Завантажити

На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо прикордоннi старости й давай одбирати в козакiв чималу половину найдорожчих набуткiв. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час пiдкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомiвнi козаки, що не мали жiнок та осель, стали й зимувати на Низу, то переховуючись у печерах, мiж скель, понад рiчками й байраками, то закладаючи свої "кошi", або "сiчi", на таких островах Днiпра, де б татарам їх було важко знайти та несподiвано захопити.
Таким чином, уже в серединi XVI столiття українськi козаки подiлилися на двi частини: тiльки покiрливi та тi, що мали жiнок i домiвки, жили "на волостi", здебiльшого в Черкасах i Каневi, а пiзнiше ще й у Трахтемировi й Корсунi; тi ж, якi не мали дружин або не хотiли коритися владi на мiсцях, мешкали на Низу. Через те перших козакiв називали городовими, а других - низовими.
Побачивши, що через оселення на Низу здобич починає вислизати з рук польських старостiв, вони стали ходити походами на низових козакiв, вишукуючи кошi й одбираючи їхнi набутки. Тодi низовики, щоб уникнути тих грабункiв i пильнiше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собi отамана й, посiдавши на човни, попливли Днiпром за пороги.
Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливi пороги, де i в нашi часи нерiдко розбиваються човни на трiски, та козаки подолали той небезпечний шлях, i звiдтодi Днiпровi пороги та козаки стали рiдними братами на кiлька вiкiв, i все тодiшнє козацьке життя снувалося бiля порогiв.
За порогами, на одному з островiв Великого Лугу, козаки поставили собi куренi, обкопали свiй табiр окопами, обгородили засiками й прозвали цей новий кiш "Сiччю". З того переходу низовикiв за пороги вони й почали зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й пiдуть мої оповiдання, хоча неможливо буде обминати життя й городовикiв, бо й тi козаки щовесни приходили до своїх товаришiв за пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом i клали свої голови в боротьбi з бусурманами, бодай i зимували на Українi, а все-таки звалися козаками Вiйська Запорозького Низового.

ПЕРШI ЧАСИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Великий Луг був добрим мiсцем для розташування запорозьких козакiв. Вiн являв собою величезний острiв, оточений рiчками Днiпром, Кушугумом та Кiнськими Во-.дами й порiзаний Днiпровими протоками на безлiч менших островiв. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та бiля трьох миль завширшки; його вкривав одвiчний лiс та несходимi пущi очеретiв, осоки та шелюгiв. На тих островах була цiла мережа озер та болiт, якi пiд час повенi сполучалися з Днiпром. Знайти та добути тут козакiв вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузi було неважко, бо всi його протоки, озера й лимани аж кишiли рибою, а в лiсах водилася сила звiрини й птицi. Бракувало козакам тiльки борошна та пороху, тому вони час од часу виряджали товаришiв байдаками по Днiпру на Україну.
Упорядкувавши Сiч у захисному кутi Великого Лугу, запорожцi почали висилати козацькi залоги до татарських перевозiв на Днiпрi й бойовi чати в степи, понад шляхи, якими найбiльше ходили татари на Україну.
Татари мали чимало перевозiв на Днiпрi, найдавнiшi з них були: перший мiж порогами Будилом та Лишнiм, другий - трохи вище голови острова Хортицi, в урочищi Кiчкас. Перше мiсце подобалося татарам тим, що там Днiпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з кiньми по черзi, вiдпочиваючи на островах; пiд Кiчкасом Днiпро був стиснутий скелями i мав лише 80 сажнiв завширшки.
Пристеживши татар на перевозi, запорожцi намагалися перешкодити їм перебратися на iнший берег, знищуючи всiх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то сповiщали Сiч i Україну. Згодом на степових пагорбах були спорудженi "бекети", звiдки подавали вiстi про татар гаслом: на далекiй од Днiпра могилi запалювали вогонь, а чатiвники з подальших мiсць, сприйнявши той знак, розводили й собi багаття, i так те гасло за одну нiч поширювалося по всiх степах i доходило до України; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Днiпро, а вже скрiзь знають, що вороги наближаються.
Нема чого й казати, що життя запорожцiв у першi сто лiт iснування Запорозького Вiйська було невимовне тяжке. Татарськi кочовища дiставали в тi часи схiдним боком Днiпра рiчки Орелi, а правим - Тясмину й Висi, так що єдиним зв'язком Сiчi запорозької з Україною, i то не забезпеченим од татарських наскокiв, був Днiпро. Оточенi з усiх бокiв татарами, запорожцi повсякчас сподiвалися нападу ворогiв, а з тим або смертi собi, або тяжкої неволi. До того ж, татарськi добичники ("ушкалi"), приходячи щороку на Україну за ясирем (бранцями), неначе за своєю власнiстю, стали помiчати, що запорожцi пильнують за ними й застерiгають про їхнi наскоки всю Україну; то ж i самi почали вистежувати козакiв, щоб, знищивши їхню варту, вiроломно налетiти на українськi мiста й села.

Щоденна

читати