Завантажити

Як же після цього жити?
Станіславський ніби дослухався до чогось. Узяв Івана під руку, провів кілька кроків мовчки, величний, ставний, у бороді почепився червоний вишневий листок. Учитель вдивлявся в Іванове обличчя суворим поглядом, як, траплялося, ще в семінарії, коли інколи не встигав у повному обсязі виконати домашнє завдання.
— Як посмів, Іване, таке в думках мати? Говорити таке? Невже мислиш — усе досягається легко, без болю, без зусиль. Omne initium defficile est4 . Слухай же — хай благословенним час цей буде — тобі належить зробити такий початок. Голова в тебе світла, а серце добра прагне.
— Що ж належить робити?
— Серцем своїм слухай пісню народу нашого. І сам пробуй! Сміливіше берись! Таланту своєму не дай загаснути. Все, що знаєш про народ свій, на мову високої поезії переклади. Як Сковорода. Тільки по-своєму.
— Як же ж так, отче?
— Це, звісно, нелегко. На таке не кожен піде, а ти, сину, підеш. І тоді я, вчитель твій, скажу собі: ні, недаремно жив я на цьому світі, недаремно ряст топтав.
— Але ж це... неймовірно важкий труд.
— Per aspera ad astra5 , — мовив у вечірній згусклій тиші Станіславський. — Тільки через терни! Іншого шляху до зірок нема.
Приголомшений, Іван мовчав. Те, що він почув, було справді грандіозним, захоплювало дух. Для чого ж учитель — такий мудрий, досвідчений — вимагає неможливого?
— Не годен я, отче! Не зможу!
— Зможеш. Ти думай над цим, день і ніч думай. Зможеш! — упевнено й твердо сказав Станіславський і м'яко, тихо додав: — Повинен! Я ж тебе, сину, знаю. Ти ріс на моїх очах. Учився. Я ж земляк твій, як і ти — полтавець. А полтавці — уперті і взагалі хлопці непогані.
Вони знову йшли поруч. Тонкий у талії, високий і стрункий Іван Котляревський і кремезний, величний — отець Іоанн Станіславський, учитель російської і латинської поезії.
Так дійшли до Успенського собору. Звідти два кроки — до свого дому. За собором дах проглядає, у причілковому вікні вогник світиться.
— Прошу до нас, отче. Матінка дожидає з вечерею. Разом трапезу приймемо.
— Ні, не піду. Пізно вже... І останнє, що хотів сказати... Приїздив до мене минулої неділі приятель мій давній з-під Золотоноші. Просив учителя знайти для сина. Я зразу ж подумав про тебе. Можеш їхати. Матимеш стіл, кімнату. Навчаючи інших, вчитимешся й сам. І для роботи час матимеш... Десь у тих краях літ сорок тому вчителював і Григорій Савич Сковорода. “Сад божественних песней” писав... Ти будеш там. Поклонись землі тій.
— Поїду. Хоч сьогодні.
— Чому не спитаєш про умови?
— Мені однаково. Тільки б з канцелярії піти. На свіже повітря, на простір!
— Негоже так, Іване. Умови треба знати. І обговорити. І ось що не забудь. Перед тим як їхатимеш, неодмінно візьми в предводителя нашого, пана Черниша, папір, що состоїш у дворянстві. А то... Хоч поміщик цей і знайомий мені, а запише тебе у ревізький реєстр — і прощай, воля... Отож не забудь... І чекай. Приїдуть по тебе. Може, в ту неділю. На ярмарок пожалують. Ну ось, сину мій, і все. Матері кланяйся! Заждалась тебе, мабуть, стара.
— Ой правда! Спасибі вам! За ваше добро!
— Одним “спасибі” не обійдеться. Пам'ятай слово моє, сину!.. — Іоанн замість перехрестити Івана — обійняв його, притнс до грудей. — Іди вже...
Іти було недалеко. Обігнув дзвіницю, собор — і ось уже хвіртка. Біля неї розгледів матір. Вона чекала — така ж висока й тонка, як син. У темній шалі, в подовженій керсетці із зубцями, обведеними гарусною ниткою.
— Мамо!
— Ти, Іване?.. Не інакше звістку якусь несеш — поспішаєш, і мова неспокійна.
— Так, мамо, — сказав Іван і подумав, що звістка ця матір не порадує: не завжди охоче розлучалася з ним, і цього разу слова не скаже, але погляд її, похилені плечі скажуть йому все... Ні, сьогодні він нічого не скаже — жартуватиме, і вона буде спокійна і, можливо, не спитає, що ж то за вість така.
І він справді жартував, як це вмів тільки він, розповідав, що оце йшов із служби й поблизу семінарії — “випадково звернув у той провулок” — зустрів отця Станіславського. Як же ж не поговорити? Ось і побесідували — мало не до півнів, добре, що хоч не до третіх. Нехай мати не гнівається. Іншим разом проворніший буде.
Вона слухала й не могла збутися думки: що ж за вість приніс її син? Добру? Дай, господи! То чи варто так непокоїтись? Якщо в сина легке серце, якщо йому добре, — матері більшого щастя не треба.
3
Не пам'ятав себе таким: оновленим, вільним, як птах, і зовсім молодим, далебі, юнаком, повним сил і нестримного захвату, здібним на все, аж до хлоп'ячих витівок. Справді ж бо, йому всього двадцять чотири і все життя попереду, а це — нові люди, невідомі зустрічі і нова робота. Тільки б до місця прибути скоріше, обдивитися, познайомитись з майбутнім вихованцем...
Минуле лишилося по той бік Київського в'їзду. Вийшов будочник, посвітив ліхтарем, сонно поглянув услід

читати