Re: цензії

- Кожен письменник відповів би тобі по-різному. Для Г. Флобера чи О. де Бальзака це було карою, адже писали вони важко і часто не мали вибору – повинні були «відробляти» аванси. Для Дж. Лондона чи Е. Гемінгвея – це доля, адже життя підкидало їм прекрасні сюжети, тому вони не могли не писати. Для мене – вочевидь, задоволення і доля, бо коли пишу, то завжди відчуваю полегшу: наче виговорилась, випустила зі себе ті згустки думок, що знуртувались і більше не можуть жити всередині. Авжеж, думок значно більше, аніж написаного, але те, що не мало написатись – не напишеться ніколи. І я не шкодую про це.

- Є письменники реалісти, а є мрійники. Хтось пробує поєднувати ці виміри – фантазує. Але від щоденного побуту митцям втекти важко. На твою думку наскільки відсотків творчі люди живуть в реальному світі, а наскільки в ілюзорному? Як це зокрема відображається у твоїй творчості?

- Більшість митців перебувають у кількох світах одночасно. Тут важливо щільно зачиняти двері та не плутати світів. Серед письменників-реалістів також чимало справжніх майстрів слова (до прикладу – Т. Драйзер), але казки, фантазії чи романтика таки найкраще вдаються мрійникам. Я вважаю, що справжній письменник не повинен вплутувати свого реального світу в літературу. Навіть якщо сюжет побудовано на реальних подіях, у художньому творі завжди має бути своя реальність, свій плин думок. А якщо це щоденникові записи, опис повсякденного життя без прикрас і фабул – то вже, як на мене, літературою назвати важко. То публіцистика у кращім випадку. Або взагалі тексти, і не більше. У своїх творах я намагаюся створити цю іншу реальність. Шукаю цікаві прототипи, домальовую їх і фантазую. Мені так легше.

- Людям зазвичай чогось та й не вистачає для повного щастя. Що тобі як письменниці потрібно для гармонійного світосприйняття та комфортного писання?

- Кажуть, що щастя – це лише мить, до якої прагнеш, яку переживаєш і потім ще довго «смакуєш» нею. Жодна людина не може жити у стані довготривалого щастя. Саме тому у нашому житті з’являються такі події, люди і речі, які приносять нам щасливі переживання і які надихають. Чи хочу я комфортного писання? Авжеж, хочу. Мені комфортно писати про те, що на душу лягає. Не на замовлення. Не у певні терміни, а тоді, коли пишеться і коли є натхнення. (Коли я закохана у когось чи щось). Оце, напевно, і є найбільшим щастям для митця. Маєш рацію: гармонія – то і є найбільше щастя.

- З яким кредо ти ідеш життєвою дорогою?

- Колись Володимир Винниченко дуже гарно написав у одній зі своїх п’єс: чесність з собою. Видається мені, що то була п’єса «Чорна Пантера і Білий Медвідь» про митця та його хворого сина. Непросто бути чесним зі собою. Та мені найбільше хочеться не брехати собі й слухати свого серця. Це я так тепер вважаю. Хтозна, – може, через багато-багато років я інакше відповім на твоє запитання?!

- Ти представляєш покоління дев᾽яностиків у літературі. Які особливі риси можна виокремити, щоб описати митців твоєї епохи?

- Моє покоління опинилось на межі кількох світів. Сформувалось і виросло у час, коли продукти були без ГМО, а телефони лише стаціонарні. Однак, саме їм, 1990-тикам довелося бути свідками і творцями тих змін, котрі проносились штормами і стрімко змінювали все, що можна було змінити. Веселі й голодні студентські роки, коли часто-густо вигрібали останні купони, аби доїхати в університет, пошуки роботи і постійне встигання за цінами, новими технологіями і віяннями. Це – люди ще із тією стандартною закваскою в літературі, котрі багато читали і мислили, а потім змогли вловити і створити свій стиль і вписатись у сучасні віяння. У них є основа, хоч і не завжди – широкі можливості. Вже тепер відчуваю, як нове покоління різниться від нашого. Вони також класні, але… інакші. І це добре. Так і має бути.

- Читачі знають тебе як авторку чудових новел. Друзі захоплюються твоїми несподіваними творчими прийомами та знахідками. Що у твоїй творчості тобі подобається найбільше?

