Завантажити

малозначній пригоді, за якого нема нічого серйозного. Все розраховане на сміх — і тільки. А як цього мало! Сміх без великої мислі — пуста забава.
Ще в дорозі, коли мав досить часу на розмисли, йому спало якось на думку: а чи не спробувати вивернути Вергілієву “Енеїду”, наповнивши u зовсім новим змістом. Це важко, надзвичайно важко. До цього ніхто так на Україні не писав.
Найближчий попередник — незрівнянний учитель і філософ, поет і музика — Григорій Савич Сковорода писав вірші, складав чудові пісні. Він же, Котляревський Іван, повинен піти далі. Кожне починання важке, казали великі римляни. Це істина! Немає на світі легкої дороги, якщо мати на увазі щось серйозне, а не який-небудь поетичний дріб'язок, що не вартий кінець кінцем і ламаної копійки.
Не забути теплого осіннього вечора десь поблизу Майорщини. Сидячи біля багаття, що його розпалив передбачливий Лука, Іван записав навіяні не знати звідки два рядки:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Аркуш грубого паперу лежав перед ним на колінах, а він покусував за звичкою протилежну сторону пера й думав: як писати далі й чим закінчити строфу? Тим часом дядько Лука запросив до вечері — поїсти щойно звареного кулешу. Іван узяв ложку, що подав Савка, але до казана не потягся. Харитон одразу ж зауважив:
— Поганий знак, коли охота до кулешу пропадає. То, мабуть, душа неспокійна або, не дай господи, захворів чоловік. їжте, поки можна.
Лаврін підсунув казанок ближче.
У той вечір Харитон, що знав безліч історій про запорожців і Запорозьку Січ, щоб як-небудь розважити зажуреного вчителя, розповів про перші дні мандрів запорожців після зруйнування Січі. Це були дотепні розповіді, сповнені неприхованої гіркоти й гумору...
Іван посунув свічник ближче і взявся нарізувати папір. Робив він це охайно, не поспішаючи, як і кожну роботу, що попадала до його рук. Особливо старанно готував пера: якщо вони погано обрізані і рвуть папір, то, звісно, довго не попрацюєш, пера повинні бути тонкі й м'які, тоді вони самі ковзають на папері, встигай лише давати їм їжу...
У кімнаті плавали сутінки, тільки стіл і розкладені на ньому папери були освітлені. Скринька з нерозібраними речами стояла біля комода, книжки лежали на етажерці купою, верхню одежу кинуто на ліжко, поверх простирадла. У вікно заглядав молодий місяць.
Іван писав швидко, легко, придавлюючи лівою рукою аркушик паперу. Думки стикались, сперечалися; піймавши найправдивішу з них, витягав її на світло і, боячись, що вона раптом зникне, швидше старався записати.
Був він у білій сорочці, трохи схудлий за дорогу, засмаглий. Степове сонце і вітер залишили на тонкому, по-юнацькому свіжому обличчі свої знаки: здоровий рум'янець тьмяно горів, палав стримано, неяскраво, пригаслі барви його гарно контрастували з незвичайної білості сорочкою, яку він одяг перед тим, як сісти за стіл. До цього він звик давно, ще в семінарські роки. Інакше не міг. Як завжди, ішов до столу, на якому почесне місце займали книжки, у солодкому відчутті свята, нетерплячий від хвилювання, чекаючи зустрічі з новим, прекрасним, до цього незнаним. А коли він писав сам — теж не міг принизитись до буденності. Мистецтво — у цьому був переконаний — ревниво ставилось до своїх творців і тим, хто був до нього буденним, байдужим, жорстоко мстилося.
Чорнила в каламарі залишилось на самому денці, але Іван цього не помічав, і це не заважало писати, як і раніше, швидко й широко. Написавши, читав сам собі, неголосно, щоб перевірити, як звучить слово, рядок, уся строфа.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
У слові “Еней” велика літера здалась маленькою, якоюсь нечіткою, схожою більше на “С”, виправив її і писав далі:
Но греки, як, спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною...
Перо тільки на хвилину затрималось. Рядочок, ще один — і строфа готова:
Він, швидко поробивши човни,
На синє море попускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав.
У двох місцях перо розірвало папір, він схопив друге і знову писав. Потім, відкинувшись на стільці, щоб перепочити, подивитись написане, раптом посміхнувся: боже мій, якими непривабливими вимальовувались боги Олімпу! А чи боги вони? Юнона схожа швидше на відому в Полтаві купчиху — злу, сварливу бабу, здатну заради своєї примхи піти на все, а у вигляді хабара запропонувати що завгодно, як це вона не раз робила', приходячи до Новожилова в канцелярію, просячи допомоги в її комерціях. Що ж пропонує Юнона Еолу, яку плату за смерть Енея?
Щоб люди всі, що при Енеї,
Послизли, і щоб він і сам...
За сеє ж дівку чорнобриву,
Смачную, гарну, уродливу,
Тобі я, далебі, що дам.
Солонувато? Може, й так. Але його зрозуміють, неодмінно зрозуміють і Харитон Груша, і Лука Жук, які й самі здатні посміятись, та

читати