Re: цензії

Ці рядки з поезії Наталії Лівицької-Холодної можна було б взяти за епіграф до «психіатричної тетралогії» Степана Процюка, три частини з якої увійшли до презентованої книжки. Кожен із романів має певне концептуальне осердя, на яке нанизуються життєві історії різних персонажів. В «Інфекції» домінує соціальна складова - художнє осмислення українських реалій сумнозвісних дев´яностих; у «Жертвопринесенні» - драматична доля митця в суспільстві, де править долар; у «Тотемі» - симулякри, за якими сучасна людина намагається сховатися від екзистенційного жаху і відчуття безсенсовості. Цілісно тетралогія демонструє шлях письменника до увиразнення екзистенційної проблематики і все помітнішого захоплення психоаналізом, які сягають апогею в заключній частині - «Руйнуванні ляльки».

Художній світ роману «Інфекція» сповнений протиріч, болю і страждання. Користуючись психоаналітичною термінологією, можемо схарактеризувати його як демонічний (інфернальний). «Це світ марева й офірного козла, рабства, болю й безладдя, - констатує Н.Фрай. - Це світ до того часу, як людська уява почала над ним працювати..., світ розбещеності або спустошеності; це руїни і катакомби, знаряддя тортур і пам´ятники примхам». Людська спільнота як складова частина інфернального світу функціонує відповідно до закону пригноблення особистості, що породжує низку трагічних дилем. В апокаліптичному світі людина може самореалізуватися в трьох сферах - статевій, індивідуальній та суспільній. Демонічна світобудова заперечує можливість самовияву, обмежуючи екзистенційний простір виконанням суспільно корисних функцій. Це виразно продемонстровано на прикладі доль чотирьох персонажів - Сави Чорнокрила, братів Остапа й Назара Кисільчуків, Кирила Орленка.

Екзистенційний простір роману - це лабіринт, із якого персонажі наполегливо намагаються знайти вихід. При тому український лабіринт має свою специфіку - пов´язану не лише з відчуттям абсурдності буття-як-такого, а й із суто національною рисою - тотальною інфікованістю суспільства міазмами страху, спустошеності і вимушеного мазохізму. Персонажам «Інфекції» не пощастило народитися «тут і зараз» - у країні, яка не встигла звільнитися від тотальної інфікованості вірусом страху, насильно вщепленим у гени за часів панування радянського тоталітарного режиму, і відразу ж зазнала нової «хвороби» - західного зразка.

«Інфікованими» тоталітарним радянським режимом є й дисиденти, які уповні спізнали «принади» допитів і табірного життя; і пізніші покоління, які цього щасливо уникли. Найпоказовіша в цьому контексті історія Іванчиного батька Миколи Васильовича Лоб´юка. Письменницький «діагноз» нещадно точний і об´єктивний, вражає неприкритою правдою - особливо на тлі виплеканого в суспільній свідомості ура-оптимістичного міфу про героїчних борців-дисидентів, які з усіх випробувань вийшли психічно і фізично неушкодженими. Насправді все було не так: «Після приваб совєцької тюрми і одиночок-карцерів, брому і нейролептиків він (Микола Лоб´юк - Л.С.) повернувся додому не мужнім лицарем, котрого загартувала етична і фізична отрута, не принцом-суперменом, аура якого випромінювала світло антирадянщини. Ви бачили коли-небудь післяаварійного пса із перебитим хребтом, котрий не йде, а сунеться, не хлебче їжу, а терпить тортури від болісності навіть будь-якої спроби трохи різкішого руху? Таким розчавленим псом був і Микола Васильович Лоб´юк. Жах і параноїдальний невроз колишнього в´язня сумління звив у мозку настільки глибоке гніздо, що багато років опісля в´язниці, за умови найменшого нічного шурхоту, Микола Васильович зривався з ліжка, наче тортурований фантомами білої гарячки, уявляючи безжальних мускулястих чекістів у червонозоряних погонах, які зараз прийдуть у помешкання». Скільки часу потрібно людині, аби звільнитися від отрути «світлого минулого»? У випадку Лоб´юка для цього не вистачило б і цілого життя. Надто потужною була інфекція, що зсередини руйнувала його фізичну і психічну оболонку...