- Дякую на добрім слові. Насправді я вважаю, що моя проза (мала і велика) подобається далеко не всім. Може, тому, що я не є розкрученою авторкою і не прагну кількості. Радше – якості. Написаного вистарчило б і на 10 книжок. Та вони повинні з’являтися вчасно і не одразу. Мені подобається те, що я маю свій стиль. За цим стилем і впізнають мене. А ще – психологічний зріз, на якому мені приємно балансувати. І, звичайно, вартість написаного. Літературна вартість. Я впевнена, що моя проза буде цікава і через 100 років. (Скромність тут ні до чого). Колись, я навіть такого віршика написала: «Все, чого мені треба – замість масла на хліб намастити тоненько неба. Замість кави у філіжанку – чиюсь кароокість. Я не каюсь. Я знаю, чого мені треба»… отже, я таки знайду свою нішу у великій літературі. На все свій час.

- Знаю, що у тебе є чимало різноманітних зацікавлень, окрім літератури. Розкажи про них читачам. Чи хобі сприяють праці письменника, чи навпаки забирають вільний час?

- Так, я люблю знимкувати і вишивати. Спілкуюсь із друзями і активно обмінююсь поштівками з незнайомими людьми. (То наз. посткросинг). Також люблю хатню роботу. Вона не втомлює мене. Усе це допомагає побачити речі з іншого боку. Та найбільше, що допомагає мені «побачити» сюжети чи героїв – це неупереджене ставлення до різних людей. В електричці залюбки говорю із сусідкою по лавці, котра випродала молоко і повертається додому, а у крамниці біля дому можу мило побесідувати із продавчинею, котра найглобальнішою проблемою вважає відсутність ліхтаря на вулиці. Вітаюсь із усіма сторожами і прибиральницями. Дивно, але саме серед простих людей трапляються дуже багато «екологічно чистих» душею… як сказав колись В. Симоненко: «Найскладніша – людина проста».

- Твоя наразі остання книжка «Смак грибної юшки» побачила світ у львівському видавництві «Апріорі». Чи ти задоволена вибором саме цього видавництва для видання своєї книжки? Як вважаєш, що потрібно зробити, щоб автор був більш захищеним у сучасному видавничому ринку? І ще: співпраця письменника із видавництвом більше йде на користь письменникові чи видавцю?

- Я не маю покровителів у видавничому світі. До певної міри це добре. Хіба що по кишені б’є… бо ж гонорарів наразі ще не бачила. Доводиться вкладати власні кошти. Та все одно краще, аніж писати під когось чи на замовлення. Видавництво «Апріорі» повірило в мене. Так з’явився роман в новелах «Смак грибної юшки» і так він пішов у світ. А в 2013 році навіть втрапив до довгого списку «Книга року ВВС». Для мене – це успіх. Завдяки видавництву «Юшка» потрапила у крамниці й книжкові супермаркети. Я презентую її на зустрічах із читачами. Слава не приходить отак відразу. Та й не треба цього. Така співпраця автора і видавця дуже плідна у цивілізованому світі. На жаль, наш світ не лише не-цивілізований, а й банально неструктурований. Видають те, на чому можна легко заробити. Розкручують тих самих авторів, далеко не найкращих. Та нехай там… я вважаю, що розумний видавець завжди може поєднати кількість і якість, зробити ставку на доброго автора і гідно прорекламувати його. Щодо видавництва «Апріорі», то вони, безперечно, дуже допомогли мені повірити в себе і прийти до людей. А якщо говорити глобальніше, то саме видавництва і повинні бути локомотивами книжок. Від автора вимагається лише добрий текст і згода на всі ті авторські права і зобов’язання, (які в нашій химерній системі співпраці поки що майже не працюють). Видавництво має і захистити, і популяризувати автора, а книги письменника покликані прославити видавництво. Це як подружня пара. От тільки не можу достеменно сказати – хто тут чоловік, а хто дружина. (Жарт).

- Відомо, що літератори ще й активні читачі. За їхніми плечима сотні й тисячі прочитаних книг. Які книги сформували тебе як письменницю? Наскільки великим був (чи є) вплив на твою літературну творчість класиків або сучасників?

