Експерти зазначають, що українське законодавство у сфері охорони авторського права цілком спроможне захистити автора від недоброчесності видавця. Але на практиці справа виглядає інакше. Дехто вважає, що з української свідомості досі не викорінилася пам’ять про монополію держави на видавничу справу, а тому правила цивілізованих ринкових відносин залишаються абстракцією.   Інші шукають причину у нестабільній економічній ситуації і недостатній підтримці видавництв з боку держави. Своєю думкою про ситуацію, що склалася у зв´язку із системними порушеннями прав автора, поділилася Віра Валлє.  

Віра Валлє (Потєхіна) - українська письменниця, правозахисниця, доктор філософії у галузі економіки (PhD). Упродовж 2000–2003 рр. навчалася у Мерілендському університеті (США) та працювала в Суді США з розгляду федеральних скарг. У 2000–2002 рр. брала участь у розробці законодавства для приведення Закону України «Про авторське право і суміжні права» у відповідність до Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС). Автор навчального посібника «Інтелектуальна власність» (2008), книг «Спадок Джеймса І та королеви Анни: охорона інтелектуальної власності у часі й просторі» (2010), «Парадокси права інтелектуальної власності» (2010).                                                                                      

Пані Віро, колись Ви були причетні до реформування українського законодавства про  авторське право. Наскільки, на Вашу думку, сьогодні український закон захищає автора і відповідає міжнародним стандартам?

В.В.: Дійсно, мій професійний шлях починався саме з авторського  права. Тоді, будучи студенткою юридичного факультету, я займалася реформуванням законодавства у цій галузі і навіть написала на цю тему магістерську роботу, яка згодом стала моєю дисертацією і переросла у три книги про інтелектуальну власність. Процес гармонізації охорони авторського права триває вже понад 20 років і відзначився неабияким прогресом. У 2000-их закони у царині інтелектуальної власності приводили у відповідність до Угоди ТРІПС. Упродовж останнього десятиліття цей процес здебільшого пов’язаний із намірами України вступити до ЄС. За цей час відбувся значний поступ не просто у закладенні фундаменту системи охорони прав інтелектуальної власності, а й у гармонізації українського законодавства до міжнародних стандартів, що визначає Україну як повноцінного актора глобальних економічних відносин. Утім, від розвинених країн Україну, на жаль, віддаляє кричуща неповага до автора, що проявляє себе у поширеній практиці порушення авторського права. За іронією долі мені довелося стояти у витоків формування законодавства про авторське право цієї країни, а 20 років згодом мені доводиться констатувати скрутну ситуацію з позиції того самого автора, якого я тоді захищала. Правовий нігілізм великою прірвою відмежовує нашу державу від країн, де порушувати закони і толерувати неповагу не дозволяє верховенство права. 

Чому в Україні в цілому, та у видавничій справі, зокрема, авторське право не в пріоритеті відносин між правовласниками та користувачами об´єктами авторського права?

Я не думаю, що право має бути пріоритетом у відносинах. Право – це така собі очевидна безумовна річ, котра існує у цивілізованому світі. Це інструмент досягнення консенсусу між сторонами у конфліктній ситуації: до права звертаються тоді, коли довіри і поваги виявляється недостатньо для будування адекватних відносин. Пріоритетом відносин у видавничій справі має бути створення інтелектуального продукту спільними  зусиллями автора і видавця і донесення його до читача. До речі, якщо говорити про пріоритет, то і з ним ми маємо кепські справи. 

Більшістю українських видавництв керують суто економічні мотиви: видавець позиціонує себе виключно як суб’єкт економічних відносин, а не як інтелектуальний поводир нації. У своїх рішеннях він воліє відштовхуватися від попиту невибагливого читача і не бажає докладати зусиль до закладання тренду до інтелектуалізації процесу читання. Іншими словами, хто як не видавець має подбати про формування української нації через сприяння національній ідентифікації і поширення моди на якісні книжкові видання? Хто як не він має бути осередком формування культури європейської суверенної демократичної України з традицією критичного мислення і поваги до права? Звісно ж, не останню роль у цьому процесі має відігравати держава. Натомість бачимо іншу ситуацію. Комерційні проекти бульварних романів і псевдонаукової літератури у перекладах заполонили українські друкарні. У короткотерміновій перспективі вони приносять прибуток, але без інвестицій у майбутнє не живе жодна справа.

 Коли пріоритетом є швидке збагачення, повага до автора і його прав стає другорядною (якщо не заперечуваною) цінністю. А це означає, що право не просто не є пріоритетом, воно повністю нівелюється у гонитві за швидкими грошима. Звідси й поширена практика порушення авторського права. На жаль, наші видавці далекі від розуміння, що інтелектуальна власність – не просто модний юридичний термін, а невід’ємний атрибут цивілізованої видавничої справи і запорука правової держави. І ще: авторське право слугує не лише інструментом забезпечення матеріальних інтересів автора. У першу чергу це гарантія поваги до автора, без котрої неможлива жодна творча діяльність. 

Хто на вашу думку може стати лобістом питань дотримання авторського права в українському книжковому бізнесі? Чи можливо існує необхідність створення спеціалізованої структури?

Літератори, небайдужі до долі української  книги. Такі, як Оксана Забужко, яка у травні ініціювала форум "Українська книжкова революція". Організатори форуму поставили собі за мету об´єднати зусилля громадянського суспільства, письменників, влади й бізнесу та розпочати спільні дії заради створення потужного, цивілізованого, самодостатнього українського книжкового ринку. Я б з радістю долучилася до такої ініціативи.   