Для Іванки, Сави й інших персонажів роману ця інфекція виявилася несмертельною, але болісною і важковиліковною. На рівні підсвідомості вони успадкували тотальну недовіру до всіх і всього, невміння любити і жити нормальним повноцінним життям. Їх історія хвороби небезнадійна і за якийсь час могла би завершитися внутрішнім очищенням і цілковитим одужанням. Але... Радянський Союз розпався. Так і не позбувшись гіркого досвіду минулого, ці люди із послабленим екзистенційним імунітетом зазнали «тотальної інфекції змови найвірнішої любові, найчистішого поклоніння, найщирішої відданості Царю Долару». Тотальна інфікованість призводить до цілковитої інтоксикації, руйнуючи психіку і долі людей. Утворюється екзистенційне пекло, з якого, здається, немає виходу... Втім, кожному - своє. Вчергове опинившись в екзистенційному глухому куті, одні опускають руки, другі устатковують його з єврокомфортом, третій - запекло йдуть далі, сподіваючись знайти омріяний вихід.

Проблемні кола роману «Інфекція» включають поняття випробування, вибору й самореалізації. Кожен має шанс, але реалізує його по-своєму. Остап Кисільчук - маргінал, який прагне будь-що завоювати столицю і стати господарем життя: «Утвердитися у Києві, вигідне одруження, всілякі кохання-зітхання придумали ідеалістичні напівімпотенти, і - на Захід, на Захід, на Захід! Він буде енергійним, хитрим і розумним - і йому відкриються приваби світу і свобода, яку дарує долар». Він обирає матеріальне, ігноруючи при цьому духовне і національне. Зрада національних інтересів - понадчасова проблема українства. У цьому контексті слова Назара Кисільчука звучать як болісна неприкрита істина: «Ви, українці, інфіковані, слабуєте національним СНІДом, ще трошки - й інфекція запустить отруйні щупальця метастаз, а ви далі будете співати про пришелепкуватого хлопця, що розпрягає і запрягає коні, і хвацько вибивати лакейського малоросійського гопака...»

Кирило Орленко намагається реалізуватися у професійній (мистецькій) сфері, але також не витримує тиску системи, обираючи замість вільної творчості «рекламне агенство, ескізи тупих кічевих сюжетів, бо суспільство потребує підробки і дешевки. Складні естетичні пошуки можуть дозволити ті, що мають банківські рахунки, а не тиснуться у панельних нірках, як збезумілі горобці...» Життя на межі, фактично - виживання в умовах постійних злигоднів, виснажує Кирила, тож він капітулював - проміняв абстрактний живопис на рекламний кітч і мазню для товстосумів, яким «треба яскравого і простенького, щоб, придбавши роботу, він сублімував хирлявий інстинкт туги за мистецьким і міг, між іншим і для екзотики, хвалитися у п´яній компанії задолизів, що є шанувальником живопису і купує ексклюзивні роботи у самого Кирила Орленка». Долі Остапа Кисільчука і Кирила Орленка подібні - вони показово репрезентують екзистенціал зради: Остап зраджує своє національне єство, а Кирило - талант і мистецьке покликання. Але, на відміну від Остапа, Кирилові бракує цинізму, тож він приречений на роздвоєння і постійні депресії.

Складніша ситуація із Савою Чорнокрилом. Намагаючись реалізуватися в інтимній сфері, він опиняється на роздоріжжі - між сім´єю (дружиною, з якою втратив духовний зв´язок, але живе разом заради доньки Софійки) і почуттями до Мар´яни. У фіналі цей трикутник руйнується - Сава залишає Мар´яну. Цей персонаж найчутливіший у сприйнятті власне екзистенційних проблем, зокрема тотальної самотності людини в абсурдному світі. Він роззирається навсібіч і бачить лиш холод і відчуження:

«Здавалося, що у цих багатоповерхових мішках, котрі покликані були імітувати світло приватності, ауру домашності, поселився недобрий домовик. Люди із спільного під´їзду не віталися, їм було байдуже, хто розділяє з ними приреченість на виживання, спільну участь у концепції великого експерименту животіння. І скрізь смуток, липкий і безнадійний, що знекровлює обличчя городян, перетворюючи масивні спальні райони на вмістилища музею недороблених недовоскованих недофігур. А незримі ін´єкції дешевих стимуляторів викликали - ні! не спалахи карнавальних веселощів, масових пофіґістських гулянь - а лише виквіти ненависті, агресії, суїциду».

