Завантажити

Візники, особливо дядько Лука, оцінили рішення вчителя і зразу ж заходились улаштовуватись на нічліг. Зіставили вози, як це звичайно роблять чумаки, в коло, посередині розвели багаття, тут же знайшлися казан, пшоно, вінок цибулі і шматок старого, жовтого вже, сала. А коней, напоївши з корчмівського колодязя, прив'язали до возів.
Усі розсілися біля вогню на розісланих мішках і ряднах. Кращого не вигадаєш: на чистому повітрі, під високим небом. А коли куліш зварився, знайшлась і пляшка спотикачу.
— Сідайте, пане вчителю, коли не гребуєте, ближче до гурту, — запросив Івана дядько Лука. — Ось і ложка.
— Відмовитись від такого кулешу — великий гріх узяти на душу. А я до того ж і зголоднів...
І Котляревський присів до гурту. Вони потіснились, ніяково покашлюючи: як-не-як пан, хоч і вчитель, сів за один з ними казан. Не спинили його ні постоли їхні, ні свитки, Учитель поводився просто, невимушене, спочатку зачудувався розмальованою дерев'яною ложкою “таких у Полтаві не роблять”, потім, як трохи попоїли, розповів кілька баєчок, які чув ще від діда Івана, а деякі й свої, що в години дозвілля компонував. Зникла ніяковість, візники відчули довір'я до вчителя і собі теж стали розповідати, хто що знав або чув.
Люди різного віку, вони однаково уважно й з цікавістю слухали вчителя, дивуючись його мові, вмінню вкинути в оповідь міцненьке слівце, якщо, звісно, вона того вимагає; а вчитель заразлийо сміявся з кожного їхнього жарту і, смакуючи, з добрячим апетитом їв круто затовчений салом чумацький куліш. І спотикачу випив без особливих церемоній, як людина цілком своя, звичайна.
Молоді хлопці — Лаврін Груша і Савка Жук — слухали вчителя, пороззявлявши від подиву роти: такого вони в житті своєму не чули, хоч і двічі побували в Полтаві, їх батьки — Лука й Харитон — трималися спокійніше. Харитон Груша — височенний дід з гарною густою бородою, витираючи вуса широкою, як лопата, долонею і ховаючи усмішку, кахикнув у кулак:
— А позволь, пане вчителю, запитати: чи не з наших будеш? Чиїх тобто батьків?
— З ваших, дядьку Харитоне, вгадали. Ви не характерник часом? — запитав трохи захмелілий Іван. — І дід мій — теж Іван, як і я, і батько — Петро Котляревський — до землі тягнулися, любили землю-матінку, а вона їх не дуже: не було ж її в нас.
— А де, позволь спитати, науку пройшов?
— У семінарії, що в Полтаві.
— Виходить, мосьпане, бурсаком будеш?
— Був, понеже таке звання носили семінаристи... Був, — зітхнув Іван. — А ось тепер — учитель. Семінарії не закінчив. У Новоросійській, що в Полтаві, канцелярії більш трьох років прослужив...
— У канцелярії?
— Протоколістом.
Груша дістав із багаття двома пучками вуглину, потримав на долоні і акуратно поклав у люльку, закривши мідною кришечкою.
Слово “канцелярія” насторожило, візники замовкли, Урвались і жарти, але Іван зумів вломити їх скованість, розвіяти підозру, розповівши, як ось зовсім недавно прийшов у канцелярію козак, Вернигорою Павлом кличуть, пожалівся, що пан вписав його і братів у ревізький реєстрі і як він відповів Новожилову; “Чули, пане, про Турбаї? Будуть і нові...”
Слухаючи вчителя, Лука хитрувато мружився, а дядька Харитон, як раніше, підкидав по гіллячці в багаття, щоа не погасло. Тільки парубки — Лаврін і Савка — з неприхованою цікавістю дивилися на вчителя, ніби відкрив він їм щось невідоме — таке, чого вони і хотіли почути, і побоювалися.
По якійсь хвилині Харитон запропонував покористува тися його тютюнцем, ніхто не виявив особливого бажаннл до його тютюну, а Іван не відмовився, запустив руку ч Харитонів кисет і натовк у люльку дрібно різаного зеленого самосаду, потім, обпікаючись, як справдешній курець ловко вихопив із багаття вуглинку, разів зо два підкинум на долоні і поклав у люльку. Вуглина заблищала, розгорілась яскравіше.
— Путящий тютюнецьі — І затягнувся. І раптом відчув, що задихається.
Підводчики дивились на нього вичікуючи, ледве стримували іронічну посмішку, а він курив собі далі, силкуючись удати, ніби Харитонів зеленець — звичайна річ, суща дрібниця для нього. Сам дядько Харитон, як звичайно, пихкав своєю люлькою, отруюючи навкруги повітря ядучим димом.
— І де він у біса отрути отакої одкопав! — не витримав Лука і пересів на другий бік багаття. Парубки давно вже перебралися туди. А Харитон, посміхаючись, — мовляв, ех ви, слабаки! — казав, що не годиться гидувати таким тютюнцем, він його ніде не відкопував, а виростив на своїй “латці” за хатою.
Тим часом до корчми підкотила дорожня карета, хтось вибіг на подвір'я, допоміг зійти приїжджому. Чоловіки подивилися на сухорлявого пана, що прямував до корчми, подумали: такому місце знайдеться, а вони ось просто неба ночуватимуть, та бог з ним: почувають вони себе непогано, в усякому разі, тут не гірше, ніж у задушливих кімнатах старої кошари.
Вибивши люльку й заправивши її знову, Харитон дістав, як раніше, вуглинку з багаття,

читати