили козаки.
— Говоріть, ваше благородіє!
— Тихо, братці!
Котляревський обвів усіх уважним поглядом: і чорнявого Опанаса Грача, і Пантелієвого земляка — старого Свирида Ганжу, і сутулого з широченними плечима козака, який сидів по той бік вогнища, і молодого ще, з чорними вусами й палкими очима козачка, і, нарешті, Білоконя, який уперся поглядом у землю і був готовий до кінця вислухати гостя.
— Чи знаєте ви, панове козаки, що тепер у нас з турецьким султаном війна? Втретє захопили турки фортецю Ізмаїл і звідти погрожують усій вітчизні нашій.
— А то як ж.е!
— Чули!
— Знаємо!
— Знаєте? Та цього не можна не знати, бо про це нині весь світ говорить... Що ж ви окажете, славні козаки запорозькі? Яке буде ваше слово?
Довго мовчали козаки. Котляревський не квапив їх з відповіддю. У нього достатньо терпіння — він пожде. Аж ось Білокінь підвів голову:
— Ех, ваше благородіє, помиляєшся. Були колись і ми Запорозькі, а тепер які? І повинні жити на чужій стороні, на землі того самого турецького султана.
— Пробач, пане Білоконю, але ти не те кажеш. Що ж тепер виходить? Ви, мабуть, усе своє забули? Все, чим жива душа наша. Може, і потурчилися?
Не встиг Котляревський закінчити, як старий Свирид Ганжа схопився, зморшкувате лице його, ніби видублене солоним потом та вітрами задунайськими, вкрилося бурими плямами. Блиснув поглядом спідлоба:
— Ти, добрий паночку, говори, та не заговорюйся. Бо хоч ти й гість, і земляк буцімто, а за такі слова недовго і ребра тобі полічити. Ану вставай.
І старий Ганжа, сміливо дивлячись Котляревському в вічі, підійшов ближче, підкотив рукава в сорочці, але тут перед ним, наче з-під землі, виріс Пантелій, а потім і Білокінь став поруч. А Котляревський рвучко встав, обійняв старого Ганжу за плечі, притиснув до себе, відпустив і повернувся до гурту:
— А твої, Ганжа, земляки чого мовчать? Може, теж готові полічити мої слабкі ребра? На всіх не вистачить, та бог з ними — лічіть, коли є охота.
Козаки мовчали. Відійшов од Котляревського і старий Ганжа, зрозумівши, що помилився: гість і не думав ображати їх, є в нього душа, болить вона за них, сіромах бідних.
А Котляревський не мовчав:
— Прошу вас, братове козаки, подумайте. Настав час постояти за свою рідну землю...
І сталося диво. Ніби помолодшали козаки. Підвелися опущені голови, поширшали зігнуті плечі, сутулий козарлюга виявився рівним і сильним, а чорнявий Опанас Грач ніби вдвоє виріс. Старий Ганжа, глянувши з-під кошлатих брів, спитав:
— А порох де брати? А шаблі? Та й руб'я наше потерлось у бусурменів.
Котляревський відповів:
— І порох, і спорядження, і добрі жупани — все буде! Скажіть тільки своє слово.
Ось чого хотів він: слова козацького, бо сказане — воно міцніше писаної грамоти. По очах, по жвавих обличчях Котляревський бачив: козаки готові на це слово. Але щось їх поки що стримує. Він ще не зрозумів, що саме, коли це старий Свирид Ганжа штовхнув у груди Білоконя:
— Кажи, Гнате! Ми за тобою, куди скажеш, підемо... Тепер зрозуміло: — усі чекали слова Гната Білоконя, він старший, йому видніше, він за всіх в одвіті — за них і за їхні сім'ї. З нього спитають, коли лихо скоїться.
А Білокінь не поспішав з відповіддю. Виступати на стороні царської армії — назавжди відрізати шляхи за Дунай, де козаки рятувалися від переслідувань цариці Катерини. Але тепер зовсім інше. Вирішується доля землі рідної. І якщо козаки залишаться осторонь від святої справи — не пробачать їм ні сучасники, ні нащадки. Та і як можна лишатися глухими, якщо кличуть? А шаблі у них ще гострі, і порох знайдеться, і жупани припасені, даремно старий Свирид прибіднюється, не личить начебто козакові таке. І спасибі землякові, панові

читати