Сава опиняється в екзистенційному колапсі - приватному, економічному і що важливіше - національному: «Нема навколо України, тільки гидотна пародія. І така самотність і закинутість, Боже; всі знайомі, наче кроти, риються у пошуках заробітку. Іноді здається, що усі навколо втратили останки гідності; тільки різномасті корпорації шакалів, вовкулак і єлейних упирів сновигають рідною землею». Не бачачи для себе жодного іншого виходу, він - як десятки тисяч українців - збирається їхати на заробітки.

З усіх персонажів роману лише Назару Кисільчуку вдається виборсатися з екзистенційної пастки: він долає розпуку неподіленого кохання, покидає «братів»-штундів, не погоджується пожертвувати собою заради примарного блиску золотого тільця... Можливо, цей образ видасться не надто життєвим і переконливим (ця сюжетна лінія виписана в романі пунктирно, тож немає можливості прискіпливо відстежувати всі зигзаги і перипетії долі), але письменнику-моралісту, яким є Степан Процюк (моралісту - у кращому розумінні цього слова, що передбачає обстоювання загальнолюдських цінностей), було принципово важливо хоча б натякнути на альтернативний шлях, показати людину, яка виходить із випробувань очищеною і зберігає вірність собі і своєму екзистенційному призначенню. «Інфекція» - соціальний роман, який природно вписується в русло неореалізму, що поволі (із кожним новим романом все помітніше) еволюціонує в напрямку експресіоністського, екзистенційно маркованого погляду на світ і місце людини в ньому.

Соціальна складова зберігається і в другому романі Степана Процюка «Жертвопринесення», але не як змістова домінанта, а як факультативні вкраплення. Як жорстко і точно звучить, наприклад, такий уступ:

«Українське жебракування має різні форми. Не конче тримати пообік себе бутафорські милиці чи простягати руку під церквами, особливо у той час, коли розчулені парафіяни після літургії виходять із Божого храму. У нас майже усі є жебраками, тільки випрохують гроші неоднаковими засобами. Хто не може продавати тіло, продає душу. Хто не може продавати душу, продає талант. А хто не може продати нічого із цих символічних містких означників, хай здихає, потрапляючи під безжальну колісницю новітньої історії. Адже людина народжена для того, щоб продаватися».

Ці рядки були написані десять років тому. На жаль, за цей час нічого кардинально не змінилося. Тож Процюкові узагальнення і нині звучать актуально... Скільки би не навіювали з екранів телевізорів, що «жити стало краще, жити стало веселіше», що «руїну подолано»... - ці месиджі не викликають жодного оптимізму. Суспільство невмолимо втрачає рештки гуманності, залишаючи своїх громадян напризволяще...

Попри певну соціальну заангажованість, «Жертвопринесення» - не так соціальний чи соціально-психологічний, як, умовно кажучи, літературоцентричний роман. Не тільки тому, що його головним персонажем є поет із провінційної Мічурівки Максим Іщенко; важливіше інше - література стає в ньому тим збільшувальним скельцем, крізь яке Степан Процюк дивиться на непривабливе сьогодення і наші одвічні проблеми - екзистенційні, ментальні, творчі.

Є в романі й афористичні формулювання про сутність літературної творчості, й епатажні висловлювання на кшталт

«Справжня поезія - це концентрований згусток божественного, а проза є здебільшого багатосторінковою мастурбацією того, що можна сказати однією строфою. Проза - це пародія на поезію» або «назагал, історія літератури - це історія індивідуальних письменницьких хворіб. А талант - це не лише дарунок Божий, але й тягар. Талант - це хвороба, а історія розвитку талантів є історією найрізноманітніших неврозів»,

і непривабливий діагноз сучасного літпроцесу, окупованого ділками масової «культури»:

«Нині появилися орди романістів. Хочуть грошей? Успіху Кундери? Романістів тьма-тьмуща, а високих духом і стилем романів негусто. Я би ліпше припинив писати зовсім, ніж став би прозаїком. Бо ті борзописці, котрі зараз строчать "масові" романи, є капітулянтами, конформістами і ренегатами, і перед поезією, і перед собою».

