Сербський письменник Момчило Настасієвич (по-сербськи: Момчило Настасијевић, Momčilo Nastasijević) народився 23 вересня 1894 року у місті Горні Мілановац у центральній Сербії (Королівство Сербія) у родині, з якої вийшло декілька митців. До середньої школи ходив у рідному містечку, потім у Чачаку, а закінчив школу в Белграді, де пізніше студіював французьку мову й літературу в університеті. У час Першої світової війни повернувся до рідного міста. Після війни ціла родина переселилася до Белграда, а Момчило продовжив студії, перебуваючи в колі поетів і друзів, близьких до мистецтва. У 1923 році літо провів у Парижі завдяки федеральній стипендії. Після закінчення студій почав працювати у Белграді викладачем гімназії, на цій роботі й залишався до кінця життя. Публікувати свої твори Момчило Настасієвич почав пізніше, ніж друзі-поети з його ґенерації, такі як Растко Петрович, Мілош Црнянський, Десанка Максимович та інші. Писав Момчило Настасієвич поволі, розвиваючись дуже поступово, багато експериментував. Відійшов від публічного життя, з роками все більше усамітнювався. У 1932 році опублікував свою першу (і єдину прижиттєву) поетичну збірку «П’ять ліричних кіл» («Пет лирских кругова»), яка зустріла відгук у вузьких зацікавлених читацьких колах, а в поетичних антологіях того часу був представлений зазвичай якимось одним віршем. Маючи тендітну статуру та слабке здоров’я, Момчило Настасієвичзахворів на туберкульоз і помер у віці 44-х років 13 лютого 1938 року в Белграді (Королівство Югославія).

Рік після смерті Момчила Настасієвичадрузі видали весь його доробок: «Вірші» («Песме»), «Ранні вірші та варіанти» («Ране песме и варијанте»), «Хроніка мого містечка» («Хроника моје вароши»), «Із темного вілаєту» («Из тамног вилајета»), «Ранні оповідання» («Ране приче»), «Драми» («Драме»). Але й ця публікація не утвердила імені Момчила Настасієвичав літературі. Хоча по цей час вряди-годи згадують про Момчила Настасієвича, але ще до кінця не розкриті його велич і значення в літературі.

Момчило Настасієвич є поетом, який з’явився, розвинувся й помер у період між двома війнами. У своєму розумінні поезії Момчило Настасієвичє спадкоємцем символістів. Основне поняття його поетики, «рідна» або «материнська» мелодія, походить від символістського сприйняття музики як сутності поезії. У пошуках тієї мелодії поет проникає по той бік яви, стикається з невимовним, таємничим, містичним. Материнська мелодія є перш за все звуком первісної, архаїчної мови, а в поетиці Момчила Настасієвичаце, з одного боку, мелодія мови народної пісні, а з іншого – середньовічних текстів. У цьому пункті в Момчила Настасієвичанеосимволістське захоплення музикою та невимовним перехрещується з експресіоністичним стримінням до безпосереднього та предковічного. Яскравим прикладом такого підходу може слугувати вірш Момчила Настасієвича«Трембіта» («Труба»): 

Що поможе блакитне небо,

І гіацинт, і дівчина, й політ ластівок…

Десь заспівала трембіта.

То з-за гори, з-за долини

Селянське смутне нарікання.

Усі ми рідні.

Коли помирає людина,

І в мене серце засмучене.

Відкинь гіацинт із грудей,

Обернися,

Там вояка закопати мають, 

А скільки ж у нім вирувало життя. 

Що поможе піп з молитвами, 

Та хрест на могилі, та напис… 

Нема воякові в село вороття, 

Нема, щоб любив він, котру вподобає.

Відкинь гіацинт із грудей,

Обернися.

Десь заспівала трембіта.

(Переклав Григорій Кочур,

Кочур Г. Друге відлуння: Переклади. – Київ, 1991).

