Як член журі, насамперед хочу подякувати засновнику та спонсору Конкурсу малої прози «Open world» 2019 Аддісону Хоффману, організаторам − літературній студії «Орфей» та Сергієві П’ятаченку, адміністраторці Наталії Бурмаці, усім учасникам, що надіслали свої твори на Конкурс, за популяризацію творчості та українського слова.

У добірці з 594-х(!) конкурсних оповідань та його різновидів (психологічна драма, любовна історія, фентезі, детектив, нон-фікшн, горрор) автори торкалися різної тематики − історичної (козаччина, голодомор, давня, радянська і незалежна Україна) та актуальної (війна з Росією, тема Криму, Донбасу, проблеми людей на окупованих територіях і біженців, проблеми адаптації УБД до мирного життя). Писали про вічні проблеми кохання і людських взаємин, проблеми самотності (у людей різного віку та у зв’язку з розвитком інтернет-технологій). Розкривали проблеми звичайної простої людини, українського села, а також проблеми екології.

У цілому враження від прочитаного дуже хороші: у конкурсі взяли участь і майстри слова, і початківці; автори розкривали розлогий спектр проблем; траплялося чимало творів, у яких українська мова звучала розкішно і переконливо.

Такий масив художніх текстів – це доволі виснажливий (тут хочу подякувати ще й колегам по цеху – експертам Конкурсу братам Капрановим, Сергієві П’ятаченку, Тетяні Качак, Катерині Борисенко), але пізнавальний досвід, що дає підстави для певних спостережень/узагальнень чи рекомендацій. На деяких із них хотілося б зауважити, спираючись насамперед на твори, які не отримали одностайної підтримки журі Конкурсу, хоч і мали свою родзинку.

1. Українські письменники мають відчувати, враховувати і знати світовий літературний контекст (стилі, напрями, тенденції, імена, тренди тощо), щоб їхня авторська самобутність не губилася між Сциллою і Харибдою оригінальності і вторинності. Водночас такі маркери поглиблюють сенси художніх відчуттів письменника, наближають українського автора до іншомовного читача.

Тут своєрідним зразком може бути конкурсне оповідання «Врятувати світ» Марини Соколян. Авторка вибудовує твір на метафорі дитячого спогаду як «сховку», куди героїня втікає від теперішніх проблем і де водночас віднаходить їхню таїну. Це виправданий психологічний прийом (бо, за Екзюпері, твір якого теж згадується в оповіданні на асоціативному рівні, − «усі ми родом із дитинства»). Водночас ця метафора відсилає до імені ще одного всесвітньовідомого француза − письменника Марселя Пруста і його роману «У пошуках утраченого часу». Пруст вважав, що людська пам’ять (спогади) є своєрідним способом утечі від бурхливого життя і способом насолоди життям, а також способом розкодовування таїни життя. На прустову філософію в оповіданні «Врятувати світ» натякають не лише сюжет, а й окремі слова («сховок», у перекладі А. Перепаді), а також упізнавані образи: знаменита метафора «липового чаю» (і тістечка «мадлен»), що на асоціативному рівні повертає героя Пруста до спогадів, у яких він переживав радість і щастя.

В оповіданні, прямо чи опосередковано, згадано імена й інших іншомовних авторів / персонажів (Карла Мея, Джерома Селінджера, «Пуаро із Голмсом»), але на цій же полиці стоять і «кілька ошатних томиків Шевченка». Також тут героїня знаходить шкільні зошити з «Хімії», «Математики». І сюжет оповідання будується на своєрідній детективній грі − розплутуванні логіки і хімії власних комплексів і проблем, на яке наштовхує вміст її дитячої книжкової полиці.

Завдяки отакому поглибленню смислів, оповідання «Врятувати світ» набирає ваги не одиничного епізоду, а стає певним філософським узагальненням і водночас накреслює механізми психологічного вивільнення.

До слова, авторка майстерно вибудувала композицію твору, а також дала змогу насолодитися високим рівнем володіння українською мовою.

2. Важливо пропонувати іншу тональність у зображенні суто українських чи підліткових проблем. Не «педалювати» страждання, тугу, приреченість, а подавати складні проблеми, наприклад, крізь призму гри.