Як колись Кулішеву комедію «Мина Мазайло» називали «філологічним водевілем», так само «Жертвопринесення» можна назвати «філологічним романом». Хто його потенційні читачі? У першу чергу - філологи і люди, зацікавлені українським і світовим письменством. Насиченість Процюкового тексту цитатами, ремінісценціями і просто згадками про відомих і менш відомих письменників (а отже - специфічна пізнавальна складова) дуже велика. Приміром, вже на перших десяти сторінках роману зустрічаємо лаконічні характеристики Валерія Брюсова, Андрія Бєлого і Габріеле д´ Аннунціо... Надалі у тексті зринатимуть згадки про українських і зарубіжних «класиків і сучасників»: Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Б.Лепкого, В.Стефаника, А.Тесленка, П.Грабовського, Лесю Українку, П.Тичину, М.Рильського, Т.Осьмачку, В.Стуса, С.Вишенського, І.Андрусяка ... Й.-В.Гете, Дж.Байрона, Ш.Бодлера, Т.-С.Еліота, Е.Паунда, П.-Б.Шеллі, П.Целана, Г.Тракля, У.Еко... Немає сенсу продовжувати цей перелік - він би зайняв надто багато місця.

«Жертвопринесення» варто було б увести до програми обов´язкового вузівського вивчення в літературних інститутах (якби в Україні такі були), принаймні - на філологічних факультетах вузів. Я не знаю в сучасній українській літературі роману, в якому настільки відверто було б продемонстровано усі «принади» письменницького шляху. Це правдивий документ буття поета -

тут - у сучасній Україні - «суспільстві хабарників і посполитих, що заледве чи відрізнять вірша від новели»

і зараз - коли «час поетів закінчився - настала доба звільнених від рефлексій голубооких почвар»; коли панує поезія всесильного Долара і найвище цінуються (а відповідно - й оплачуються) не шедеври, вистраждані і виплекані в муках творчості, а рекламні слогани для політичних партій (на кшталт «В передвиборчій палітрі будьте разом з "Новим вітром!"») та панегірики владі.

Мистецький ідеалізм скоро можна буде заносити до «Червоної книги». Звісно, «легко писати тоді, коли поезія долаштовується до кон´юнктури часу. А ти стань її слугою чи вірним сином у сутінках доби темної алергії на мистецтво. А ти зумій гідно триматися у башті зі слонової кістки, навіть конаючи від голоду, навіть усвідомлюючи, що ти є єдиним читачем власних віршів». Минула епоха, коли Поет вважався месією і пророком, ця «лексема сьогодні звучить не піднесено, а зневажливо», «для переважної більшості вона асоціюється із непередбачуваним вар´ятством і алкогольним придуркізмом, у кращому випадку, із депресивним невдахою».

Назагал саме таким і виглядає для пересічного читача, який не заглиблюється в тонкощі авторської концепції людини і світу, Максим Іщенко - із його ексцентрикою й епатажністю, мізантропією і завищеними претензіями до життя, постійними алкогольними стимуляціями і непривабливими любовними історіями, за якими прозирає химерний синтез садизму і жалості до жінок. Але це тільки зовнішня оболонка, захисна маска, що дозволяє вижити в жорстокому світі, де справжні творці є маргіналами - не випадково одним із провідних топосів роману є топос поразки. Не треба бути екстрасенсом, аби зрозуміти, що за цією маскою - інфікований екзистенційною епілепсією, розчавлюваний тягарем виживання на межі цілковитої злиденності, виснажуваний комплексами чоловік, який прагне справжньої «всевишньої Любові» (за Гр.Тютюнником) і понад усе, не зважаючи на довколишній бруд і ніщоту, намагається зберегти в собі Маленького Білого Хлопчика - як квінтесенцію Божественної сутності.