Момчило Настасієвичнаполегливою працею досягнув до своїх ліричних кіл, випробувавши всі можливі співзвуччя між словами сербської мови, всі переливи смислу та розмаїті зв’язки вербальних знаків. Його поетична досконалість заперечує ті помилки, в які впадають ті, хто пише вірші легко й поверхово.

Поетичний доробок Момчила Настасієвичаскладається наче із семи ліричних кіл єдиної збірки вірші: «Ранішні» («Јутарње»), «Вечірні» («Вечерње»), «Чування» («Бдења»), «Глухоти» («Глухоте»), «Слова в камені» («Речи у камену»), «Миті» («Магновења»), «Відлуння» («Одјеци»). Перший цикл «Ранішні» виражає те, чим поет пов’язаний із зовнішнім світом, і те, що він у ньому любить: запахи, голоси села та життя природи. Це дуже «ароматна» поезія, ніжна, насичена рідними звуками та кольорами, схильна до традиційності, навіть архаїчності. «Вечірні» є продовженням ранішніх картин, які в сутінках стають сумнішими, менш намацальними, реальність не зовсім чітко окреслена та провіщає смерть. У «Чуваннях» перенасиченість декором і сентиментом із попередніх циклів поступається місцем великим поетовим темам. Його уява визріла для того, щоб сформулювати ідеї підвалин світобудови. Вислів стає густішим, слів стає менше, вірші стають абстрактнішими, проте й безпосереднішими. Поетів метафізичний досвід отримує прозорі формулювання та виражає жаль стосовно жорстокості реальної екзистенції. «Глухоти» є циклом із десяти віршів, у яких редукція експлікативних елементів призводить до семантичної напруженості, до вірша, який виявляє схематичну оголеність задуму. «Слова в камені» є циклом із чотирнадцяти віршів, які виявляють візію поєднання села з містом, тут присутні апокаліптична дрож і показ тих періодів долі, коли одна людина залежна від іншої. У циклі «Миті» зібрані поодинокі вірші, у ньому кожен вірш дечим перегукується зі структурою попереднього циклу. Останній цикл «Відлуння» сповнений ремінісценцій, знову відчувається чар дотику до навколишніх речей, атмосфера пейзажу та споглядання старовинних інтер’єрів.

Окрім віршів, Момчило Настасієвичписав і драми, які увійшли у дві книжки: «Драми» та «Музичні драми» («Музичке драме»). Музичні драми написані віршем із прицілом бути покладеними на музику, але вони перенасичені поетичними вартостями, щоб бути лише оперними лібрето: «Меджулузький скарб» («Међулушко благо») є компіляцією тем із народних казок, «Джурадж Бранкович» («Ђурађ Бранковић») має історичний сюжет, там витає дух середньовіччя. Решта три драми написані прозою: «Біля вічного крану» («Код вечите славине») тяжіє до легенди й насичена внутрішньою музикою, «Дочка Господаря Младена» («Господар Младенова кћи») є п’єсою про містечкове життя за часів Першої світової війни, дія драми «Непокликаний» («Недозвани») вібувається на Топчидерському пагорбі в Белграді в авторові часи. Із усіх цих драматичних творів на сцені були поставлені «Непокликаний» і «Дочка Господаря Младена», а теж опера «Джурадж Бранкович» на музику його брата Светомира. Драми Момчила Настасієвичане зовсім надаються до постановки, хоча в них і трапляються ефектні діалоги. На думку критиків, Момчило Настасієвичне виявив справжнього драматичного таланту, а свої драми писав виключно як поет.

Прозові твори Момчила Настасієвича«Із темного вілаєту» та «Хроніка мого містечка» перегукуються з народними оповідками й меншою мірою – з оповіданнями Борисава Станковича. Мова прози Момчила Настасієвичає густою, ідіоматичною, яскраво забарвленою, ритмізованою, та все ж має всі властиві риси прози й відрізняється від мови його віршів.