Завантажити

Менглi-Гiрея. Року 1482-го вiн дощенту сплюндрував Правобережжя разом iз Києвом, а через кiлька рокiв так само спалив i Лiвобережжя з Чернiговом i, не спинившись на тому, спустошив ще й Подiлля та Волинь.
Про зруйнування Києва Менглi-Гiреєм так розповiдає народна дума:

В недiлю рано-пораненьку у всi дзвони дзвонять,
I старiї, i малiї в весь голос голосять,
На колiна упадають i господа просять:
"Поможи нам, боже, Київ-город боронити,
Дiждем першої Пречистої, будем обiд становити".
В недiлю рано-пораненьку города достали,
Усiм церквам українським верхи позбивали,
Дзвонами спiжовими коня напували,
В святих церквах конi становили.

Ця руїна, за Менглi-Гiрея, була далеко гiрша, анiж за часiв Батия, бо всiх людей, хто не був забитий або не сховався в лiсi, татари забирали в Крим, а звiдтiля продавали у неволю на турецькi галери або в заморськi турецькi мiста. За кiлька рокiв Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далi, на Середземному й Червоному, лунали розпачливi зойки сотень тисяч українських бранцiв i бранок, вiдiрваних од своїх дiтей та батькiв, од рiдного краю.
Не маючи собi захисту вiд своїх зверхникiв - литовцiв та полякiв, українцi збагнули, що їм треба самим братися до зброї й виставляти свою вiйськову силу проти татарської неволi. Коли ординцi залишали Україну, населення почало виходити з лiсiв, гуртуватися в загони та силомiць виганяти зi своїх земель татар. Кому пiд час руїни вдалося врятуватися разом iз сiм'єю, тi верталися до своїх розорених осель; потроху бралися за господарство; тi, що втратили всю рiдню й не мали для кого зводити нове гнiздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши своє безталанне життя боротьбi з поганцями - татарами - та оборонi своїх бiльш щасливих землякiв.

ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ

Тих українських людей, що лишилися безпритульними пiсля татарської руїни i, взявши зброю до рук, почали виходити в степ i нападати на татар, прозвали козаками, що мовою схiдних народiв означало: "вiльна, рухлива людина". Не маючи ще певної органiзацiї (ладу), українська козаччина в першi десятки лiт свого iснування гуртувалася здебiльшого бiля замкiв стародавнiх руських князiв: Острозького, Вишневецького, Дашковича та iнших - i з ними виходила битися проти татар; далi ж, коли козакiв побiльшало, вони купчилися в нововiдбудованих мiстах: Каневi, Черкасах, Корсунi, Бiлiй Церквi, Брацлавi та в усiх прикордонних староствах (повiтах) i ходили в походи пiд проводом старостiв, яких називали гетьманами.
З таких гетьманiв-старост найбiльше уславилися Лянцкоронський, староста Хмельницький, що водив козакiв на татарськi землi у 1512 та 1516 роках i тодi ж поруйнував Бiлгород та Очакiв, i Дашкович, староста Черкаський та Канiвський, який року 1521-го зазнав, було, татарської неволi, але невзабарi втiк iз Криму й ходив 1523 та 1528 рокiв iз козаками пiд Очакiв, а якось вдерся, було, з козаками навiть до Криму.
Виходячи щовесни на пiвдень, щоб вистежувати татар, козаки разом iз тим полювали на дичину й, вертаючись пiд зиму на Україну, привозили iз степiв коштовнi звiринi хутра, а тi, хто плавав рiчками, привозили додому рибу.
У тi часи в гаях та байраках пiвденної України водилася така сила дичини, що з нею, було, й не розминешся; в рiчках же така сила риби, що, як старi оповiдачi казали, "встроми у воду списа, то вiн так i стримить помiж рибою - не може на бiк похилитись". Велика здобич, що привозили козаки з пiвдня, або як тодi казали, "з Низу", заохочувала й осiлих людей iз мiст i сiл виходити щовесни разом iз козаками на добичництво. Вони озброювалися, єдналися з козацькими ватагами, спiльно з ними пробували цiле лiто в степах та на рiчках, серед повсякденної небезпеки вiд татарських наскокiв; на зиму ж, обтяженi здобиччю, верталися до своїх осель. З кожним роком кiлькiсть таких осiлих добичникiв бiльшала, й вони, перейнявши всi козацькi звичаї та їхнє врядування, чимдалi дужче змiцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помiтний вплив на поширення козаччини, все ж провiдною метою iснування козацького вiйська була боротьба з татарами, а потiм - i з турками.
З року 1540-го iсторiя, називаючи привiдцiв козакiв, згадує не тiльки одних прикордонних старост, а й зазначає вже козацькi походи на татарськi улуси (кочовища) та турецькi мiста пiд проводом своїх же народних ватажкiв: Карпа Масла з Черкас, Якова Бiлоуса з Переяслава та Андрушка з Брацлава, на пiдставi чого можна гадати, що ще до середини XVI столiття козаччина вже мала певну органiзацiю й сама почала вибирати собi ватажкiв.
У степу козаки пильнували татарських нападникiв, якi ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу силу в неволю; пiд час же нападу великої орди, коли зупинити бусурманiв козакам було не пiд силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти мiста й села про наближення ворога, i тодi весь хрещений люд залишав свої оселi й ховався у лiсах або шукав собi захисту в замках i по великих мiстах.

читати