Завантажити

справді такого: вони проспівали пісню, яку в їхньому селі знає кожний.
Харитон подивився на небо, відшукав якісь йому відомі зірки, тугіше загорнув свитку на грудях.
— Пора і поспати, скоро ж і на зорю благословиться, а завтра — дорога.
— І то правда. — Лука розправив затерплі плечі і, звертаючись до Івана, сказав: — Постелю вам, пане вчителю. на візку.
На п'ятий день дороги теж зупинилися біля корчми і так само, як уже не раз було, ночували біля вогнища, тільки Іванові дядько Лука стелив на візку. незважаючи на його протести.
На візку хороше пахло сіном. Запах лугових трав нагадував рідну леваду на Мазурівці, Полтаву в літні вечори.
Укрившись киреєю, склепивши повіки, Іван згадував минуле — все, що лишилося по той бік Київського в'їзду, за шлагбаумом, — сумне обличчя матері й останнє слово отця Іоанна: “Пам'ятай розмови наші, сину!” — “Пам'ятаю, отче, — нечутно ворушилися обвітрені вуста, — пам'ятаю...”
Під киреєю було тепло і затишно, можна було подрімати, але не спалось. Він дивився на миготливий вогонь, на возчиків, що лежали біля нього. Усі спали, тільки старий Груша все ще курив люльку й стежив, щоб не погасло багаття. Коні, прив'язані до возів, хрумтіли травою. Ніч дихала спокоєм. Втомлений за день степ спав теж. Спала й корчма, що чорніла по той бік дороги, відблиски полум'я загорялися й гасли в її крихітних вікнах. Під осінніми зорями світився битий шлях на Полтаву. Він прямував далеко в степ і там, за горбами, зникав.
Майже тиждень Іван у дорозі, а йому все здавалося, що від'їхав від дому недалеко, досить вибігти на шлях., піднятися на ближню степову могилу — і він побачить позолочені маківки Успенського собору, гострий дах костьолу, батьківський дім край Соборного майдану. Та це тільки здавалося. Хто знає, коли він знову переступить рідний поріг. Хто знає...
Іван слухав ніч, поле і ...пісню. Вона народилася раптом, як, мабуть, народжується вітер або дощ. У пісні чувся сум за молодістю, яка промайнула ластівкою і навіки щезла, і ще щось невимовне сумне, що брало за душу. Іван склепив очі, віддаючись чарам пісні, намагаючись зрозуміти, хто співає. І тихо покликав:
— Дядьку Харитоне, чуєте пісню?
— Співають? — Обличчя Харитона — з бородою й вусами, худорляве, зморшкувате — здавалось бронзовим. — То не пісня, пане вчителю.
— А що ж?
— То земля наша матінка стогне. Болять їй муки людські...
І, зітхнувши, одвернувся, не сказавши ні слова більше. А пісня вже згасла, потонула в полях. Хто ж співав? Невже Харитон?
Іван попрохає, щоб Харитон проспівав ще раз, і він запише слово в слово. Щоб не забути і при нагоді іншим розповісти.
Непомітно для себе задрімав і раптом побачив, як Груша підвівся, перехрестив спочатку Лавріна, потім Савку, перехрестив і повітря в напрямку воза, на якому лежав Іван. Пізніше не міг пригадати: привиділось ие йому чи справді старий Харитон хрестив його на сон грядущий.
На світанку змерз і прокинувся.
Багаття давно погасло. Але досить було повіяти легкому степовому вітерцю — і воно знову ожило. Так, мабуть, і в житті людей. Інколи здається, життя щезло, погасло, а здійметься буря — із небувалою силою воно засвітиться, знову забуяє.
Перший підвівся дядько Харитон, хоч ліг останній. Услід за ним протер очі й Лука. Вони підняли синів, стали готуватися в дорогу.
Ожила і корчма. Із низького димаря над дахом потяг густий дим, заслав сіро-голубе небо, розсіявся по степу.
— Як почувалося? — питав Груша, ласкаво позираючи на Івана, стежачи, як той вибирається з візка.
— Добре! Дякую!
— І нічого ні наснилось? Може, яка із панянок привиділась? Їх не кличуть, а вони приходять.
— Скоріше якась з вусами присниться після нашої розмови, — усміхнувся Лука; він дістав казан, обчистив трохи картоплі, нарізав цибулі.
— Вгадали, — засміявся Іван. — Та з такими, що за вуха закладають.
— То, значиться, мосьпане, на добре. Нема гірше, як баба приверзеться, вважай, день пропащий, — зауважив Харитон, підкладаючи у вогнище свіжоналоманого галуззя.
— Таке скажеш, куме. То нам уже, може, і ні до чого панянки, а в пана вчителя діло молоде, йому в самий раз про це думати.
— Луку послухати, так пора вам, пане вчителю, женитися.
— А чого ж, і женимо. Та ще таке весілля відгуляємо. Нехай сміються злидні. І я, старий, заспівав би “Не до солі”.
— А метелицю не вшквариш?
— А чого ж? Можна... разом з тобою, старий хріне, — відповів Лука, засипаючи жменею пшоно в казан.
Вернулися хлопці, привели з водопою коней, дали їм вівса й стали знімати колеса, щоб перед дорогою змазати дьогтем.
— А чи не час Савку твого женити? — спитав Харитон.
— Тю на вас, дядьку, — озвався Савка. — То, може, самі надумали? Ви ж удівець. Так мене в дружки візьміть.
— От негідник. Йому слово, а він, бач, двадцять, — розсердився Харитон.
— Тобі, куме, не

читати