Завантажити

вмостили його в передок, у сіно, забрали і згорток.
Харитон вклонився хворому до землі. Той кволо всміхнувся, очима подякував.
Іван стояв, неначе приворожений, раптом зірвався з місця й, поки віз не рушив, заходився шукати в кишенях. Знайшовши п'ятиалтииний, сунув у руку Кольцову.
— Візьми... Пригодиться... Пам'ятай про Дунай! — додав зовсім, здавалося, ні до чого, але Кольцов почув, уставився голубими очима:
— Дякую, барин! Бог тебе не забуде!
— Я не барин, — шепнув Іван. — Поправляйся, Олексію!..
На щоках утікача з'явився рум'янець. Відкинув волосся в чола і, піднявши руку, помахав нею в повітрі.
Віз тим часом рушив і покотив. Іван і Харитон ішли якийсь час слідом.
І коли віз від'їхав на кілька кроків уперед, Харитон крикнув:
— Пий водицю, хлопче!.. Вона добра!
Тільки-но віз внїхав за ворота, як корчмар зараз же зачинив їх, ні разу більше не визирнувши, був радий, що позбувся таких неспокійних постояльців.
— Поїхав, — зітхнув Іван, — бідолага.
— Бідолага і є. Доїде, а пан, може, собаками зацькує, забриє в солдати. Все може бути. Тільки все одно душу не вб'є. І хлопець побіжить знову. Побіжить... Е-е, та, либонь, і нам пора рушати. Он Лука жде вас, пане вчителю.
Крізь негустий туман, що стелився по самій землі, Іван розгледів розкидані то тут, то там чорні купи хат. Вони юрбою збігали кудись униз, то несміливо поодинці збиралися на пагорбок, майже зразу ховаючись за жовто-зелевим вбранням дерев. У дворах сиротливо погойдувались колодязні журавлі. Подекуди, ледве видимі над солом'яними стріхами, чорніли димарі, димок змішувався з туманом і сірим клоччям застрявав у деревах.
Через дорогу перебігла стежка і шмигнула в провулок, ніби в рукав, розірваний на лікті, у прорісі — зруйнованому тину — з'явилися зрізані стебла соняшників і між ними складені, неначе списи на солдатському привалі, коноплі.
Запах, любий з дитинства, залоскотав у горлі, нагадав Мазурівку, де об цій порі, восени, на городах ставлять . коноплі, потім їх мочать, знову сушать і десь після покрови починають тіпати. На Мазурівці, на Панянці гуркіт не стихає ні вранці, ні вдень. Як затужавіє земля, випаде перший сніг, пройди ввечері попід вікнами — і почуєш: гудуть-співають споконвічну пісню свою невтомні прядки. А згодом — у хрещенські морози, а подекуди й раніше — розпочнеться ткацький сезон, зимові жнива.
Весною ж, тільки-но зійде останній лід на Ворсклі, дівчата в заводях і озерах мочать виткане за зиму добро своє, сушать його, білять на ласкавому травневому сонні, стелять доріжки із “десятки” або “одинадцятки” — найтоншого білого полотна.
— Агов, паие вчителю, — озвався дядько Лука. — Не спиш? Подивись-но, осьдечки і наше село.
Лука всміхнувся усім обличчям: хоч як стомився старий, хоч як важко йому живеться, а повернувся додому, побачив вікна своєї хати — і повеселішав, швидше, гарячіше забилося серце. Почувши запах смачного димку, передчуваючи відпочинок після довгої дороги, наддали ходу і коні, без примусу побігли під гору.
— Бач, бісові діти, — задоволене бурмотів Лука, попускаючи між пальців віжки. — Моторні стали. Ну, біжіть.
Він би і сам побіг, якби міг.
— Значить, доїхали?
— Можна сказати, вдома. Втомилася виглядати моя Устя. Та і я... — Лука махнув рукою ліворуч, на підгірок, який тягнувся за рядами тополь. — А ондечки і ваша хата.
Візок затрясло — покотило під гору. Івана швиргонуло праворуч, відкинуло назад. Він випростався, схопився обома руками ва полудрабки і, коли в'їхали на рівне, уважно придивився.
Дім, що стояв на підгірку, здавався проти селянських хат красенем, хизувався ліпними карнизами, невисокими колонами при вході. Із незрозумілим почуттям тривоги вдивлявся Котляревський у напівкруглі вікна, що блищали холодом. Що жде його в цьому домі? Як його зустрінуть?
А будинок тим часом, у міру того як наближались до нього, втрачав свою імпозантність, ставав приземкуватим і перетворювався на подобу фортеці з масивними стінами навколо дворища.
Ніхто, окрім дворових людей, не зустрічав учителя. Один із челядників — похилого віку дядько в каптані — провів Івана через коридори й безліч переходів у віддалену кімнату, сказав, що пани вже лягли відпочивати і тому вечеряти доведеться йому в людській, нехай він прийде туди, як тільки впорається після дороги, а якщо не бажає йти, то йому принесуть у кімнату.
— Ні, — відповів Іван, — приносити не треба. Умиюсь з дороги, переодягнусь — і буду готовий. Скажіть лишень, як пройти в людську?
— Коридором до кінця і ліворуч униз. Одарка вас нагодує. Вона знає.
Двоє дворових внесли весь його багаж — ящик з книжками, скриньку з речами й кошик з дріб'язком. Склали все це біля дверей і, вклонившись, зараз же вийшли. Пішов і той, що проводив.
Тільки тепер, залишившись один, Іван присів до столу й оглянувся. Кімната невелика, але в ній, здається, є все, потрібне

читати