Завантажити

37-мому
І тоді ж бо після роботи моєї сумлінної
Можна далі єлейно молитися Яхве
І пити приторне кохве
Та ж йой-вей, мушу самовидалятися з колби –
У стоси канонічні постатлантичних
Книгозбірень – тре щось почитати
Перед спічем, склепаним
Із Демостенових шедеврів яблуневого
Божка Стіваджобса
(вічний йому рай біло-квітучий!),
Щоби слово в слово
Переказати те всеє спудеям
Довірливо-пацифістичним
Та я ще ‘ll be back у колбу святу,
як губернатор Арні чи ж
Джі-джі Даун, не будь я сам
Масного Борщу Директором!»

***

І той, хто назвався отак
Сакрально для всіх
У цих механічних, прозорих
Типу кордонах й периметрах
Картографічних,
Враз раптом нагло застиг
У шкла площині по той бік,
Та й не добра і зла,
А чомусь
На мить занімілої колби,
І я із жахом подумав був,
Неждано перднувши
В випнуті дуги й вату крісла,
Що ця історія наша-не-наша,
В якій Русь і понині
Пливе поза нею завше,
Що ця історія – геть припадкова,
Завше тягуча й летальна,
Немов геном примарної квітки щастя
Колючий, що об нього кожен герой
Різних епох ширявся й на дні
Самовтрачався –
Що ця історія враз зупинилась
Коли в закрижанілій колбі
Сам Директор Борщу
Вмерз немов у льодовик
Палеозойський, арктичний,
В стіну умерз свого лабіринту-печери
Та й по собі хіба що геометричне настіння
Лишивши, мов відточене Ануннаками,
На сірій краплястій поверхні
Книги з дощечок, Тезауру суддів
Сліпих, неначе кроти, підземного світу…
І я, Гомункул карбункульний
Тупо чомусь пригадав,
Як їв заморожений з льодом
Рисовий борщ у Тибеті,
Бувши у складі чи то арійської прощі,
А чи ошуканих пошуків чаші Грааля
У товщах тамтешнього льоду,
Що розтопити та й силкувалися
Експедиційні маги нордичні,
Котрих плекали сарданапали сучасні,
Корично-багрянцеві кхмери
В колбах учень знавіснілих,
Захованих в нішах нелюдських
Лабораторій,
В надрах печер-катакомб
Фаюмського та й лабіринту,
Аменемхетом збудованих
Тисячних ходів-тонелів,
Де кожної нитки арійської,
А чи японської павутинки ошмаття
Сходяться крізь алогізми шляхів,
Ніким нерозгаданих квестів
В ятрані огняній Хумбаби-Бика,
Мінотавра – та й що його ремигання,
Доатлантичної мови його
Навіть богам молодим
Зі старих іранських надгір’їв
Ніц не розплутати-розшифрувати
Спати ж бо всім попід товщею криги
Увік…

***

Та аж раптом знову у колбі Борщу,
Той Директор химерно-щокастий
Тлусто-ліниво заворушився й прорік:
«А ще я вам усім скажу, що скоро,
Вельми скоро всі ви станете
Сьорбати мій трансцендентний борщ
У моїм та й рекреаційнім Директораті,
Так що за вухами вашими всіма буде лящати!
Бо ж у мене там глибинно-блаженно під сподом,
Чималенько великих колишніх героїв,
Яко на пенсії вічній,
Згорнулись, немов у лоні Мінерви,
Мішку кам’яному – ящірковими
Та й ембріонами коцюрбасто
І патлатий гиппі Крайст,
І соняшниково-картопляний
Голландський вар’ят Сент Гог,
І його братан, трахальник
Таїтянських шльондр чоколядних,
Безумець так само малоосудний,
І Будд’хартха, цей безтілесний божок,
Розчинений у викачаній порожнечі,
І Зороніцш у сумирювальній вишиванці,
Прабатько каліфорнійського Термінатора,
З комбінаціями чіпів замість мізків
Та титановими штирями замість
Тендітних милиць-кісток із
Божої глини,
Та й багато кого ще з цікаво-кумедних
Тут-во подибаєте,
А головне – що будете одним із них,
Просто – одним із них, вірніше вони
Будуть одними з вас, одними з тих,
Котрі всі на писки однакі, й носять
Прогнозовані, штандартні-за-одним-лекалом
Личини для бактеріальних адаптацій
Ув отруйномо середовищі фтору й азоту,
Й америцію…
А чашою грааля вашою, квітом папороті
Вами вимисленим та недосяжним ніколи
І в жодних мертвих, і живих,
І ненароджених павутинах-галактиках
Буде щоденний Жбан Борщу,
І стане він вашими вожделенними,
Безпрейдешніми та моноєдиними
Нектаром і амброзією вашого
Вічно-вторинного забуття-буття
У кам’яному череві-мішку
Застиглої мачухи-гори –
За яку заходить на тимчасову
Смерть свою Сонце-Ярило
Зі скрижанілими протуберанцями
Будете спати в цьому блаженному логові
Для вічних лохів льохові
До неприйдешнього сходження
Зі скрижалів гори невтримної
Навали з льоду й вогню,
Явою ефемерною вашого чергового
Фантомно-причинного героя,
А поки сьорбайте жадібно і вбивайте
Криваво-знавісніло одне одного
За нього, за один-єдиний сьорбок
Мого магічно-сомнамбульного
Буряково-малясного їдла,
Кисло-лужного варива
У надтріснутій парацельсовій колбі
Так мовив у свому ковчегові заповіту
Я, Директор вселенського Борщу
І так буде прісно, вовіки й повсякчас,
Допоки, не приведи Борщ,
Не із’явиться хтось, хто розповість
Наживо святого DJ TV-Дауна історію,
Котрий з’явився нізвідки,
А тож-бо: нізвідки він, нізвідки,
Із’явився він нізвідки,
Виопуклився нам, мені та Борщу,
На параною й погибель дику, страшну,
Висидівся, вилупився із атлантичного
Яйця, ніхто він, нізвідки, з ніякої країни,
Якої ніколи не було, а тому він нізвідки,
Ніхто та ніколи, не нам,
Лишень бо не нам,

читати