Завантажити

тілько би не до нас,
Якби ж то не за нами…

Апогей (інтронізація Святого Гомункула)

І ось замість крісла мого
У халупці пітьмяній –
Княжі палати,
І в одній із таких світлиць
Лежу я припнутий
Заліззям до ліжка
Раз чи два чи тричі на день
Опецьок з ховрашим пузцем
До мене заходить
Й приносить тарелю
Баланди пісної
Її він борщем називає
Я ж бо йому сказати ніц не можу,
Не в змозі я заволать йому,
Щоб колбу мені приніс був
Та й увімкнув, коли нарешті
Те Шоу почнеться
Бернардового та й
Діджея Езопа…
Бо враз, як волати йому
за TV-Месію я зачинаю,
він регоче-гелгоче із мене
оголюючи згнилі зуби,
він знавісніло дихає
в ніздрі мої
духом сморідним
та болотяним своєї пащеки
«Ти TV-Дауна вимислив
В хворій уяві своїй-бо,
Сердего, ти тут усіх
В сих палатах сумирних
Ним та й затрахав!
Бо ж ні колби насправді,
В котрій когось таки варять,
Ані банити-провидця
Діджея твого не існує
Ні в реалі – ані у яві,
Ні у наві, ні на райській горі,
А чи в підпіллі Шеолу
Та і друзяк його вірних усіх
Ніде, окрім мізків твоїх
Спопелілих, немає
Та й бути не може,
Цихво друзяк, що дреди
У них із макітр ізвисають –
Геть переплутані та й
Непомиті іще з Золотого віку,
З котрих історії сива лупа
Мов міріади мушок шпанських
Сиплеться в порожнечі
Твого не-буття
Та й крупою нудьги
На мертводитинне Різдво
Торішнього сніга --
Цихво друзяк, як і самого
Проводиря у згигинах
Лабіринту, як ти його був
Назвав – TV-Дауна та і діджея
Як не було, так і немає.
Бігме й не буде, бо всі
Вони тут, у наших
Княжих та райських палатах,
Котрих я Борщу Директор.
Як же хто з них куди ломонеться
Ізвідси, то вже й нікуди не вийде,
Бо лиш один чоловік --
Та й то лишень наполовину --
За всю Калі-Югу блаженну
Вирвався був із наших батьківських
Обіймів, з палат цих
Сумирно-казенних.
Ім’я ж його ти напевнеє знаєш,
Бо теє ім’я його
є найбільшим з імен,
Котрі ви мугичите всує.
Долю його ти, Гомункуле,
Знаєш напевно
Зник у нікуди й сюди
не вертається більше
отой банита сердешний,
хоч і усі тут його
і жадають,
та й юродиво й надривно
мовби він отут
серед них та нас
щось такеє та й змінить на краще!»
Отож-бо сказав він теє
Та й зник з-перед мо’їх очей
Цей смурний чоловічок,
По ньому лиш дух болотяний
Та сморід щурячий лишився…
Чи був він, а чи привидівсь мені
Я бігме не знаю
Та ж раптом нагло голчатим вістрям
Щось мізки та й пронизало
І я збагнув, що сьогодні –
Середньовіччя
Безчасся теє фатальне, глухе та сіре
Напліддя харцизне, юродиве
Й морокобісне
І жодних немає просвітів тут,
Та й ренесансів-відроджень
До чого ж тоді химера діджея,
Так ясно появлена в плоті?
Та й вік той постатлантичний?
Чи ж нашпигований зіллям тутешнім
Гірким я в мареннях кольорових
Усеє теє возвидів?
І де та колба поділась, що в неї я
Невідривно дивився,
Був припнутий зором,
Немов отойво ховрах борщастий –
До впадин-безодень
Кістляво-верховного змія?
І знову мене обплутав слизький
Та болотяний невід
Я знову у забуття поринув
І більше нічого не бачив,
А як розклепив свої баньки,
То вже вільно та й ізгорбленно
Сидів на рипучому ліжку
Було напівтемряво-сіро,
Лиш із глибини многоліть,
З-за вікон гратчастих здалеча
Якіїсь химернії дзвони
З далеких пагод незримих
Та й калатали
І я не знав та не відав
Чого усього оце передвістя,
Бо ж тут, куди запроторений я,
Ні віри, ні дзвонів, ні Бога немає…
Є лиш Директор Борщу,
І він тут – Князя намісник,
У цих палатах, що поза буттям,
Де ні Світла, ні Тьми не побачиш
Тут є ж бо один, як перст
Закон верховно-нетлінний:
Усі, хто тут спочива мусять
Одвічно у стіну дивитись –
На цій стіні ж бо нема
Ані жодного руху –
Ні світлотінь не грайне,
Ні прочимчикує комаха
І от я посьорбав дещицю борщу
З пластмасової та й тарелі
Й подумав одраз: а нащо ізвідси
Кудись та й прагнуть?
Навіщо шукать химерну сновиду
Нетлінного та й діджея,
Коли Борщу Директор сказав,
Що все те зродилось у мізках,
А тут у палатах цих,
що у підземному сплять дитинці –
то лиш непізнаванне передбання
До чогось такого,
що тілом жебрацьким, хирлявим
того довік не осягнеш…
Аж раптом мій зір та й тутешній
Розмулився од корости,
Що виросла на баньках
З глибин борщу прокисло-цвілого,
З його багатого комашино-черв’яного
Та й перегною…
І очі мої-лекала, на мить були
Та й вивільнились ілюзорно
І взрів я поперед себе
Всього лиш на кілька ліктів чи ярдів
На етажерці пошарпаній,
Що стоїть невідомо чого в кабінетах,
У тих мертвотних клітях, де
Невситимо смокчуть
Кров із жил неборак упирі жирнопузі
Та й свинорилі
Тож на тій етажерці прозора каструля
Стояла, та й не зовсім мала,
Та гейби й не велетенська
Стіни ж її та обіддя були нагеть
Та й прозорі, і не зі шкла ізроблені,
А з якоїсь пластмаси,
Мов в виборчій скриньці
І хоч під нею ніякого та й вогню
Од прометеєвих лишків
Пропало-блаженних ніц не горіло,
Все ж всередині неї твань невідома
Кипіла потужно, був то борщ чи не борщ
Нічого того не знаю
Я

читати