Заголовок роману - «Жертвопринесення» - актуалізує змістову домінанту: потрактування творчості як служіння і самозречення. «Тільки безперервне жертвопринесення Царівні, схима та аскеза, одержимість та відстороненість дають шанс жагучого і смертельного поцілунку її фараонської сандалії. І це неможливо прорахувати чи запланувати, цим треба жити, будучи готовим до самітництва і відреченості. Такий стан можна порівняти хіба що з чернецтвом та ісусопоклонінням». «Багато покликаних, але мало обраних». І не дивно - хто наважиться стати на цей шлях? Лише справжні фанатики, готові до відречення від земних благ і самотності: «Ніколи, самовпевнений друже, поезія не була синонімом "ми". Лише "я" щось значить у загадковому царстві довільного руху словосполук. Тільки краса індивідуального естетичного бунту і етичного спротиву зоднаковінню творять поезію. Лише справжні страждання чи радість, а не передфуршетні обрахунки і прорахунки (з ким заговорити, кого зігнорувати, коли зліпити підлабузницького комплімента), наповнюють віршарство кров´ю. Лише чари алогічного, а не короткотривалі кланові альянси, дають шанс для піонера-служителя цієї Великої Принцеси. Тільки ірраціональне безумство одиничного пошуку, а не зімкнені і сірі ряди літературних заробітчан, можуть наблизити до входу, за яким починається територія найбажанішого королівства».

Максим Іщенко - не аскет і не герой. «Він часто є еґоцентричним нарцисом. Але це нарцисизм нешкідливого і доброго дитяти, а не самозакоханого циніка. Бо еґо Поета спадає, мов шкаралупа, бачачи некартинний біль. Бо Поет - це людина, що може бути і жалюгідною, і дрібною, і по-наївному вередливою, навіть відразливою, але уміє, за господнім дозволом, ловити мить моторошно-високої краси». Користуючись Процюковою метафорою, Максим Іщенко - канатоходець, який балансує на грані божественного і тваринного, творчого і філістерського. Не раз у його душі зринає підленьке міщанське: «Воно тобі нада - калічити власне життя, приносячи його у жертву абстрактній і безликій літературі? Живи нинішнім днем, заробляй і витрачай гроші, дурню; подорожуй, люби жінок, але не як містично-платонічну візію блоківської Пані, а конкретно: кохайся з ними. Лови кожним фібром власного єства гедоністичні сторони життя, йолопе і анахорете!" Може, дійсно плюнути на все? Покинути думати про огидне навкололітературне болітце, у яке вже занурений по коліна? Чекаєш, аби ця трясовина - і видавців із їхніми "концепціями", і позіхачів навколо літератури, і прохачів літературного щастя - засмоктала тебе? Звільнися від такої жалюгідної ролі або зумій писати, опинившись не поза процесом, а над ним. Бо інакше опинишся під ним і подобизна літературного життя затягне тебе у свій псевдопривабливий вир». Але попри все - на відміну від Кирила Орленка - Максиму Іщенку вдається втриматися на грані.

Прагнучи вижити, він редагує рукописи графоманів, переймається продажем своєї поетичної книжки, оббиває пороги столичних видавництв, намагаючись прилаштувати наступну збірку, мріє про переклади. Літературне життя постає на сторінках «Жертвопринесення» у всій «красі» - із презентаціями, на які приходять не справжні шанувальники поезії, а далекі від літератури люди, часто - із радянськими уявленнями про творчість і її функції; із кишеньковими преміями і пафосними фуршетами... Із щоденною турботою про хліб насущний - і творчим горінням. Із алкогольними синдромами, відчуженим сексом - і релігійними піднесеннями, намаганням очистити душу для гідного служіння метафізичній Пані - Поезії.

Поставивши Максима Іщенка в складну екзистенційну ситуацію - тотального розчарування і необхідності вибору, Степан Процюк пропонує три варіанти розв´язки, майже, як у казці: «Прямо підеш - смерть знайдеш, направо підеш - багатство знайдеш, але себе загубиш, наліво підеш - коня втратиш»... Перший варіант - найдепресивніший - смерть у п´яній бійці; другий - еміграція; третій - «йди у похід за іманентним "я", можеш навіть перестати писати, лише мусиш віднайти себе кращого, дитинного і незіпсованого - інакше не смій сідати до письмового столу. Або моральна і фізична аскеза, або деградація, недолугих компромісів не сподівайся...» Який шлях вибере Максим Іщенко? Це не так принципово. Важливіше інше - людина завжди має вибір (три варіанти - як у «Жертвопринесенні» чи тридцять три - як у «Руйнуванні ляльки») і можливість змінити своє життя - тут і зараз.