- Я завжди багато читала. А колись і багато збирала книжок. Та міське помешкання не безрозмірне. Більшість надбаних книг роздарувала чи віднесла у бібліотеку. До слова, останніх півтора-два роки я найбільше випозичаю книги у бібліотеці на абонементі. Купувати книги тепер – дорого. Та й не в тім річ: часто гарно оформлена новинка розчаровує бездарними текстами. Та й у бібліотеці можна знайти справжні раритети. Свого часу мене вразила проза Романа Андріяшика «Люди зі страху». Відомо, що цей зовсім не-радянський письменник, котрому випало жити у прогнилі радянські часи, писав чудову прозу, за що його було нещадно цьковано і пригнічено. Та попри все, у ті часи якимсь дивом видали 5 чи 6 його книжок. І мої друзі з бібліотеки № 33, що у Сихові, знайшли мені інші його романи. Я із насолодою візьмуся їх прочитати. До слова, усі книжки я читаю із олівцем у руках – акуратно виділяю крилаті фрази і потім виписую у «мудрі зошити». Щоправда, у сучасних виданнях частіше доводиться підкреслювати помилки і стилістичні блуди, а не мудрі фрази…

- Які книжки ти прочитала за останні півроку? Що нового, важливого і цікавого ти з них почерпнула?

- Я не маю якоїсь системи, як обирати книги і не надаю перевагу своїм чи чужим авторам. Приходжу в бібліотеку і беру щось під настрій. Найбільше мене цікавить мала проза, новелістика, психологічні сюжети. Дуже люблю химерну прозу, наближену до казки. Є кілька авторів, котрих перечитую із задоволенням: Володимира Даниленка, Василя Шкляра, Софію Майданську, Тараса Прохаська, Галину Пагутяк, Євгенію Кононенко. Невідомий автор також може бути для мене справжнім відкриттям. Щодо іноземних – тут дуже важлива якість перекладу. (Всі читають С. Кінга, а мені після якоїсь другої книжки уже було забагато цього аромату американського гамбургера)…

- Письменники по-різному черпають натхнення для своєї творчості. Зазвичай велике натхнення ти отримуєш спонтанно чи в процесі написання новели, від спілкування з друзями чи коли ти в роздумах є сама в кімнаті, під час читання, мандрівок, або після відвідання літературних, музичних, мистецьких чи театральних подій?

- Я не сканую цих понять – писати чи не писати по скількись-там сторінок у день і не переживаю, коли мені не пишеться. Бувають такі періоди, коли я просто читаю, працюю, вишиваю, ходжу пішки, займаюсь йогою. Знаю, що текст прийде у потрібну мить і сам попроситься в цей світ. Певно, процес написання настільки інтимний, що й самій страшно відлякати його, адже це – інтим із власною душею. Це – щось надто глибоке і сакральне, аби вихвалятися цим. Одного разу я почала писати в електричці. Дівчина, що сиділа навпроти, здивовано глипала на мене і потім пересіла на іншу лавку – мало там що… я ж не просто щось записала, а строчила хвилин 20… та зазвичай я не пишу на людях, не займаюсь «позерством». Бувало, що раніше я писала в потемках під час концертів. Так мені писалося. Та люди поруч все одно глипали, як ота дівчина в електричці… і мені перехотілося писати в такий час і в таких місцях. Їхні погляди промовисто говорили, що я просто невихована – замість штивно сидіти і слухати музику я займаюсь сторонніми справами. Буває, що і в кафе пишу… якщо немає поруч цікавих і контрольованих поглядів. А тепер – наодинці, і найчастіше – вночі.

- Друзі знають, що ти пишеш Казку для дорослих. Пригадай кумедний випадок, що трапився під час писання нового твору?

- Казка для дорослих фактично уже написана. Принаймні, перша частина. Головний герой Парсек має цілком реального прототипа – це всесвітньо відомий скрипаль David Garrett. Я вивчала його із численних інтерв’ю та записів, стежила за його рухами і манерами. Фактично закохалась у свого героя, чудово розуміючи, що він живе в іншому світі та нічого про мене не знає. Саме в цей час мені дуже добре писалося. Такий вибух емоцій, такі паралелі, що й казка вдалась натхненна. А от уже друга частина, готова на половину, дуже спокійна. І в ній інші герої та настрої. Що кумедного сталося під час написання нового твору? Якось я прийшла до колежанки на роботу і побачила там співрозмовника. Високого і худорлявого дядечка. Я не знала, як його звати і перше, із чим він мені порівнявся, це була сушка або ж узвар. Так він у мене й фігурує у казці, як герой на ймення Узвар. Іншим героям я також імена попідбирала, особливо не патичкуючись… є там і Кавуся, і Тайстра, і Вишня… це ж казка, а в казці можна все!

