Завантажити

корінника.
— Дороги не бачиш? Так можна вказати!..
— Ах ти ж! — Машталір з усієї сили потягнув віжки на себе, і карета — вісь біля осі з візком — пронеслась мимо; з-під копит оскаженілої трійки полетіло груддя, забарабанило по обшивці візка.
Іван не встиг нічого сказати: так швидко — в одну мить — налетіла й проскочила карета.
Лука спрямував коней на дорогу, нековані колеса, з'їхавши на дерев'яний місток, неначе зраділи, заторохтіли весело й жваво.
За містком Лука спинився, зліз і оглянув хомути, черезсідельники — чи все там гаразд? Надто круто звернув він, чи не обірвалась де збруя? Ні, все на місці.
Їхали мовчки. Іван дістав табакерку, люльку. Кашлянув, щоб привернути увагу Луки, але той не обертався.
— Може, закурите? Ось візьміть.
— У мене свій. — І дістав із глибокої кишені капшука. Коли закурили, Іван, ніби між іншим, спитав:
— А був би шмагонув, тоді як?
— Тоді б і побачили.
— Сміливий ви, одначе, дядьку.
— Де там... То, може, через вас так повівся.
— Через мене? — здивувався Іван.
— Атож... Чую, нашої віри ви чоловік. Підмога, значить. Не те що наші підпанки. Як той фурман. Думаєте, в нашому селі нема таких? Вистачає. Хочете, притичину вам розповім?
— А послухаю, — затягнувся Іван димком і приготувався слухати.
— Ось послухайте. — Лука копирснув нігтем у люльці, потягнув разок, і вона ожила, задиміла, — Одного разу були в городі мужики. Спродались, а по дорозі додому спинилися біля придорожньої корчми трохи спочити й попоїсти, бо за цілий день зголодніли. Отож сидять, закушують галушками і бідкаються, що торгувалося погано, їдуть додому, а пусті, нічим і подушне заплатити. А тут, де й узявся, заходить у тую ж корчму і пан їхній. Десь він теж був у дорозі. Входить ото він, сідає за стіл, а за сусіднім столом — його кріпаки. Вони встали, кланяються, а він побачив їх і питає: “Добре торгувалось?” — “Де там, пане, погано, — відповідають. — Навіть на подушне не веземо”. А панові, мабуть, чи торгувалось, чи гулялось у той день добряче, і був він веселий. Випив чарку оковитої і каже: “Хай” уже буде, приходьте завтра до мене, позичу вам грошей, а може, і подушне за цей рік подарую... Я сьогодні добрий...” — “От спасибі!” — кланяються йому мужики мало не до землі, лобами долівку дістають. А пан випив ще чарку, сів у карету та й поїхав. Мужики наші взяли кварту горілки і з радощів добряче випили, потім ще одну, останні гроші лишили в корчмі. Тільки один із них — чоловік, сказати, в літах уже — не поділяв їхньої радості, все повторював: “Обіцяв пан кожух, та тільки слово його тепле”. Але в душі й він хотів надіятись на краще.
Приїхали мужики додому добре напідпитку, переночували і, як тільки благословилося на світ, зібралися й почимчикували до пана по обіцяне. Підходять до двору, а він, звісно, обнесений височенною стіною, а ворота (їх кілька) замкнені. Постукали в одні, поткнулися в другі — ніхто не чує, не відчиняє. Коли це один пахолок загледів їх і кричить: “Чого грюкаєте? Ану геть!” — “Ми до пана, ваша милість, запрошував”, — відповідають. Пахолок очі витріщив, та як засміється, аж захлинається. “Пан наш таких гостей начебто не ждав, та й ще так рано”. І не пустив їх до двору. “Ідіть і не потикайтеся більше”. Вони все-таки не відступилися. Постояли, поміркували, а потім знову до воріт. Коли дивляться — хвіртка напіввідчинена і нікого нема, вони — туди, тільки ввійшли, а тут, де й узялися, собаки, та здоровенні, люті, як чорти. Мужики до хвіртки, а собаки за ними, рвуть одежу на шмаття, до матні дістають, гаспиди; ледве одбилися небораки, вискочили за хвіртку, відсапатися не можуть, стоять пошматовані, покусані. Ще трохи постояли, потупцювали і, не діждавшись нікого, пішли додому. Один із них, отой самий, що не дуже йняв віри панським обіцянкам, і каже: “Добрий у нас, братове, пан, та тільки собаки в нього люті, будь вони прокляті”. Лука зі смаком потягнув люльку, видихнув клубок зеленого диму і хитрувато глянув на вчителя: а що, мовляв, скажеш, мосьпане?
— Мудра притичина, — сказав по хвилі Іван. — Виходить, одначе, що погані не так уже ті пани, як підпанки?
— Самі кумекайте, — відповів Лука і придивився: попереду, обабіч дороги, у вечірнім тумані зачорніла будоваї чи то кошара для овець, чи хата з прибудовами.
— Чи не корчма часом? У вас, пане вчителю, очі молоді, подивіться. Корчма? Виходить, незабаром Білоцерківка. Тут, мабуть, і заночуємо. Самі повечеряємо і коней підгодуємо, а то притомились...
У корчмі не знайшлося жодного вільного місця. Кого тільки тут не було: козаки, посполиті, а більше чиновників та військових. Ніде яблуку впасти.
Візникам, як видно, не вперше доводилося ночувати в степу, а вчителеві вони все ж запропонували піти до корчмаря й попросити собі місця на ніч, йому-то повинні щось знайти, але Іван рішуче відмовився, громади він ніколи не цурався, разом і “батька бити веселіше, а кашу їсти — тим паче”.

читати