Re: цензії

Я щиро вдячний Вам, Видавцю моєї книги «Танець Мамая» Ігореві Степуріну, авторові Передмови Дмитрові Дроздовському, художниці Олені Завітайло, верстальниці Ларисі Северенчук, літредактору Михайлові Жайворону, Авторитетному Журі та мудрому Оргкомітету за те, що вибрали Мамая і мене, шляхетно вдячний тим справжнім поетам, які конкурували зі мною і не набили мене... наразі. ☺ Література не спорт. Часопростірне , або як я жартую, «вскритіє», покаже – хто чого вартий у людській вічності.

Література подібна на Дерево Роду без кори: має коріння, стовбур, гілля, листочки... Воно, глибоко високе, потужне, ножово-колюче, але й ніжне, чутливе-раниме. Як і Дерево Роду, вона має пору цвітіння, плодоносить, її хитають вітри і б’ють блискавиці (чим вище Дерево, тим більше б’ють, але тим сильніше воно від цього стає), її може зрубати чи спалити ворог... Хоча, як і Дерево Роду, справжня, органічна, репродуктивна Література (історія глибинних емоцій народу) вміє із Божою поміччю феніксово відроджуватися навіть із маленького корінного паростка – і знову й знову ставати крилатим коренем душевно-духовного, навіть психофізичного буття нації, людства... Що стається з нашою, українською літературою, перманентне воскресіння якої марковане багатьма достойниками, деяких із них Дмитро Кремінь вважав своїми вчителями: від Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка... Євгена Плужника, Богдана Ігоря Антонича, Павла Тичини, Григора Тютюнника, Миколи Вінграновського... до самого Дмитра Креміня і далі...

Але Дерево Роду, як-от наша символічна, майже сакральна, калина, наприклад міцно пов’язане із даним йому Всевишнім національним ґрунтом, тому погано приживається в інших культурно-інформаційних середовищах, або зовсім не приживається, не плодоносить: спробуйте вишню, наприклад, посадити в Африці або ж пальму на моїй рідній Волині...

Тобто чи не основною характеристикою Дерева Роду (читай Літератури) є безперервність традиції, вірність своїй, Богом даній, землиці, Канону. Тоді молитовне слово стає Логосом, тобто знову Богом.

І коли волею Долі і долею волі (це окрема драматична історія) Дмитро Дмитрович Кремінь із його гірського родинного Закарпаття (село Суха́ Іршавського району) потрапив у степовий Миколаїв, ставши, як він сам писав «Дон-Кіхотом із Лиману» – то не лише не загинув, а сотворився сильним, зберігши оту поетичну безкорість, реалізувався як коханий, Батько сімейства, тато уже славного сина – Тараса Дмитровича Креміня, як артезіанськи національний і разом із тим вселюдський, вселенський поет, громадський діяч, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, який як колись Ірвінг Стоун про Джека Лондона у книзі «Моряк в сідлі» написав про себе (горянина у степу):

Ти горів. Ти палав.

Не вписався в систему...

Вік жорстокий тебе записав

У жорстоку богему.

Тобі сісти ошую дано.

А тобі – одесную...

Як я п’ю із живими вино!

Як я милу цілую!

Я і демон, і бог...

Твої перса, і очі, й коліна...

Загубилось між зір і епох

І моє покоління.

Ще настане мій час,

і вже нас не поглине геєнна.

Прилетить і по нас

наша птиця вогненна.

Моделювання образів магічних стихій – вітру, моря, вогню... танцю притаманне усім поетам. От і у Дмитра Креміня вийшла у 1983 році друком книга в Одесі під назвою «Танок вогню» (перша назва ««Тан блукаючого вогню», яку було вилучено під час обшуків у гуртожитку Ужгородського університету), яка на невидимих ноосферних, чи як тепер трендово казати, гравітаційних рівнях покликала із выбраційних глибин національної підсвідомості мого архетипного Мамая, якому не личить нині статична, буддійська поза, про що я написав у поемі «Степ», і він розпочав свій бойовий гопак, щоби допомогти нам здолати ворогів:

Битва.

Рано темніє.

В полі – привид Мамая.

Він вмирати не вміє.

Він між пеклом і раєм.

То співає, то б’ється,

То сміється, то плаче,

Як поранена птиця,

Характерник козачий.

Шрами навхрест у нього.

Семиструнна шаблюка.

Щось у ньому від Бога,

Щось у ньому від крука.

А кругом, на деревах,

Одноразові гнізда,

Пінопластові леви

Мерседесами їздять.

Він чужий цьому світу.

Він сильніший за нього.

Його зірка ще світить

На безсмертну дорогу.

І сміються людиська,

І кар’єри клепають.

Битва.

Вітряно.