Третя частина «психіатричної тетралогії» Степана Процюка має метафоричну назву «Тотем».

В алгонкінських мовах Північної Америки «тотем» означає «його рід». Це міфічний предок і покровитель етнічної групи чи роду, що втілює єдність роду й разом із тим кровну відмінність від інших родів. Тотемізм був першою спробою самоусвідомлення первісної людини, тобто усвідомлення нею своєї належності до певної спільноти, роду. Віра в тотем, по суті, закладала фундамент для формування людських почуттів: любові, патріотизму тощо. Тотем супроводжував людину впродовж усього життя; він приходив до цього світу з кожним новонародженим і відходив з його смертю назад, до першооснови.

Той хто прочитає цей уступ, напевне, подумає, що в романі Степана Процюка йдеться про первісні вірування наших предків, - і помилиться. Замість занурюватися в праісторичні часи письменник пропонує увазі читача історії сучасників - Марії, її чоловіка (безіменного лікаря-офтальмолога) і сина Віктора, Владислави, Михайла Юркевича і Микити Крещука. Кожен із них - мандрівник, який заблукав в екзистенційному лабіринті, наосліп шукаючи виходу або хоча б засобів штучно притлумити відчуття абсурдності. Не зважаючи на те, що з часу панування тотемічних уявлень минули тисячоліття, сучасна людина так само безпорадна перед ликом космічної порожнечі, самотня і беззахисна перед білим світлом Абсолюту. Тож і шукає собі захисту-тотему, але не в природі, від якої безнадійно відірвалася, а в тому, що продукує суспільство масового споживання.

Роман Степана Процюка - про руйнування вигаданих людьми тотемів, що насправді виявилися порожніми оболонками без жодних захисних властивостей; симулякрів, за якими персонажі марно намагаються заховатися від страху буття-у-світі. Замість захищати, тотеми ув´язнюють і руйнують особистість. «Людина закайданена тотемами. Вони хапають hоmо sаріеns і hоmо (не)sаріеns наодинці і на многолюдді, нав´язуючи свої привабливі і авторитарні, жахливі і радісні сутності. Людська історія є лише безперервною зміною тотемів. Але не варто плекати „веселкові" надії на - уявимо таке диво! - тотемічне звільнення... Адже ми надто слабкі, аби не мати потреби кумиризації, поповзу до ідолопоклоніння. І ця ілюзорна безтотемна свобода насправді могла би обернутися у жаско-технократичний різновид кам´яного віку».

Кожен із персонажів роману демонструє владу певного тотемного «божка». Для безіменного лікаря-офтальмолога, який одверто й цинічно розповідає читачам про свої амурні пригоди, тотемом є тіло і плотські утіхи. Усе його життя наповнене нав´язливим колекціонуванням жінок: «Знаєте, якби мені доводилося втинати кожній жінці, із якою я спав (байдуже, раз чи сто), пасмо волосся на пам´ять - як символ оволодіння її плоттю - то у мене вже би назбиралися - ні, ні, які там десятки? - сотні різнокольорових пасем-свідчень своїх вікторій. І я не зміг би розрізнити їх, не зумів би розповісти про кожну історію зокрема, окрім найекстравагантніших. Я забув три чверті їхніх імен, половину їхніх облич, одну чверть всіх загалом обставин нашого сексу, наче це було не зі мною». Але фізіологія невмолима, закони старіння не можуть обійти ні найбагатші, ні наймудріші. Тож, втративши інтерес до представниць протилежної статі, лікар-офтальмолог цілком прогнозовано зазнав життєвої поразки.

Заявлений у «Жертвопринесенні» топос життєвої поразки з особливою силою актуалізується в «Тотемі» на прикладі історії Віктора. У романі переконливо - із непривабливою натуралістичною деталізацією - показано симптоматику руйнування особистості під впливом психотропних препаратів. На тлі молодіжної прози, в якій психотропи стали елементом субкультури і майже відверто пропагуються зі сторінок повістей і романів, Степан Процюк виглядає як самотній письменник-мораліст, котрий прагне застерегти читача від ілюзорного спокою й екстазу, що обіцяють «чарівні пігулки». Після смерті матері Віктор стрімко деградує і врешті опиняється в психіатричній лікарні.