- Ти надаєш перевагу написанню чорнового варіанту твору ручкою чи одразу сідаєш за комп?

- Як коли… дуже часто мені краще пишеться ручкою. Я ще з тих, хто дістає насолоду від паперового писання. Та бувають хвилини, коли думки не встигають за рукою, тому я набираю. Хтось пожартував, бачачи, як швидко я набираю тексти, що я друкую швидше, аніж думаю. У таких випадках думка і справді долітає за текстами… чорнові тексти я майже не виправляю. Як уже написано, так написано. Мала проза – це ж майже як поезія. Там гріх щось правити. А у казках чи романах звичайно роблю ремарки і ліричні відступи.

- Деякі письменники несвідомо у своїх творах прогнозують нові відкриття чи винаходи, дехто навіть катастрофи. Твої новели можна вважати прогностичними, пророчими? І назагал якою тобі бачиться українська література скажімо за 25 років?

- Сила доброго слова завжди має вплив. Недарма ж І. Франко казав: «Слова – полова, але огонь в одежі слова…». Отой вогонь і тримає добрі тексти при житті ще багато років після життя автора. Щось шаманське і пророче є у силі слова. У тому, що і як автор вкладає в нього, коли пише. То як діти, народжені або з любові, або випадково. Так і тексти – кожен має свою долю і силу. Чи є моя проза пророчою? Я так не вважаю, але відповідально ставлюсь до того, що пишу, бо воно найбільше впливає, звичайно ж, на мене. А вже потім – на інших. Якою мені бачиться література за 25 років? Либонь, більш впорядкованою і якіснішою, аніж тепер. В нашій літературі ще так багато випадкових імен і сюжетів. То не наше – то піна. То не глибина. Шкода лиш, що чимало гарних ілюстрованих видань за тих 25 років таки стануть макулатурою. По-справжньому горітиме отой «огонь в одежі слова».

- Ти багато років керуєш літературно-журналістською студією «На горищі». Чи юне покоління письменників дає надію на якісні творчі здобутки? Чи з них будуть лише талановиті блогери, журналісти, філологи, читачі?

- Ті, хто приходив і тепер приходить «На горище», безперечно, не є випадковими. Вони не завжди обирають собі гуманітарний фах, але йдуть у світ із умінням мислити, читати і насолоджуватись словом. Так, серед них є яскраві, амбітні, творчі. Сам розумієш, ми – не фабрика талантів. Не комерція. Не модна студія юних журналістів. Ми – коло однодумців, де створено сприятливу атмосферу. Той, хто має в собі потуги, почерпне достатньо із цього джерела. Хто ж прийшов «за компанію», довго не затримається – йому стане нудно.

- І наостанок нашого спілкування запитаю про твої побажання собі, твоїм читачам, видавцям, друзям, колегам, львів᾽янам, галичанам, українцям, космополітам у ці чудові золоті осінні дні та надалі.

- Собі, як і усім, хто мене знає добре чи зовсім не знає, хочу побажати якнайбільше натуральних емоцій та цікавих подій у житті. Не великих звершень і не грандіозних планів, а чогось такого теплого, гарного і повсякденного, що буде гріти у час негоди і сумнівів. Можливо, це має бути щось духовне і вічне – добре слово, щира молитва, вірні друзі, незабутні мандри. Те, із чого складаються враження. І ще хотілось би жити не лише нинішнім днем, а цілком реальними і сміливими планами на багато років уперед. Це – те, чого нам так усім бракує: традиції. Життя стало якесь споживацьке й стрімке. У ньому майже не залишилось місця для речей простих і натуральних. Особливо – для тривалих планів та мрій.

P.S. Мені відомо, що Оксана Кришталева готує до друку свій новий твір. Отож, панове видавці, не проґавте його і запропонуйте авторці вигідні умови співпраці!