Завантажити

догодиш, — вступився за сина Лука.
Скоро закипів куліш Лука нарізав у миску сала, ложкою розтер його і вкинув у казан. Тим часом Савка й Лаврін, помазавши колеса і осі дьогтем, тугіше пов'язали мішки на возах. Залишилось перекусити та й рушати.
Прислухаючись до підводчиків, їхньої мови, незлої перепалки, Іван думав про те, що доля не обійшла його: йому доведеться жити в однім селі з такими ось людьми, як його супутники, він зможе бачити їх, коли заманеться, говорити з ними, слухати їх, спостерігати в щоденному побуті, і все це, без сумніву, знадобиться в задуманій роботі.
Уже закінчували снідати, коли в корчмі почувся незвичний гомін. Нараз хряпнули двері, з корчми вийшли два поліцейські, вивели на ґанок людину і потягли через увесь двір до воріт, де стояла готова в дорогу підвода, і звалили на віз поверх розстеленого рядна. Один поліцейський лишився у дворі, другий повернувся в корчму. Іван підійшов ближче, поліцейський не зупинив його, і він добре роздивився на арештанта, ще молодого, з зарослою брудно-сірою бородою, з напівзакритими, глибоко запалими очима. Ліва нога й рука в нього були сковані одним ланцюгом, за кожним рухом він гримів, і звук той у степовій тиші вдавався особливо жахливим. Неважко було здогадатися, кого везли поліцейські, але одежа на чоловікові була не арештантська. Розірвана в кількох місцях чорна сукняна куртка й такі ж грубі штани, на ногах — задубілі капці. Голова непокрита, світле волосся прилипло до скронь.
Іван осмілів:
— Пане поліцейський, чи потрібна йому допомога?
— А ви, мосьпане, лікар?
— На жаль, ні, і тому мушу сказати: недалеко звідси Пирятин, і там, наскільки мені відомо, розквартирована військова команда, а значить, повинен бути й лікар.
— Обійдеться. Нам би його доставити в Бєлгород і здати поміщикові, а він молодий, видужає.
— За що ж його в заліза?
— Втікач. Волюшки, бач, захотілося. От його і схопили. Супроводимо за призначенням... Наше діло — служба. Поліцейський виявився балакучим, і в якусь мить Івановові стало ясно, кого служиві везуть, що за арештант під їх наглядом.
Тим часом із корчми вийшов другий поліцейський, рудуватий, з нахмуреним поглядом чолов'яга. Він ніс з собою якесь причандалля і зброю.
Побачивши Івана, спитав:
— Вам чого, пане?
— Лікаря пропоную... У Пирятині він повинен бути. Вам якраз по дорозі.
— Лікаря? Бракувало нам ще цих турбот. Нам що? Хай хоч і преставиться.
— Гріх на душу візьмете, панове поліцейські.
— Ніколи нам, пане... їхати треба.
— А може, я допоможу? — підійшов Харитон. Він стояв поблизу і чув усю розмову.
— Мужик? — хмикнув рудий.
— Мужик. І лікар, хоч і сільський. Не довезете людину, а я, може, допоможу йому.
— Ти, Харитоне? — спитав Іван.
— Я. Так дозвольте, панове служба?
— Підходь, подивимось.
Старий підійшов спокійно, впевнено... Розстебнув на грудях хворого сорочку, приклав долоню, потримав деякий час, неначе наслухаючи. Потім покликав Лавріна.
— Принеси амброзію.
Лаврін — не встиг батько слово сказати — уже біг до возів, а через кілька хвилин приніс охайно зав'язаний клаптем білої матерії глечик. Харитон розв'язав його, надпив кілька ковтків сам і підніс до пересохлих губ хворого, підтримував йому голову, щоб зручніше було пити. І все ж хворий пив погано, багато рідини вилилось.
Котляревський стояв поруч з господарем корчми й переляканою хазяйкою, стежив за кожним рухом Харитона. Поліцейські, як видно, не виспавшись, голосно позіхали, і весь їхній вигляд казав: кінчав би ти скоріше, чоловіче. Одначе Харитон не поспішав, він почекав кілька хвилин і знову дав напитися хворому.
Іван підійшов ближче до воза, відчув, як ароматно пахне напій, побачив і його колір — золотистий, як молодий мед.
Поліцейським, певно, надокучило стояти, вони відійшли, сіли на призьбі, закурили, і тоді Харитон, піднявши голоч ву хворого, тихо спитав — тільки Іван чув кожне слової
— Хто ти?
Утікач розплющив очі:
— Бєлгородський я, батя... Втік од поміщика. Не людина він — звір. Захворів я і недалеко звідси зупинився в одному селі, а мене й схопили. І ось волочать назад. Біда моя...
— Погані твої справи, хлопче, але ти кріпися, застуда пройде, поправишся — й тікай знову... За Дунай. Там наші приймуть тебе до гурту. Як звати?
— Кольцов Олексій… Альоша Кольцов.
— Пам'ятай, Альошо, — за Дунай!.. А поки що — кріпись...
— Ей, лікарю, про що говориш з арештантам? — эапитав рудий поліцейсьїкий. — Не дозволено.
— Творю молитву... яро спасіння раба божого Олексія...
— Закінчуй, їхати час.
— Я закінчив. Візьміть, панове служба, ось цей посуд і дайте напитися хворому ще два рази — сьогодні й завтра. Настій трави допоможе йому. А на дорогу — хлібця й тараньки трошки. — Харитон поклав на воза згорток, що приніс син.
Поліцейські забрали глечик,

читати