Для Михайла Юркевича найбільшою цінністю була національна ідея: «Ох, як він тужив за витонченим і фанатичним патріотизмом, метафорикою меча і розкобзареним менталітетом, красою ідеологічних самострат та апологетикою національної кастовості!.. Деякий час Михайло навіть захопився монархічним маревом, але швидко розчарувався, зрозумівши, що Україна і монархія співставляються приблизно як сало і конфуціанство». Але дійсність дуже далека від романтичних мрій про подвиги і героїзм, тож однофамілець видатного філософа закономірно поповнює армію тих, чиє життя знищив алкоголь.

Гине Віктор, помирає від раку Марія, приходить до життєвої поразки її чоловік, спивається Михайло... Ці персонажі поповнюють перелік занапащених, заблуканих у нетрях екзистенційного лабіринту душ. Чи є вихід? Чи можлива хоча б надія на щастя? Такий шанс окреслюється лише у зв´язку з історією Микити Крещука і Владислави. Кожен із них пройшов своє коло випробувань, страждань і болю, але знайшов сили звільнитися з-під гіпнотичної руйнівної влади тотемів. Що буде з ними далі - невідомо. Принаймні, зустрівши одне одного, вони отримали шанс на зцілення любов´ю.

Завершується роман стримано оптимістично:

Така гостра праісторична тиша висить над твоїм містом, Микито. Такий дикий туман, така родова темінь глухої крові зависли над твоєю країною..

Тобі душно і парко. Владислава заснула, усміхаючись, неначе після хрестильної купелі або колискової для малюків. Ти виходиш на балкон.

Загадковий місяць-шаман сяє одиноким смолоскипом посеред цієї важкої варварської темряви. І ти, спокійний і просвітлений, уже не боїшся вдихнути безпросвітню глухоту венозного кров´яного шуму. Ти довго вдивляєшся у далекі одинокі вогники, які поборюють чорну тоскноту ночі. І десь ізсередини проростає твоя спокійна впевненість і тиха медитативна радість.

І ти, наповнений мелосом умиротворення, усміхаєшся. В унісон тобі усміхаються місяць і зорі, і навіть твоє, окутане саваном ночі, місто.

Тиша. Мовчання. Спокій.

Спокій. Мовчання. Тиша.

Якщо «Інфекція» є зразком соціально-психологічного роману, а «Жертвопринесення» - «філологічного», «Тотем» - з огляду на поглиблене зацікавлення Степана Процюка психоаналізом (окремі сторінки твору нагадують психоаналітичні трактати, даючи читачеві можливість зануритися в психіку персонажів і поблукати її прихованими закутками) - можна позиціонувати як «психоаналітичний роман».

Ці твори читати непросто. Особливо для тих, чиї уподобання обертаються в річищі примітивно-розважальної масової літератури. Неприкрите відображення суспільних проблем і катаклізмів, відразливі картини моральної деградації, натуралізм окремих сцен, потужна сугестія - ці та інші риси індивідуальної манери Степана Процюка здатні шокувати. Але це шок не заради ефекту, а заради катарсису. Екзистенційно-експресіоністська проза цього автора дає шанс на внутрішнє очищення й оздоровлення.

Реакція критики на презентовані романи охоплює всю амплітуду емоцій - від панегіриків і навіть апологетизації до цілковитого несприйняття. Одні шанують Степана Процюка за екзистенційну сміливість, експресію і гуманізм; інші дорікають фізіологізмом і пафосністю. Кожному - своє. Романи Степана Процюка - багатовимірні, тож кожен читач матиме змогу взяти з них те, що буде важливо саме йому, у конкретній екзистенційній ситуації буття «тут і зараз».

***

Підсумовуючи розмисли про романи Степана Процюка, наведу другу частину винесеної на початок статті поезії Наталі Лівицької-Холодної:

І раптом над усім з глибин бездонних

з проваль журби зрина на п´єдестал

Пречиста Ніжність із лицем Мадонни,

з гірким заломом на тонких устах.

Крізь біль і зневіру, страждання і депресії персонажі Степана Процюка йдуть до усвідомлення простої істини - вихід є. І найпевніші дороговкази до нього -

ВІРА. НАДІЯ. ЛЮБОВ.