Завантажити

так, щоб аж у носі закрутило. А щодо купчихи, то вона б висловилась і трохи міцніше, якби довелося боронити свої кровні інтереси. Хай дарують йому боги Олімпу — не їх мав на увазі поет, він тільки скористався їхніми іменами. Добре відомі в Полтаві людці з їхніми негідними пристрастями, такими ж смаками й поглядами — ось кого він мав на увазі, їх не перелічити. Це гендлярі, хабарники, чиновники, які мріють про свою кар'єру, а на громаду їм наплювати. Це сильні світу цього, які дорвалися до влади й тепер вважають, що владу дано їм від самого бога на віки вічні і вони мають право і дітям її передати. Ось хто його “боги”! І не випадково Еол каже про своїх помічників так недвозначно. Борей перепився, Нот з весілля не вернувся. Зефір — “пропащий негідник” — з дівчатами заженихався, а Евр в поденщики подався.
Хитрувато посміхаючись, Іван писав далі, коли це раптом за дверима щось зашаруділо. Ніби хто стояв там і не наважувався ввійти. Двері нечутно відчинились.
— Пан учитель?!
— А хто там?
— Тарас.
На порозі стояв хлопчик років десяти-одинадцяти в пофарбованих бузиною штанях, драних черевиках, у вузькій полотняній куртці.
— Чого тобі?
— Просила тітка Одарка до вечері, а може, вам принести, то вона й принесе.
— Прийду сам. Однаково думка втекла, не піймаєш.
— Далеко втекла?
— Далеченько, хлопче... Та ти чий?
— Панський. Козачок я... пана Василя.
— Це хто ж? Не знаю такого.
— Не знаєте? — здивувався Тарас. — Так ви ж йото вчитель будете.
Хлопчик зачаровано дивився на книжки, зошити, жадібно обмацав поглядом усю етажерку. Іванові на хвилинку здалось, що перед ним не Тарас, козачок панський, а він сам — що бігав колись до дяка по науку, допитливий до всього на світі й від того трохи неуважний.
— Ходімо, Тарасе, в людську та повечеряємо.
— Не можна. Я — до пана. Він проснеться, і тоді...
— Не можеш? — Іван дивився на хлоп'ячий чубчик, сині довірливі очі, як озерця перед світанком, і раптом, як промінь, засвітилась думка: — А хочеш, Тарасе, вчитися?
— Як це?
— Читати, писати.
Хлопчик недовірливо глянув на вчителя: чи не сміється? Але вчитель — зовсім ще молодий, високий, худий, у білій сорочці, з гарним обличчям і добрим поглядом — ие сміявся. Тарас непевно кивнув:
— Ага... А правда?
— Правда... Я тебе покличу.
— Я одну літеру вже знаю. У пана Василя навчився... Ну, то я піду, пане вчителю?
— Ходи здоровий!
Хлопчик, раптом увесь засяявши, хотів ще щось сказати, та тільки подивився на вчителя і, крутнувшись, вислизнув із кімнати.
Іван кілька хвилин дивився на зачинені за ним двері, потім повернувся до столу, сховав у шухляду зошити й клаптики паперів, застебнув сорочку на всі ґудзики і теж вийшов. У кінці коридора промайнула тінь. На підставці в свічнику мигтіла, коливаючи язики полум'я, одинока свічка.
7
Три місяці — в праці й турботах — минули, як один день. Новий домашній учитель пана Томари знаходив собі роботу щогодини, ие засиджувався у вітальні навіть у неділю, коли, як кажуть, і бог велів відпочивати. Старанно готувався до занять, а самі заняття проводив так, щоб було цікаво учневі, та й не тільки йому, але й матінці — пані Аглаї, що зажадала бути присутньою на уроках.
Справа, однак, ускладнювалась тим, що молодший Томара виявився на рідкість тупий і ледачий; учителеві доводилось вдаватись до різних хитрощів, щоб так чи інакше викликати зацікавленість до науки в томарівського недоростка. Котляревський змушений був вигадувати для нього гумористичні задачі з більш-менш цікавим сюжетом. Беручись за боки й качаючись по підлозі, панич заразливе сміявся, але, доволі насміявшись, задачу розв'язувати все ж відмовлявся, показуючи на Тараса:
— Нехай він.
— А ти?
Томара дивувався з наївності дивакуватого, хоч і дуже кумедного вчителя:
— Він же мій козачок.
Тарас, якому, за порадою Котляревського, дозволили яавчатись разом з паничем, — щоб веселіше було, — розв'язував задачі досить легко, та легше від цього не ставало, хоч і було для вчителя, без сумніву, втіхою.
У вересні і першій половині жовтня було ще досить тепло, і Котляревський часто водив свого вихованця по околицях, гуляв з ним у лісі по правому березі Коврайця і розповідав безліч історій з життя рослин і тварин.
Тим часом вихованець, неуважно слухаючи, помітивши, однак, затишну місцину на лісовій галявині, наказував Тарасові постелити сукняне вкривало, поставити на ньому макітерку з варениками, які козачок носив слідом за Томарою.
— Я втомився, пане вчителю, і трошки поїм, а ви погуляйте.
Панич зручно вмощувався біля чималенької макітерки з варениками й сметаною.
Що лишалось учителеві? Лаятися? Сваритися? Навряд чи це що-небудь змінило б.
Доводилось чекати, поки томарівський недоросток підкріпить свої підупалі сили, і, щоб не бачити, як він їсть і

читати