Які гонорари, який зиск від своєї літературної діяльності Ви бажаєте отримати?

Я ніколи не ставила за мету отримання матеріального зиску зі своєї книги, оскільки маю інше джерело професійного заробітку. Моя основна діяльність пов´язана з юриспруденцією. Єдиний «зиск», якого я прагну від своєї книги – це просвітництво. Коли мені вдається пояснити моєму читачеві складні речі доступними словами, я щаслива. Моя нон-фікшн книга має на меті виховання громадянина України: вільного, мислячого, з потенціалом довіри – того, який формує український соціальний капітал. 

Чому видавці нехтують авторським правом авторів, особливо якщо ми добре знаємо як їм болить порушення їх власних прав? 

Тому що у свідомості пересічного українця особисті інтереси нерідко превалюють над суспільними, а притягнення до відповідальності за порушення чиїхось прав є малоймовірним. До того ж, українські суб’єкти господарювання ще не збагнули, що доброчесність – це важливий економічний ресурс, який приносить прибуток.  У своїй книзі «Влада і свобода. Реквієм за Нікколо Мак’явеллі» я пояснила цей феномен на прикладі кількох історій з великого бізнесу. Гонитва за швидкими грошима ціною власної репутації – недалекоглядна стратегія, яка неминуче призводить до краху. Адже від наслідків втрати репутації в епоху індивідуальної і економічної свободи, яка невпинно зростає, не втечеш. На противагу знеособленому легкому шляху до збагачення, культура соціальної відповідальності має очевидні переваги. 

Яким є алгоритм офіційного, передбаченого законом, відстоювання авторського права? 

Після вичерпання спроби мирного урегулювання спору застосовується судова процедура. Позивач подає заяву до суду з вимогою поновити порушене право і може вимагати відшкодування матеріальних та (або) моральних збитків. Натомість, розгляд судових справ зазвичай є тривалим у часі і дорогим в адмініструванні (особливо у випадку залучення фахових адвокатів, чиї погодинні ставки сягають 200 Євро). Окрім того, не варто виключати й корупційні чинники, які є звичним явищем для українських судів. З огляду на це професійні юристи зазвичай дотримуються превентивної стратегії: дешевше не допустити порушення права, аніж боротися за його поновлення. Але якщо право все ж порушили, варто його захищати, адже право – це завжди боротьба, а толерування правопорушень породжує нові правопорушення. 

Чи можемо ми говорити про альтернативні способи охорони або захисту?

Публічний розголос і просвітництво. Важливо відкрито говорити про ці проблеми, викривати порушників, пояснювати важливість поваги до права. Виховання правової культури – це непроста справа, тривалий процес, що вимагає терпіння і кропіткої праці. У країнах з культурою поваги до права альтернативним способом запобігання правопорушенням слугує інститут репутації. Можливо, колись він запрацює і у нас. Тоді ми матимемо потужніший за право регулятор.  

Як юрист надасте практичні поради для колег - письменників? 

Я б порадила розпочати з авторського договору. У ньому особливу увагу слід звернути на термін передачі видавництву виключного права на відтворення примірників твору, умови і порядок виплати винагороди авторові, а також обов’язок видавця регулярно надавати звіт про кількість проданих примірників. Окрім того, в угоді варто передбачити відповідальність видавця на невиконання або несвоєчасне виконання обов’язку щодо виплати роялті. Якщо авторське право порушене і усунути порушення мирним шляхом неможливо, доведеться перенести спір у площину судового провадження.     

Ви особисто застосовували на практиці свої поради щодо запобігання порушенням прав інтелектуальної власності або захисту Вашого авторського права?

Стався зі мною один курйозний випадок, коли примірники моєї книги "Інтелектуальна власність", право на видання якої я передала на два роки, видавництво додруковувало упродовж майже десятиліття. Цей навчальний посібник, до речі, був включений до переліку основної рекомендованої літератури з предметів, що вивчають право та економіку інтелектуальної власності, у кількох десятках вищих навчальних закладів України. Я не боролася, лише спостерігала. Але годі. Набридло толерувати нігілізм. Така практика є неприпустимою.

І останнє. Чому, на вашу думку, видавці з повагою ставляться до прав іноземних правовласників і нехтують правами вітчизняних? 

Тому що знають що безкарно видавати перекладні твори вони не можуть, бо несприятливі наслідки будуть неминучими. Порушиш їхнє право – матимеш справу з фаховими адвокатами, а це значні фінансові й часові витрати на судові провадження й завідомо програшна справа. А ще існує синдром української меншовартості: все зарубіжне – це круто, а українське – ні. Натомість, утвердження національної ідентичності вимагає присутності якісної української книги. Більш того, Україні та її авторам є чим поділитися зі світом. Після окреслення своєї позиції під час Революції Гідності Україна заявила про себе як про державу, яка сповідує цінності свободи, а тому не може не надихати світ своєю відчайдушною боротьбою за неї, що проливається кров’ю упродовж семи років російсько-української війни, а також своєю книгою. Саме тому ми так гостро потребуємо розвитку й захисту цієї нашої української книги.  У час відзначення 30-ої річниці Незалежності  України тривога за її долю має для мене особливе значення.