Re: цензії

Як відомо, романіст Степан Процюк починався з роману «Інфекція» (2002). Тож маємо невеличкий, але ювілей. За цей час письменником було написано й видано шість романів, три з яких сьогодні повторно йдуть до читача у складі сього тому. Ще перед першим романним твором були три книги коротких повістей і деяких інших, жанрово-невизначених ліричних мініятюр. Підозрюю, роман «Інфекція» запам´ятався самому авторові чи не найбільше, попри те, що було це давно й після нього автор здобув великий наступний досвід життя і письма. Перший роман письменника особисто я кваліфікую як традиційний, у певному сенсі, соціяльно-психологічний роман, що на час виходу постав ув одному ряду з дебютним романом Євгенії Кононенко «Імітація».

Роман київської письменниці мав ті самі жанрові прикмети й був присвячений, за великим рахунком, тій самій непривабливій темі трансформації української людини на межі ХХ - ХХІ століть. Обом письменникам ішлося про запровадження в літературному процесі жорсткої романної критики основ тогочасної української суспільности. Обидва романи були чи не первістками в новочасній українській постколоніяльній прозі, а тим не менш, не зазнали очікуваного та проґнозованого резонансу та, поготів,якогось ширшого визнання.

Згадую наразі роман Є.Кононенко, бо її «Імітація», як і «Інфекція» С.Процюка, - твори в найновішій українській прозі, по-своєму, унікальні та одноразові (безпрецедентні навіть на тлі похмурої та нещадної алеґорично-викривальної прози Олеся Ульяненка, який, на жаль, узагалі лишився незрозумілим як пересічному читачеві, так і більшості вітчизняних критиків); самі назви яких містять концептуальні ядра-сенси, що розгортаючись у романних текстах, спроможні пояснити, звідки вона взялася, - теперішня українська реальність разом із її політикою, економікою та культурою.

До всіх цих ґлобальних понять мені неймовірно кортить додати префікс «анти», що само по собі, сподіваюсь, цілком зрозуміло. Країна, в якій імітувати починають із раннього дитинства; країна, уражена інфекцією кар´єризму та бездуховности, - чи має вона майбутнє? Бодай короткочасне? Питання без відповідей, питання-пухлини, питання-гнійники, - їх було надто багато в цих творах. Зокрема, і в дебютному романі С.Процюка. У художньому творі, поготів у романному жанрі, - автор зазвичай відповідає на ці питання не безпосередньо, як у есеях, а за посередництва сюжету, що несе в собі історії персонажів, героїв, антигероїв, протагоністів (якщо такі присутні, буває й без них) тощо. Так само чимало важить і позиція самого Автора. Цю позицію розпізнати не так уже й складно, якщо автор не ховається за численними ігровими масками (зрештою, це - також, мабуть, позиція), не вдається до перманентних стилізацій, пародій, блазнювання та іншої, говорячи красиво, інтертекстуальности.

Процюк, у певному сенсі, є безнадійним, - принаймні, з точки зору «Коронації слова» й подібних інституцій. Він не показав нам щасливих людей. Ані в «Інфекції», ані в «Жертвопринесенні», ані, поготів, у «Тотемі». Більше того, складається враження, що він свідомо, ніби за якимись власними проґрамними засадами-переконаннями, нарощує присутність нещастя та нещасливих персонажів у власній прозі. Єдині щасливці в його романах - Стефаник і Винниченко. Ґлобально беручи. Бо у побуті у клясиків теж суцільні проблеми. Всі інші - «пропаща сила» найновішої української історії. «Не варто боятися щастя, - його немає»,- услід Уельбекові стверджує наш письменник усіма своїми романами.

Скажімо, в романі «Жертвопринесення», окрім цілковито внутрішньо спустошеного персонажа Максима Іщенка та двох, найтісніше пов´язаних із ним жінок (дружина й коханка, яких так само не можна вважати щасливими у стосунках із поетом), автор показав ще три додаткові історії людського нещастя, - послідовно у трьох вставних новелях. Чи міг би він обійтися без цих новель у своєму романі? Як на мене, міг би, але не нам, читачам і критикам, а лише йому, авторові, вирішувати проблеми романної тактики і стратеґії власного твору. Тому, як на мене, навіть у найбільш парадоксальних поворотах сюжетного розвитку, - автор завше має власну рацію творця. З нею можна сперечатися, можна навіть відкладати книгу в сторону й не дочитувати, але в романному світі, сотвореному Степаном Процюком, усе залишиться так, як це бачить він, письменник.

І тут постає доволі цікавий, а водночас і вагомий нюанс художньої творчости в сучасних ринкових умовах. Я, звісно, говорю про кон´юнктуру, - тем, ідей, жанрів, літературних героїв тощо, яка визначається ринком і впливом на сучасну українську літературу великої кількости чинників, які заніс у наші краї вітер змін ув останню декаду ХХ століття. Мені видається, що С.Процюк - один із небагатьох, хто мало зважає на цю кон´юнктуру, значно більшою мірою дослухаючись до питомо національних мистецьких традицій і до власного внутрішнього голосу мистця. І ця, як на позір, незначна атестація - особисто для мене багато важить. У нас не так уже й рясно на письменників, які не зважають на сторонні впливи, натомість упевнено виконують своє життєве призначення. Ця парадиґма за кількісним складом доволі-таки обмежена. Коли я подумки перебираю ряд цих письменників, то не без внутрішнього трему відзначаю, що більшість із них уже неживі.

