На наші запитання радо погодився відповісти український літературний критик, літературознавець, письменник, автор відомих статей, монографій, підручників на літературну та історичну тематику, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників України Володимир Панченко, якого називають ідейним засновником ЛітАкценту. Пропонуємо вашій увазі це інтерв’ю.

- Пане Володимире, якби Ви зараз створювали подібне інтернет-видання, чи внесли би якісь корективи, зміни, чи взагалі би відмовились від такої форми подачі матеріалу?
- У мене спочатку була ідея друкованого журналу. В 2007 році я звільнився від адміністративної роботи, бо до цього 5 років працював віце-президентом з наукової роботи Києво-Могилянської академії. Того року Микола Брюховецький, президент, пішов добровільно у відставку. Я його попередив заздалегідь, що разом з ним закінчую адміністративну кар’єру.
Восени 2007 року я здобув значно більше вільного часу. Переді мною постало питання, як його використати. З одного боку, є робота викладача, є наукова робота,  написання книжок, а, з іншого боку, хотілося публічної діяльності. Так виникла ідея друкованого журналу. Я радився з директором видавництва “Темпора” Юлією Олійник, яка є добрим нашим партнером і моїм давнім другом з 2002 року. Ми, власне, зійшлися на тому, що краще спробувати не друкований журнал видавати, бо це дуже складно, це дорого, це потребує великого штату, складного кошторису, а, крім того, друковане видання – це проблема реалізації. Так з’явилась ідея сайту. Я думаю, що це був щасливий момент в тому сенсі, що було прийняте оптимальне рішення. Сайт – це можливість широкого доступу користувачів до того, що ти йому пропонуєш. Ніяких реалізацій, ніяких передплат немає, - хто хоче, той заходить. А заходить той, кому цікаво, кому хочеться заходити.
Ви запитали, чи повторив би я цю ідею? Звичайно. Чи вніс би я зміни до сайту? Річ у тому, що ми постійно вносимо зміни до сайту. В основі залишається те ж саме, головна ідея – це літературна критика, це поточний літературний процес, до речі, не лише український. Ми хочемо захоплювати й інші письменства, щоби був відкритий інтелектуальний простір, а не замкнутий. В основі це все залишається. Залишаються ті рубрики, які я придумував, структура видання. Разом з тим ми й змінювалися, тобто змінювалася й структура частково, змінювався дизайн.
Крім того, ми на самому початку видавали й друковані аналоги. Так, вийшли чотири альманахи ЛітАкценту, друковані версії. Потім з’явилась ідея - і ми почали видавати “Бібліотеку ЛітАкценту”. З’явилося близько десятка книг на цей момент. Вони, як на мій погляд, цікаві, різноманітні. Спочатку ми цей сайт робили строгим, більш академічним. Зараз я з позиції головного редактора, на якій був 5 років, відійшов на позицію шеф-редактора. Головним редактором є Ірина Троскот, яка займається безпосередньо виданням, а я займаюсь, так би мовити, стратегічними питаннями, які ми з нею погоджуємо. Змінилася автура, стало більше молоді, і я би сказав, що сьогодні це більше молодіжний літературний сайт. Він має динаміку щодо аудиторії. Якщо на початку, коли ми тільки його відкрили, в нас була, зрозуміла річ, в перші місяці маленька аудиторія, там сотня, півтори, дві, то тепер ми маємо дві з половиною тисячі на добу, це добрий, мені здається, показник, бо це вже така хороша аудиторія, твоя. Аудиторія, яка чекає на матеріали, яка сама щось пропонує, активно коментує, так що мені здається, ми заповнили ту нішу, яка існувала.

- Ми бачили Вас на одному із шоу Савіка Шустера, присвяченому Юрієві Шевельову, коли голова Харківської обласної державної адміністрації Добкін вас по-хамськи перебив. Ясно, що Добкіна важко віднести до еліти…
- … це квазі-, це номінальна еліта.