Слизько.

В небі привид Мамая.

Я вдячний долі, що до креміневих, кремнієвих гір і степу дозволила бути причетним мені через Премію імені Дмитра Креміня із моїми озерними волинським долинами (гори – це перевернуті поетичною уявою озера, а степ – то миротворець гір та долин), де я виростав поблизу села Колодяжне із мавками, русалками, тими, що греблю рвуть, дядьками левами... в родині примусово переселених холмщаків (мамина гілка Дерева Роду) та волинян (батькова гілка Дерева Роду), чия родина була репресована за участь в УПА. Рано осиротівши, я жив із бабусею блукав лісом, колекціонував камінці, серед яких було багато кременю, адже саме на Волині велике родовище кременю, про що я пізніше написав у моїй повісті «Тут було колись море» ще у 1997 році, про що є мої віршовані рядки:

Тут було колись море...

І плавали білі птиці.

Але зараз не скаже ніхто:

«Старий, прочитай-но вірш...»

Так-от саме Дмитро Дмитрович якраз із тих людей і справжніх поетів, який один із небагатьох міг мені справді щиро сказати: «Старий, прочитай-но вірш...».

Він сам читав мої вірші і писав мені листи з отакими, приміром, рядками: «Дорогий Ігоре, радий бачити Вас у доброму здоров’ї, в розповні таланту, з метеликом а ля Богдан-Ігор Антонич – і взагалі, в доброму настрої дорогого мені й Тарасові друга [...] А роки летять – не лише як метелики, і мій улюблений ужгородський кайф. Озивайтесь, щастя літературного, наукового, родинного! Ваш Дмитро КРЕМІНЬ (25 липня 2013 р. о 20:50)». Або: «Я сьогодні працював головою журі на дводенному обласному конкурсі до 200-ліття Т.Г.Шевченка. Прекрасні діти, юнаки і юнки, старші 25. Один аматор-декламатор читав і «Тарасову ніч», і вірш Ігоря Павлюка «Гадання», так що радий тобі повідомити приємну вістку не лише з Гіндукуша та Тібету, друже. За кращої військово-політичної ситуації бували ми в Мигії, на Богополі,а нині...» (це вже 15 березня 2014 року). А це вже пізніше, перед відходом Додому: «Ігоре, вітаю! Твої права на цілий розворот імплементувала «Українська літературна газета». Прошу мою інформацію про твої творчі тріюмфи не піддавати цензурі богдихана провінції Шалава поблизу Гіндукуша, наражаючи спільноту павлюкофілів на відому фразу Моххамада Чердаклі-огли Тарабуроссянського! Рахум-лукум тобі, сердаре!».

Тобто, як бачимо, великий Поет Дмитро Кремінь був доброю, із іскрометним гумором Людиною, у чому я ґрунтовно пересвідчився підчас нашої теплої зустрічі, спільних виступів і майських танців у Миколаєві, Первомайську – на батьківщині його побратима, незабутнього Миколи Степановича Вінграновського, із яким у мене зародилося також тепле батьківсько-синівське спілкування у руслі передачі тих же традицій і який сказав про мене» Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору між словом і серцем», бо мені пощастило на інтимне творче спілкування із письменниками із покоління моїх батьків: про мою творчість цілі статті написали Дмитро Павличко, Борис Олійник, Володимир Базилевський, писали Павло Загребельний, Лариса Крушельницька...

А під час вручення мені першої у моєму житті премії імені Василя Симоненка, коли ми зі світлої пам’яті Іваном Федоровичем Драчем як головою Журі замочували, як годиться, цю Премію імені його легендарного ровесника, сказав, що я буду великим поетом, обійнявши мене...

Із тих пір сором’язливий аз грішний і почав захищатися від лаврів та тернів магічною для мене іронічною фразою: «Вскритіє покаже» – тобто медичний розтин допоможе встановити правильний людський діагноз, чого варта була при житті та чи інша людина.

Сьогоднішня Премія імені Дмитра Кременя – етапне підтвердження авансованих мені слів класиків-попередників, але останнє слово все-таки за найбільшим Поетом-Деміургом, Творцем видимих і невидимих світів.

Тому зазнаватися смішно.

А от відповідальності за (вибачте за пафос) долю нашого народу, людства кожна відзнака додає. До речі, у античній Греції за третє місце і поетичних турнірах поетам давали срібну квітку, за друге – золоту, а за перше місце – живу квітку.

Тому цю живу квітку я передам моїй дружині, а фінансовий еквівалент Премії – Збройним Силам України.