Скільки це, врешті, триватиме? Коли нарешті часи існуватимуть для наших письменників, а не навпаки? Коли ринок, нарешті, насититься нашим приниженням і небуттям? Хтозна. Але все-таки, є якась кількість письменників, читаючи твори яких, фіксуєш рятівну та комфортну думку: у нас усе-таки є своя література. Є традиційно якісна поезія; є не лише новелістика (хоча вона дещо занепадає останнім часом), але і романна художня проза; з´являється якісний есей і літературний репортаж.

Можна відтак спробувати окреслити місце письменника Степана Процюка в сучасній літературній ієрархії. Починаючи щось подібне, варто звернути увагу на те, що він - автор відвертої, хоча, по-своєму, і вельми привабливої провінції. Варто також знати й брати до уваги, що перебуваючи фізично в самому осерді так званого Станіславського літературного феномену, цей письменник не має до нього щонайменшого стосунку. Перед зовні европеїзованим естетством більшости авторів феномену С.Процюк якось одразу й беззастережно віддав перевагу національному компоненту, національному крикові, національному болю. Підозрюю, тут суттєву роль відіграла його активна участь у аванґардовому літературному угрупованні першої половини 1990-х років «Нова деґенерація».

По суті, маючи спільним завданням руйнування імперських культурних дискурсів, це літугруповання (а у складі його, зрозуміло, й С.Процюк) пішло суттєво відмінним шляхом, аніж група Бу-Ба-Бу або відоме київське угруповання «Пропала грамота». У тоді ще поета С.Процюка від початку не було у творчості такої складової, як гра, блазнювання й глум, натомість - болісне і навіть помітно невротичне переживання оксюморонної та ґротескної української дійсности початку 1990-х. Надрив і волання ураженої української людини - ось що маркувало й маркує сьогодні творчість сього письменника, - поетичну, прозову, есеїстичну.

Він навіть у інтерв´ю дотепер залишається понад серйозним, чим когось дратує, інших веселить і знетямлює, ще інших - просто відштовхує від своєї особи й своїх книжок. Сізіфів камінь української скаліченої свідомости, який заповзявся котити нагору С.Процюк, є безкінечно тяжким і безрадісним. На цій дорозі йому зустрічаються похилені чорні хрести, численні принижені співвітчизники, театрального вигляду «люди із наших організацій» і лискучі успішні блазні. Небагатьом до смаку аж така безнадійна праця в культурі. Я знав особисто лише кількох таких, але більшости з них уже немає, повторюю, серед живих. Тож Процюк чи не останній із могікан серйозного ставлення до літератури. Літератури, апріорі не призначеної для великих накладів, позаяк суспільство уже ґрунтовно відучене від серйозного читання й осмислення своєї доби, життя, смерти, чести, добра, зла, пам´яти та інших, таких вагомих колись у людському житті, понять.

Поодиноких літераторів, за світоглядом і життєвою позицією близьких до Процюка, сьогодні вважають диваками. Тож місце романістики та есеїстики сього письменника мені представляється цілком очевидним, - поміж Олесем Ульяненком (якого ми так бездарно втратили) і Євгеном Пашковським. Можна назвати ще кількох, але обмежусь наразі цими двома.

Справа тут чи то у масштабі, чи у ступені згаданої затятости, наразі навіть не знаю. Творчість С.Процюка і, зокрема, його романістика, як і творчість двох інших названих письменників, щасливо свідчить про те, що в нашій літературній ситуації понад актуальною ще й сьогодні залишається її експресіоністична складова, яка у багатьох культурах, як відомо, давно вже списана в утиль і успішно замінена постмодерністичною ігровою моделлю. Та складова, яка найчастіше нашій науці іменується необароко, але найголовніше, що така література, не зважаючи на неможливі, здавалося б, умови, продовжує стояти на сторожі маленької та перманентно загроженої української людини. Ведучи безкінечні оборонні бої, розповідаючи про умови нещастя, про коріння нещастя, про засади нещастя, аналізуючи сумарне та індивідуальне людське пекло, якому не видно вичерпання, - такі автори, як Степан Процюк, просувають нас бодай на крок-два, але в напрямку ймовірного порозуміння самих із собою.

Сьогодні письменник сягнув дорослого віку й, можливо, призупинився на роздоріжжі. Що далі? А далі, насправді, нічого нового. Далі та сама праця заради свого читача, який іще й досі не розучився розрізняти найвагоміші в світі поняття добра і зла; який знає, що все продається, але відмовляється купувати, спростовуючи в такий от нехитрий спосіб самого Диявола.

Людина-добродій, у підсумку, - переможе. Інакше просто не може бути.

2 червня 2012