Завантажити

він, побачивши, як безуспішно намагається пробитись наперед сивий козарлюга. Усі розступилися — і перед Пантелієм став невисокий, широкий у кості старий — білий, як молоко. Він придивлявся деякий час маленькими почервонілими очима до Пантелія і раптом простяг темні жилаві руки:
— Ганжа? І я Ганжа, та й родом із Багачки — тієї самої, що над самісіньким Пслом...
Пантелій від несподіванки ступив крок назад, але тут же, ніби його штовхнули невидимі сили, теж простягнув руки, і старий і молодий обнялися, як найрідніші.
— Ну як?.. Ну як вона, Багачка рідна? — жебонів побілілими губами Свирид.
— Жива! І Псьол наш той же! — тихо відповів Пантелій.
Він ледве говорив, так раптом стало важко дихати, так важко, що, здавалось, недовго й задихнутися від жалю і невимовної радості.
Кожен із козаків хотів бути ближче до них, доторкнутися, потиснути руку молодому солдатові, наче так вони торкалися до рідного онука, сина. Пантелій ніс з собою дух рідної землі, на ньому навіки відбився, сіяв відблиск її молодих світанків і багряних вечорів. Кожен хотів не тільки потиснути йому руку, але й пригорнути до себе, сказати що-небудь особливе, завітне. І Пантелій переходив із обіймів в обійми, поки, нарешті, знову не став поруч зі старим Ганжею.
— Так і задавити не штука, — сказав старий, любовно погладжуючи плече вкрай зніяковілого Пантелія. — А я, сину, вже тридцять літ як з дому, все по чужих краях, скучив, що й сказати не можна...
— І я, — вирвалось у Пантелія. — Скажіть, чи ви не той Ганжа, що поміщика нашого спалили? Дід мій про те ще розповідав.
— Може, й той, хто його тепер знає, давно ж те все було, — загадково посміхнувся старий Свирид, підкручуючи білий довгий вус. — Все може бути, сину. Та скажи: чий же ти будеш? Чи не Пилипів онук? Дуже ти схожий на діда свого, коли той молодим був.
— Його онук.
— А живий твій дід? А батько Дмитро Ганжа?
— Діда поховали, царство їм небесне, а батько живі. Тільки слабують після того, як мене в солдати взяли.
— І давно ж ти в солдатах?
— Третій рік повесні пішов.
— Ну, і як же тобі служиться, синку? Важко, мабуть, на царській службі?
— Слава богу! — Пантелій кинув погляд на Котляревського. — 3 їх благородієм служу. Хвала господу, що в них. Батько він мені рідний.
— А-а, то добре! Спасибі вам, ваше благородіє, що не зобиджаєте земляка мого, — уклонився старий Котляревському до самої землі.
— Тебе, Свириде, не переслухаєш. Чи не час до юшки, Якби не захолола? — сказав старший, сів і запросив усіх інших. Котляревський примостився з ним поруч.
Коли кожен знайшов собі місце, у руках старшого хтозна-звідки з'явилася пузатенька, обплетена білою лозою пляшка.
Видобувши із торбини чималеньку кварту, він налив з барильця по вінця доброго вина і пустив по колу. Ставлячи спершу кварту перед Котляревським, спитав:
— Скажіть, ваше благородіє, як звати вас — величати?
— Іван, син Петра Котляревського, добродію.
— Добре. Так вип'ємо ж, братове, за здоров'я пана Івана Котляревського і Пантелія Ганжі, що прибули до нас у гості!
Кожен, надпивши трохи, передавав кварту сусідові, а той далі, і вона, вже порожня, повернулась до старшини. Котляревський випив разом з усіма.
Деякий час чути було, як ложки стукають об стінки казана, пробивають жовтувату плівку наваристої юшки.
Ледь захмелівши, старший звернувся до Котляревського:
— А чи не знаєте випадково, ваше благородіє, свого однофамільця, що книжку одну лепськи смішну утнув? Може, і самі читали її? Про славного лицаря Енея сиріч доброго козарлюгу, і його бойових побратимів написана, дай бог здоров'я отому Котляревському!
Іван Петрович збентежено слухав, не знаючи, що відповісти. Звідки тут, на Дунаї, у глухому, забутому богом і людьми краї, відома його поема? Років вісім тому її видав у Санкт-Петербурзі незнайомий йому любитель українського письма Максим Парпура. Але коли й де це було! Можна б уже і забути про книжку. А, виходить, її не забули, пам'ятають.. Цікаво, одначе, що вони читали, може, зовсім і не книжку, а рукопис? Бо до видання поема ходила в списках. Саме, мабуть, такий список попав і до рук видавця.
Котляревський по невеличкій паузі, долаючи мимовільне хвилювання, спитав і сам:
— А скажіть, добродію, книжку ту ви самі читали чи, може, тільки чули про неї?
— Читати не читав, тому що не довелось бачити. А ко ли б можна дістати, нічого б не пожалів.
— То звідки ж ви знаєте, що написано в книжці?
— Діло тут просте, ваше благородіє. Отой чорнявий козачок, по-нашому Опанас Грач, недавно їздив до Києва — я його посилав в одній справі — і там у одного дяка читав цю книжицю і все, як є, запам'ятав. Ось він її нам і читає... з пам'яті. Тепер-то в нас “Енеїду” не тільки він — добра половина села знає.
Зворушений до сліз, Котляревський сидів коло погаслого вогнища. Що сказати цим людям? Як

читати