Завантажити

мене
Шкіра чесалася й червоніла,
Мов у струп’яній парші
Я чухав себе кігтястою ногою,
Немов пес, розшкрябуючи
Спину до якоїсь барвінкової
Крови
Аж тут я згадав: це ж TV-Даун
Буде допіру
І приєднав ураз дроти колби
До отворів у своїх жабрах
Та ж побачив я не друзяку діджея
А чоловічка опецькуватого,
Лисуватого, з відвислим
Пузцем, мов у байбака,
Що одноманітно сповіщає
Про мертву погоду,
Сонно вилазячи
Серед вічної зими
Зі своєї нори трансцендентної
«Я – Директор Борщу, --
Начеб лишень до мене
Озвався кумедний чоловічок,
Плямкаючи мов космічна риба
І трясучи мішечками щік,
Гейби зерно бережучи,
Мовби історія в нього сховалася
У складках національно-резервного
Жирку –
Я називаюся Директором Борщу, --
Ніби сам до себе озвався байбак, --
А котрий у біса борщ
Без сальця й часничку,
Я ізнов їв часник поперед
Етером цим,
Бо ж і інші є нації,
Що їдять часник за сніданком,
І не вбачають у цьому
Жодного первородного гріха
І Адам їв часник у райському саду,
І Єва його їла, а потім
Вони смачно цілувалися впроміж,
Допоки національний змій
Не навчив їх варити борщ,
І лишень у цьому було їхнє
Штучне гріхопадіння,
Якого я – Директор сумлінний,
Себто – не гріхоопускання,
А червоного, м’ясистого
І гейби кривавого борщу
І цей Борщ є моєю
Питомою та ексклюзивною
Батьківщиною
Окрім нього, я нічого й нікого
Не люблю
Проте я ненавиджу,
Я вмію ненавидіти і роблю це затято
Я ненавиджу Бога за те, що його немає
(втім, навіть якби він і існував,
То навряд чи наварив би мені
Багатого борщу; а якби він пообіцяв
Наварити за хабар віри в нього,
Я би йому підмазав таки,
І вигляд зробив, що повірив –
Мені би лишень жбан варива святого
Він дав)
А Директором Борщу мене обрали
На вільних виборах
Такі самі любителі борщу, як і я,
Лишень малі і німі,
Хоча це їм лиш здається, що
Вони мене обрали,
Бо ж беззмінним Директором я
Ще з часів Адама, що в раю
Облажався з бабської цікавости,
Ставши першим транссексуалом
В цій гейби не дуркуватій історії
Тож бо я Директором Борщу
Називаюся і сам себе ним
Призначаю час од часу
І споконвіку ненавиджу все, що
Лишень можна й не можна --
В цьому пласкому світі на трьох носорогах, --
Наколотому, немов млинець,
Немов ворог народу, нанизаний
Дупою на палю --
Та з ілюзорним небом над головою –
До всирачки ненавидіти
Я можу і вмію
Я ненавиджу свою історію,
Бо боруси-борщаки були
Одвічними жертвами,
Котрих постійно гнобили
Й опускали всі, кому не ліньки
З печі дупу підвести
Я ненавиджу ближнього свого,
Бо з ним треба ділитися
Ложкою борщу
Та іще й щочортового дня.
Ненавиджу північних
Ковбасногубих бевзів,
Бо дай їм волю –
З’їдять увесь мій борщ,
А як наведуть уранові
Томагавки на мою Борщаїну,
То вдягну пов’язку-нарукавник з
Роздвоєноголовим від радіації
Імперським грифом і проситиму їх,
Затято молитиму їх,
Щоби лишили мені милостиво
Гейби чверть макітри борщу,
Хоча би чверть манєнької
Такої макітри – для вроджених
Пігмеїв духу
Та молитиму – аж до міньєту
На колінах, щоб не знімали мене
з Директора Борщу, нехай відчуженого
вже і хоч би так лишили:
«Директор південно-західного
Борщу»
Я ненавиджу тих,
Хто ще окрім мене скиглить
На ввесь світ про свою
Гер-мазохову впослідженість
Й виліплює собі монументи
Вічних жертв
Та при цьому висмоктує незримо
Мій борщ з моєї макітри
Ненавиджу їхню солідарність
Усесвітню та незламну рідну віру
Автохтонну, хоч і під сотні личин,
Під тисячі мармиз завуальовану
Ненавиджу їхню силу питомої віри,
Замасковану під плачі, стенання,
Та хникання вередливої
Гіпер-егоїстичної дитини,
Що випорожнюється
У власні залайновані та смердючі
Памперси, якими окутано
Озриму, феноменальну
Й упредмечено-фактологічну,
Мертву й холодну, мов
Омилений труп, історію
Бо ні того, ані іншого я не маю,
Навіть обісраних памперсів,
Що страхують мене під час
Щорічно-ритуального
Витикання на Говерлу
В мене є лишень мій Борщ,
Якого я – Директор трансцендентний
Та перманентний
Мій Борщ ніхто ніколи не варив
Та ніхто ніколи його й не розпорошить
У всесвіті на галактичні кавалки
Капусти, квасолі, бурячку, бульби
Та свинячого м’ясця
Ніколи мій індекс Борщу
Не розпадеться на друзки
Космічних інтегралів, пі-констант
Та овочевих коренів
Бо моя макітра – це колба новітня
Старого безумця Парацельса
Реінкарнація неосудного Гомункула
Прищавого в святому борщі,
Котрому я є незмінний Директор
І ось вже цілі тисячоліття
Як не міняюся я, мов вічний ішакку
Божественного шумерського капища
Я бережу й плекаю мій хатянський
Борщ і це моя глобальна константа
Плекаю й бережу його завдяки
Моїй до всього інтегральній
Зненависті
До маусів, а ще більше –
До азійських готів-псевдоарійців – за те, що
Не накладають прямо зі своїх балконів
На й без того захаращену ріжним лайном
Борщівського гетто траву
Ненавиджу їх не за те,
Що вони люблять «млєко-яйки»
Та за те ж бо, що кидають чинарі
-- не на асфальт, як це годиться,
А в охайні урни з

читати