Завантажити

небезпека навчила запорожцiв стерегтися вiд бусурманiв. Очi їхнi бачили в таку далечiнь, куди нинi сягають лише пiдзорнi труби, а козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала нiма тиша. Козаки вмiли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди бiжать степовi звiрi або як перелiтає птаство.
Коли небезпека заставала запорожцiв поблизу Днiпрових порогiв, вони ховалися серед скель i в печерах, що й досi iснують по берегах Днiпра; якщо бiля Великого Лугу та в низинах рiчок - тiкали в плавнi та очерети; згодом же, вистеживши зi своєї схованки ворогiв, - кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували їх.
Найтяжче доводилося тим iз запорожцiв, якi чатували в степах. Там було видко далеко навкруги, i здавалося, що козакам нема порятунку вiд татар, бо конi у степовикiв були прудкi, як вiтер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було добiгти козаковi до якоїсь степової рiчки або озерця, i вже вiн у безпецi: бо вирiже собi очеретину, простромить у її колiнцi дiрочку й, узявши в рот, занурюється у воду з головою. Краєчок очеретини, виставлений на поверхню, зовсiм не помiтний помiж осокою й очеретом, а козак через неї дихає й може пересидiти в рiчцi, доки татари пiдуть далi.
Але хоч якi були сторожкi запорожцi, а не одному з них випало загинути в нерiвнiй борнi з бусурманами, як переказують нам сумнi народнi думи:

Понад сагою Днiпровою
Молодий козак обiд обiдає,
Не думає й не гадає,
Що на нього, молодого,
Ще й на джуру малого,
Бiда настигає...
То не верби луговiї зашумiли,
Як безбожнi ушкалi налетiли,
Хведора Безрiдного,
Отамана курiнного,
Пострiляли, порубали,
Тiльки джури не пiймали,
То малий джура до козака прибуває,
Рани йому глибокiї промиває.
То козак йому промовляє:
- Джуро, мiй джуро,
Вiрний слуго!
Їдь ти понад Лугом-Вазавлугом
Та понад Днiпром-Славутою.
Послухай ти, джуро, -
Чи то гуси кричать,
Чи лебедi ячать,
Чи ушкалi гудуть,
Чи, може, козаки Днiпром iдуть?
Коли гуси кричать, або лебедi ячать - то зжени,
Коли ушкалi гудуть, то схорони.
Коли ж козаки йдуть, то об'яви:
Нехай вони човни до берега привертають,
Мене, Хведора Безрiдного, навiщають.
Ой, усi поля самарськiї почорнiли,
Ясними пожарами погорiли;
Тiльки не згорiло край рiчки Самарки,
Край криницi Салтанки
Три терни дрiбненьких,
Три байраки зелененьких;
Та тим вони не згорiли,
Ще там три брати рiдненьких,
Як голубоньки, сивеньких,
Пострiлянi та порубанi спочивали;
Та тим вони спочивали,
Що на рани пострiлянi та порубанi
дуже знемогали.
Озоветься старший брат до середульшого словами,
Обiллється гiркими сльозами:
"Прошу я тебе, братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Добре ти учини:
Хоч iз рiчки Самарки
Або з криницi Салтанки
Холодної води знайди,
Рани мої, пострiлянi та порубанi,
окропи, охолоди!"
То середульший брат теє зачуває,
До його словами промовляє:
"Братику мiй рiдненький,
Як голубонько, сивенький!
Чи ти менi, брате, вiри не доймеш,
Чи ти мене на смiх пiдiймаєш!
Чи не одна нас шабля порубала?
Чи не одна нас куля пострiляла?
Що маю я на собi дев'ять ран -
рубаних, широких,
А чотири - стрiляних, глибоких!
Так ми добре, брате, учинiмо,
Свого найменшого брата попросiмо:
Нехай найменший брат добре дбає,
Хоч навколюшки вставає,
Вiйськову суремку в головах доставає,
У вiйськову суремку добре грає-приграває;
Нехай би нас стали страннi козаки зачувати,
До нас доходжати, Смертi нашої доглядати,
Тiло наше козацьке, молодецьке
в чистiм полi поховати!"

НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА

З татар, що наскакували на Україну, нiхто не хотiв вертатися додому з порожнiми руками. Пограбувавши в мiстах i селах усе, що було коштовного, i повбивавши тих, хто змагався й обороняв своє добро, нападники пiдпалювали оселi й зганяли людей з усiх околиць до одного мiсця. Там вони вирiзували старих i не придатних уже до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолiткiв, витоптували кiньми тих дiтей, якi не мали ще сили втекти; iнших же бранцiв: молодиць, дiвчат, чоловiкiв i парубкiв, розлучаючи батька з дочкою i дружину з чоловiком, - роздiляли мiж собою. Ось уривок iз народної пiснi про татарську руїну:

За рiчкою вогнi горять,
Там татари полон дiлять.
Село наше запалили
I багацтво заграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долинi бубни гудуть,
Бо на зарiз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
А по ногах ланцюг б'ється...
А я, бiдний, з дiточками,
Пiду лiсом - стежечками.

Пiсля подiлу ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею, прив'язував одного невiльника до другого i, нанизавши їх цiлу пасму, припинав переднього до свого сiдла i так тяг їх через степи до самiсiнького Криму. А коли бранцi не встигали за конем, то татари пiдганяли їх довгими батогами.
Не всi полоненi мали силу витримати таку подорож. Роз'ятренi,

читати