Але зі мною змагалися чудові поети, не слабші за мене, а просто інші, у більшості молодші. Сьогодні декому з них випала золота квітка, декому – срібна, іншим просто піар біля Великого Поетичного Вогнища біля неопалимого Дерева Роду. Я також багато разів програвав (хоча іноді дуже важко відрізнити перемогу від поразки), боляче падав, умирав і... воскрес, як біблійна зернина, яка, щоби стати колоском, мусить померти у Землі. Воскреслі – безсмертні. А Всесвіт дійсно усе розставить на свої місця. Як розставляє нині із достойним сином степів і гір, вічний прихід у літературу якого передбачив іще Чингіз Айтматов у 1960-х роках, назвавши свою знамениту книгу «Повісті гір і степів»...

...У Дмитра Кременя нелегка, але благодатна, як і в кожного справжнього Поета, доля. Слово стало егрегором його батьківщини, коли він працював у журналістиці, займався громадською роботою, виконував сімейні обов’язки (виховавши разом із дружиною Ольгою достойного сина Тараса). Його слово і чин потужні: активний журналіст, редактор, багато перекладав інших поетів, перекладали його, делегат установчого з´їзду Народного Руху України за перебудову, Всеукраїнського з´їзду інтелігенції, Світового конгресу українців, ініціатор відродження «Просвіти» на Миколаївщині, Товариства української мови, вісім років був головою Миколаївської обласної організації, Національної спілки письменників України, при тому поет – автор близько 500 пісень (а це найвищий реалізаційний рівень віршотворчості),

Дмитро Дмитрович Кремінь заслужений діяч мистецтв України, лауреат багатьох літературних відзнак, Про його творчість писали багато і схвально такі авторитетні літератори як Юрій Ковалів («Літописна історіософія Дмитра Креміня»), Василь Шуляр («І цвістиме його сад упродовж століть!»), Олександр Гаврош («Закарпатець став символом українського Причорномор´я»), син поета – Тарас Дмитрович Кремінь («Мій тато — Дмитро Кремінь: спроба історико-літературного родоводу»)... Але всі писання про текст та життєтекст Дмитра Кременя врешті зводяться до формули: «Коріння в Срібній Землі, а крона – на Дикому Полі» (І.Ілляш).

Очевидно, найближчим часом хтось напише фундаментальну і живу книгу про життя та творчість Дмитра Кременя на кшталт «Байрон» Андре Моруа, той же «Моряк в сідлі» Ірвінга Стоуна про Джека Лондона, «Життя Тараса Шевченка» Павла Зайцева, «Руки і сльози» Степана Процюка про Івана Франка..

Місце Поета в сучасному літературному процесі однозначно виразне, про контекстуальність чого аз грішний написав у монографії «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз», у статті «935 слів про сучасний літературний процес в Україні», яку можна прочитати на сайті «Буквоїд».

* * *

А наразі я просто поважно люблю вірші Дмитра Кременя, бо вони енергетично співзвучні з моїми і зовсім різні одночасно, вони демонструють духовний шлях нашого народу: від міфотворчого, метафізичного спілкування з язичеськими богами (справжній поет творить міф, а не ідеологеми), кам’яними бабами, християнськими апостолами, козаками, музами і пегасами, воїнами-захисниками сучасної України...

Близькі мені метафори поета – як цеглинки храму поезії під назвою «Дмитро Кремінь».

Шукаю історичну батьківщину,

бо нині географії нема:

Ярило виглядає із-за тину

і спис чужинця вже уп’явся в спину.

Весна квітує, а в душі – зима.

–––––––––––––––––––––

Комоні наші линуть по росі.

Збираємо образу на образі

Від образів у Київській Русі.

І так руїнно, а не українно

Крізь нас течуть і ріки, і віки.

Та я сюди повернусь неодмінно,

поглянути на Київ з-під руки.

Дмитро Кремінь нікуди від нас і не йшов...

* * *

Ще раз дякую родині Дмитра Дмитровича Креміня, шановному Журі, браттям компу, перу і чорнилу за організацію конкурсу, який однозначно стимулює розвиток нашої культури, дякую Збройним Силам України, для яких ми з Мамаєм і моєю родиною вирішили передати грошовий еквівалент Премії імені духовного воїна Дмитра Креміня.

Людей із прізвищем Павлюк, бачу, багато на Закарпатті, а після мого приїзду буде ще більше... ☺

* * *

Українським поетам не можна вмирати рано.

Хтось постукає в двері, а ти у білому весь...

Гайдамаки-вітри калинові зашиють рани,

Та одна з них ніколи не заживе.

Як вітчизну Дніпро, ділить серце та рана навпіл

І впадає кудись, аж туди, у безкраю синь...

Кам’яними бабами стають там веселі мавки

Від фатального надлишку грації і краси.

Українським поетам не можна вмирати пізно.

Чую дихання трав, упавши в небо лицем.