Завантажити

одинокій людині. У кутку — ліжко, навпроти, під стіною, — комод з червоного дерева, на ньому — невелике кругле, в чорній рамці, дзеркало. Позаду комода, в кутку, — етажерка на книжки. Стіл з висувними шухлядами — біля самого вікна, свічники й дві свічки в них. При вході — велика миска й глиняний глечик з водою, там же, на гаку, — рушник. Все є, а тоскно. Встав, обіперся об підвіконня. Садок, засипаний листям, тьмяно освітлений місячним сяйвом, ішов кудись у густу темряву, пропадав за горбом. І тут, у домі, і там, у садку, — ні звуку, мертва тиша, тільки сторож, що ходив, видно, по двору, інколи порушував її, постукуючи в калатало.
Ось куди закинула його доля — їв якийсь ведмежий кут, відірвала від знайомих, рідних, друзів. Але ж... але ж він сам хотів цього, тож нема чого й скаржитись на долю.
Скинувши верхній одяг, Іван помився, вбрався у все свіже і готовий був іти в людську, але, як на правду, то він, здається, не такий уже й голодний, щоб поспішати, а головне — як іти, не розібравши книжок, не перевіривши, у якому вони стані, чи не промокли в дорозі, й що сталося з паперами? Підсунувши до етажерки стільця, туди ж поставив свічник і відкрив ящик.
Ось вони, книжки. Одна біля одної. Ціленькі. Ні пилинки на них. Дорога ніскільки не зашкодила їм. Дощ не промочив. Херасков, Княжнін, Шекспір. Два списки сатир Антіоха Кантеміра і його ж переклади з Горація й Анакреонта. “Телемахіда” Тредіаковського... “Енейда” Миколи Осипова, яку рік тому перекупив у Міклашевського, а той дістав її у свого дядька. Підручники: російської граматики, арифметики, “Правила піїтики” Аполлона Байбакова. А ось і римляни: Горацій, Вергілій... І зошити. Тепер він зможе писати. У дорозі встиг тільки дещо, і то випадком, черкнути на окремих клаптиках. Пісню про Залізняка, притчу про панів і підпанків, ще одну пісню, почуту від того ж Харитона Груші, кілька анекдотів, приказки й ті два рядки, записані на зупинці поблизу Майорщини.
Усю дорогу з Полтави в Коврай, слухаючи попутників і випадкових зустрічних, серцем вбираючи їхні розповіді, перекази, пісні про минуле рідного краю, він думав про одне й те ж: як розповісти про життя, невпинну боротьбу, думи, побут і звичаї свого народу? Писати по-російському і називати речі своїми іменами? Це цікаво, а з другого боку — навряд чи такий твір додасть що-небудь нового до вже відомого в російській літературі. І, крім того, речі називати своїми іменами нині не зовсім безпечно. Така поема буде зараз же заборонена і, звісно, до людей не дійде. Хіба можна забути сумної популярності історію книжки Олександра Радіщева — людини жорстокої долі — “Подорож із Петербурга в Москву”? Видана три роки тому, вона, ця страдниця, як тільки стала відома царському двору, була тут же спалена. Подумати тільки — спалена, віддана аутодафе! Автора ж — цього безстрашного, великого Духом ратоборця — всемилостива імператриця наказала скарати на горле, а нотім смертний вирок замінила засланням на каторжні роботи. А яка історія комедії Капніста “Ябедник”? Чи не та ж доля спіткала і її? Правда, автор не був висланий, але дорогу п'єсі до глядача закрили.
Ні, інших шляхів шукати треба, інші способи використати для цієї мети. Але які? Де вони? Не раз і не два повертався до цього, думав, мучився, хоч серцем, розумом відчував; він близько до істини, і все ж твердо сказати, що найшов той єдино правдивий шлях, яким треба йти, не міг.
Як би добре було порадитися з отцем Іоанном! Та той тепер далеко. До Полтави — тиждень їхати; важко навіть вгадати, коли сядуть за один стіл знову, підуть гуляти тихим вечором у місто. Писати ж йому про свої пошуки, сумніви навряд чи можна. Матусі він теж про це не писатиме. Гй важливо знати, що син її вже при місці, в дорозі не застудився, здоровий доїхав, і нічого їй поки що не треба; він повідомить її про це, ще сьогодні напише. Кому ж написати про свої терзання? Друзям. Але де вони? Може, Міклашевському писнути? Раніше він би не роздумував, написав, але то було давним-давно, ще в семінарії, а тепер він цього не зробить. Може, Стебліну-Камінському написати, Павлові? Але вони останнім часом не зустрічались, хтозна-чим він цікавиться, може, чужі сумніви його не обходять, для чого ж йому про них знати? Боже ж мій, як пусто навкруги, ні однієї рідної душі поруч!..
І несподівано, ніби блискавка, сяйнула думка й освітила душу. А Лука Жук, Харитон Груша, їхні сини — Савка й Лаврін! Як смів він забути про них хоч би на мить! Вони багато в чому звірились йому, побачили в ньому людину, близьку їм мислю і душею. Чи можна байдуже поставитись до цього, не оцінити? Тож саме вони його зрозуміють, зрозуміють його сумніви, його таємні мpiї. Так, так, тільки вони! І таких багато — і тут, і в Полтаві.
Так роздумуючи, згадав осиповську “Енейду”. Він читав її, коли служив у Новоросійській канцелярії, читав і дивувався й недолугого перекладу — Вергілія Іван знав майже всього і в оригіналі. Осиповська мова здавалась бідною, а ввесь сюжет побудовано на дивацькій

читати