Завантажити

тим самим не зіпсувати собі настрою зовсім, Іван відходив далі, перебродив на другий бік Коврайця, довгеньке стояв під старою дупластою вербою, яка пам'ятала ще часи Богдана; за народними переказами, саме тут зупинявся на відпочинок великий гетьман, повертаючись одного разу в Чигирин з походу.
Дивовижні легенди зберігав тут кожний куточок. Трохи вище по Коврайцю, звідки відкривався чарівний краєвид на зарічні луки, було місце, яке Іван особливо любив відвідувати. Це місце, як одного разу розповів старий Харитон Груша, любив і Григорій Сковорода, який жив у Ковраї років сорок тому і вчив когось із панської сім'ї.
— Я тоді — вже парубок — був пастухом у томарівському маєтку, — згадував Харитон, сидячи на призьбі з гостем — панським учителем. — Де вже мені було здогадатись, чого то пан Грицько частенько сидить сам і все думає або читає, а потім пише. Спершу чудним він нам здався: вчитель, пан, а ходить, як наш брат селянин: улітку босий, у полатаній сорочці і таких же штанях, а взимку — в свитці або кожушку, в шапці зі смушків і чоботях. Ми, парубки, було, прибіжимо до Коврайця, щоб скупатись, а пан Грицько побачить нас і кличе до себе, розпитає, як живемо та хто наші батьки, і щось неодмінно подарує кожному: то книжку, то зошит, а мені одного разу подарував грифель і дошку й пообіцяв навчити писати й читати. “Приходь, — каже, — коли вільний будеш”. Ну, звісно, розказав я про те батькові, так старий мій, як почув, плакав від радості і сам глядів панських корів на пасовищі, тільки б я ходив до вчителя. Разів п'ять я був у нього, а потім не стало пана Грицька — прогнали його з двору буцім за те, що непоштиво поставився до свого учня, назвавши його так, як він заслужив. Так моя наука на тому й скінчилась. Давно це було, а пам'ятатиму нашого вчителя пана Грицька до смерті...
У Івана було таке відчуття, ніби він рано чи пізно, а повинен зустріти, і саме в цих місцях, над Коврайцем, Григорія Савича, треба тільки вміти ждати.
Іван прагнув такої зустрічі, як одинокий подорожній води в пустелі. Були дні, коли, здавалось, навкруги нема ні світла, ні повітря, і він задихався, але треба було тільки прийти в неділю до дядька Харитона, послухати його пісень, подивитись на дівочий танок — і ставало легше дихати, і життя здавалось не таким уже й безрадісним.
Уздовж берега, слухаючи м'який шерхіт осоки, повертався на галявину, до свого вихованця. Той же, встигнувши спорожнити макітерку і зручно влігшись на м'якому вкривалі, спочивав і не думав про навчання. Доводилось повертатись додому.
А дома пані Томара зараз же відводила синочка на свою половину, не дозволяючи більше забивати йому баки вченими премудростями, наказувала козачкові принести що-небудь із “печені”, щоб підгодувати перед обідом змучене і зголодніле дитя.
Аглая Семизарівна була твердо переконана, що надмірна пристрасть до наук згубно впливає на здоров'я дитини, в якої вже сіялись вуса. На заняттях, вважаючи, що питання надто важкі, дозволяла учневі не відповідати.
— Ви самі дайте відповідь, Іване Петровичу, — люб'язно усміхаючись, казала Аглая Семизарівна.
Виходило так, що науки синові Томари не так уже й потрібні. Чоловікова це вигадка, а вона, нещасна мати, мусить коритися його примхам.
Уроки перетворювались у справжню муку, насамперед для вчителя. Нічого подібного Котляревський не чув і не бачив. Уже не раз він думав про те, чи не краще відмовитися від цього місця й утекти світ за очі.
Однак зразу все покинути й піти теж не міг, була домовленість з паном Томарою, за якою він мав бути домашнім учителем не менше року. Правда, мав право і розірвати умову, якщо не стане чомусь можливості надалі залишатися в цьому домі. І все-таки скористатись цим не дозволяла вроджена делікатність.
Та ось одного разу Іван прочитав вірші Ломоносова “Про користь шкла” і попросив відверто байдужого Томару коротенько переказати їхній зміст. Аглая Семизарівна зараз же втрутилась, припинила урок, сказала, що відведе замореного Василька до себе: де ж таки, вони вже третю годину навчаються. Ледве стримуючи себе, щоб не наговорити зайвого, Іван тихим, схвильованим голосом попросив пані цього не робити, подумав і додав, що не дозволить припиняти урок, тим більше — забирати учня хтозна й нащо.
— Як це не дозволите? — здивувалась Аглая, високо піднявши свої густо насурмлені брови, повне лице її видовжилось, а очі, світлі, витрішкуваті, стали вузенькими.
— Так, не дозволю.
— Але, помилуйте, мосьпане, чому?
— Тому, милостива пані, що розпоряджатися на уроці може тільки вчитель, а урок поки що не закінчено. А щодо втоми, то учень не стомився. Чи правда, Василю?
Панич знизав пухлими плечима і ледь помітно посміхнувся; мовляв, вважайте, як хочете, а мене це не торкається, мені байдуже.
— Ось бачите.
— Ви цього не можете знати. — Аглаю починала дратувати упертість вчителя.
— Можу і навіть дуже, поелику я вчитель і про свого учня повинен

читати