Тут показовим є оповідання «Плаский друг» Наталії Фролової, у якому авторка торкається важкої проблеми повернення до мирного життя  учасника бойових дій на Донбасі, людини з інвалідністю. Письменниця полегшує сприймання тексту картярськими символами і порівнянням реального життя з несправжньою, поліпшеною віртуальною реальністю (що теж є своєрідною грою): «Соціальні мережі нагадують гігантські впорядковані мурашники, що не відповідають законам простору і, навіть, часу. Тільки от замість мурах метушяться та пораються пласкі зображення на кшталт гральних карт. Правду кажучи, всі тут злегка покращені, і всі, як один «Нижники», «Кралі» й «Королі». Є ще «Тузи» без фото, або з символічними картинками, що приховують обличчя володарів профілів». [Як член журі, у резюме до цього оповідання я писала так: «Є образність (хоч я не картяр, але авторка доречно обігрує образи «нижника» / «короля»…); є адекватний антураж (соцмережі як нова реальність); є інтрига (хороша інтрига – розбалуване дівча спілкується з поствоїном з інвалідністю); є актуальна тема – реабілітація учасників війни з інвалідністю; ну, і провідний художній прийом – антитеза – фактично на всіх рівнях сюжету. Трохи залітературна мова, очевидно, авторові українська не рідна. Трохи недокомпонована структура. Але. (Як колишня вчителька скажу так: 4+ із 5 можливих балів)))].

 Або пропонувати для вирішення болісної проблеми паф/тос войовничого завзяття, що виглядає часом смішним, але ж таки дає результат. Наприклад, оповідання Олени Свінціцької «Ася і Вася» − ЛЕГКА динамічна історія схуднення двох підлітків, а також історія зміни пріоритетів. Це АТМОСФЕРНЕ оповідання на банальну / болісну / популярну / булінгову тему. Авторка пише трохи схематично, але зовсім не травматично чи трагічно, а з гумором.

3. Варто більше приділяти уваги новітнім темам: війна з Росією, тема окупації Криму та Донбасу, проблеми людей на окупованих територіях і біженців, проблеми адаптації УБД до мирного життя тощо; тема заробітчан; тема освіти закордоном; нова українська школа – що, як і навіщо це; теми ейджизму, цькування, попсових стандартів життя, НЕчитання; тема зміни реальності (проблеми нової реальності) у зв’язку зпотужним розвитком ІТ-технологій тощо.

4. Тема села, якій учасники конкурсу приділили достатньо уваги (і це чудово!), теж має подаватися не лише в традиційно-ідилічному ключі, а з урахуванням нових реалій: проблема продажу / оренди / вихолощення землі / чорноземів, проблеми фермерства і кредитів; проблеми молодих родин і сільських шкіл / амбулаторій та кадрів для них; проблеми культури (брак кінотеатрів, бібліотек, книжкових магазинів, культурних заходів; засилля генделиків і попси); проблеми господарської культури та культури побуту тощо.

5. Нарешті, кожне оповідання має виконувати і пізнавально-просвітницьку функцію, тобто нести читачеві, крізь захопливий сюжет і яскраві образи, якісь знання про світ.

Наприклад, в оповіданні «Місток закоханих» Володимира Митуса увиразнено проблему сирітства і соціального сирітства; з оповідання «Клубенфюрер» Олександра Черкаського я довідалася про те, що завідувачі сільських клубів за радянських часів підробляли на жнивах, бо мали мізерні зарплати (і опис жнив із кабіни комбайнера – це неповторний досвід!); в оповіданні Володимира Святненка «Вигнанець» сконструйовано світогляд представника «руського міра». Цей досвід для мене – киянки і читачки  − є далеким і незрозумілим, але завдяки такому тексту я пізнаю світ «іншого» − донецького «сєпара»…

Довідка

З 1 травня до 1 листопада 2019 року тривав всеукраїнський конкурс оповідань «Open World - 2019», організатором якого виступила Сумська мистецька студія «Орфей» (керівник Сергій П’ятаченко), а ініціатором та спонсором меценат з США Аддісон Хоффман. Конкурс привернув увагу сучасних майстрів слова та надав їм можливість заявити про себе. На конкурс було надіслано майже 600 оповідань від авторів з різних міст України та з-за кордону. Серед авторів були і відомі письменники, і початківці.
Протягом півтора місяця авторитетне журі оцінювало майстерність надісланих творів. До складу журі увійшли знані письменники, відомі літературознавці та критики з Києва, Івано-Франківська, Сум.