Завантажити

скривавленi степовими будяками, ноги не хотiли слухатися, й нещаснi бранцi, а найбiльше полонянки, жiнки та дiвчата, падали й волочилися за кiньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звiровi й птицi.

Повели їх по жiрницi,
А жiрниця нiжки коле,
Чорну крiвцю проливає...
Чорний ворон залiтає,
Тую крiвцю попиває...

Та брати невольникiв, запорожцi, завжди пильнували за татарами й, не зумiвши зупинити їх тодi, як тi йшли на Україну, вони пiдстерiгали, коли вже татари верталися назад, обтяженi ясиром, Чорним шляхом, на пiвдень; i Запорозьке Вiйсько несподiвано вихором вилiтало з якогось степового байраку й, порубавши ворогiв поодинцi, визволяло рiдних в'язнiв i вертало їх на Україну.
Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо вiдбивати невольникiв. Дуже обмаль вони мали вiйська, й дуже просторi були чорноморськi степи. Багато все-таки вивозили татари українського люду до Криму в мiста Козлов (нинi - Євпаторiя) та Кафу (тепер - Феодосiя), що, починаючи ще з XV столiття, стали всесвiтнiми невольницькими ринками.
З Криму бранцiв розвозили на спродаж у всi мiста Чорного й Середземного морiв. Молодиць i дiвчат гарної вроди купували заможнi бусурмани в свої гареми, всю решту - на будь-якi роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на нiч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й ноги й тримали в льохах i хлiвах; найгiрша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на свої вiйськовi галери. Там невольникiв прибивали залiзом до гребок, i вони мали громадити веслами вдень i вночi, переганяючи галери з одного моря в iнше, аж доки, пiд час вiйни чи за хуртовини, загинуть, разом iз галерою, в безоднi моря.
Про тяжке бiдування у турецькiй неволi досi збереглося кiлька народних дум; нехай же вони й повiдають нашому читачевi про ту недолю українського народу.

У святу недiлю не сизi орли заклекотали,
Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали,
Угору руки пiднiмали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
"Подай нам, господи, з неба дрiбен дощик,
А знизу буйний вiтер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морi бистра хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорiв з турецької каторги!
Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла;
Кайдани-залiзо ноги повривало,
Бiле тiло козацьке молодецьке коло жовтої костi пошмуляло!"
Баша турецький, бусурманський,
Недовiрок християнський,
По ринку вiн походжає,
Вiн сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на туркiв-яничарiв, зозла гукав:
"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Iз ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини i червоної таволги набирайте,
Бiдного невольника потричi в однiм мiсцi затинайте!"
То тi слуги, турки-яничари, добре дбали,
Iз ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини i червоної таволги у руки набирали,
Потричi в однiм мiсцi бiдного невольника затинали;
Тiло бiле козацьке молодецьке коло жовтої костi обривали,
Кров християнську невинно проливали.
Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, вiру бусурманську клясти-проклинати:
"Ти, земле турецька, вiро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матiр'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вiрною жоною!
Визволь, господи, всiх бiдних невольникiв
З тяжкої неволi турецької,
З каторги бусурманської
На тихi води,
На яснi зорi,
У край веселий,
У мир хрещений,
В городи християнськi!"
Поклоняється бiдний невольник
Iз землi турецької, iз вiри бусурманської
У городи християнськiї - до отця, до матусi,
Що не може вiн їм поклонитися -
Тiльки поклоняється голубонькам сивеньким:
"Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко лiтаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в городи християнськiї,
До отця мойого, до матусi.
Сядь-пади
На подвiр'ї отцiвськiм,
Жалiбненько загуди,
Об моєї пригодi козацької припом'яни:
Нехай отець i матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великi скарби збирають, -
Головоньку козацькую iз тяжкої неволi визволяють!
Бо як стане Чорне море вигравати,
То не знатиме отець, либонь матiр,
У которої каторзi шукати:
Чи у пристанi Козловської,
Чи у городi Царградi на базарi.
Будуть ушкалi, турки-яничари набiгати,
За Чорнеє море у Арабську землю продавати,
Будуть за них срiбло-злото, не лiчачи,
Сукна дорогi поставами, не мiрячи,
За них брати.
Тодi далася бiдному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'їдали,
Сирая сириця до жовтої костi
Тiло козацькеє проїдала".
То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали,
Об вiрi християнськiй гадали,
Землю турецьку, вiру бусурманську проклинали:
"Ти, земле турецькая, вiро бусурманськая,
Ти єси наповнена срiблом-злотом
I дорогими напитками,
Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi невiльно,
Що бiдний

читати