- … як і Кернеса. Але чи доводилося Вам зустрічатися з нормальними державними мужами, які нормально ставилися до літературознавства, мають нормальне ставлення до професорів, до людей Вашої професії?
- Щодо цього ефіру, то в мене, на жаль, залишилися досить прикрі враження. По-перше, я відчуваю, що недовиконав свою роль. Мені спочатку журналісти, редактори, які запрошували на ефір, казали, що Добкін буде біля мікрофона, а потім мене до мікрофона запросять. Але в останній момент вони змінили свій план і таким чином я втратив можливість сказати значно більше. Хоча хотілося і було що сказати. Я не встиг сказати, що їхні претензії до Шевельова як колабораціоніста,  надумані, й фактажу, зрештою, нема. Вони постійно сповзали в пафосну демагогію. “В то время, когда наши отцы и деды защищали Родину”. І так далі, тобто в них не було аргументації.
По-друге, я хотів сказати – правда, цю тему потім розвивав Олесь Доній, - що вони кон’юнктурно, підступно приплітають єврейський мотив. І Кернес про це говорив, і Добкін: “вот, мол, занял еврейскую квартиру, а там жили евреи, которых, наверное, расстреляли”? Ну що значить “наверное, расстреляли”? Так розстріляли чи ні? І звідки ви знаєте, що це була єврейська квартира? А найцікавіше, що в Харкові Шевельов увесь час жив з мамою в тій самій квартирі, в якій жив і перед війною. Тобто нічого нового не відбулося. Я би сказав, що це така чисто геббельсівська пропаганда, розрахована на те, що брехнею або напівправдою можна ввести людей в оману. Звичайно, було прикро від цього, як правильно сказала Ірина Геращенко, войовничого невігластва, але Кернес і Добкін вели себе по-хамськи.
Ви запитали про те, чи знаю я якусь іншу якість еліти. Знаю. На щастя, вона була, є і буде. Інша річ, щоби це була критична маса якісної еліти, а не окремі такі, знаєте, анклави, острівці.
Я був депутатом Верховної Ради України першого скликання і можу запевнити, що то був набагато кращий склад, якість депутатів була набагато кращою, незалежно від того, в якій вони були фракції, комуністичній чи демократичній, якість була вищою, я маю на увазі інтелектуальний рівень, я маю на увазі моральний рівень. Ну і, зрештою, все-таки рівень відповідальності був значно вищим тоді. І недаремно в 1991 році Україна через Верховну Раду спочатку, а потім через референдум зуміла прийняти Акт незалежності. Це сталося тому, що тоді, в 1991 році, не було політичних сил, які виступали з критикою незалежності, державної самостійності України. Навіть комуністи цього не робили. Вони вимушені були підтримати цю ідею. Можливо, багато хто зробив це і без особливої охоти, але вони вимушені були це зробити. Тому що такою була логіка історії. Як тоді сказав Станіслав Гуренко, тодішній Перший секретар Компартії України, своїм комуністам, що якщо вони цього не зроблять, - ну, він вжив брутальне слово, я не знаю, чи можна його вживати, - але він сказав, “что нас всех обосрут”.

- Літературне слово.
- Так. Це він сказав на засіданні своєї фракції 24 серпня 1991 року. Тут можна сказати, що нема варіантів, історія була на боці незалежності, цю ідею реалізували ті, хто був тоді в парламенті. Якість була інша, якість була вища.
Ну, а далі відбулась девальвація нашої, так би мовити, політичної еліти. Так би мовити, бо вони не мають права на таку назву. Чому так сталося? Я думаю, що так склалося передусім під впливом грошей. В часи першого скликання, аж до 1996 року, поняття грошей не існувало в політичному лексиконі. Воно не було політичним аргументом. Тоді ще воно не впливало на голосування, воно не було ходовим товаром, не було схем домовленостей. А потім цей процес дикого капіталізму породив дикі явища. Як і у всьому світі, ще не був період дикого капіталізму, ми його ще не пройшли. І я знаю, що одним із супровідних явищ цього дикого капіталізму або феодалізму є це все потворне, що характерне для нашої еліти. Я маю на увазі,  передусім, войовниче невігластво, потім безвідповідальність, тому що дуже часто на прийняття рішень впливають якісь шкурні, кон’юнктурні, корпоративні моменти, вузько-корпоративні, а не державні інтереси, а не національні інтереси.
Але разом з тим є люди, які викликають у мене симпатію, довіру, пошану. Я би, можливо, першим назвав Ігоря Юхновського, який став патріархом української політики нового часу. Слава Богу, йому вже ось йде до 90 років. Дай Боже йому здоров’я! Він людина внутрішньо гармонійна. Я думаю, що це одна з причин того, що він живе довго, він фізично себе підтримує. В нього є внутрішній важіль. Є з молодшого покоління люди, яких я шаную. Це Тарас Стецьків, Володимир Філенко, В’ячеслав Кириленко… Є таке коло людей, для яких все-таки пріоритети не зводяться до банальної форми про золотого тельця.
Інша річ, повторюю, щоби таких людей було побільше, щоби вони визначали ситуацію в Україні. Ось, скажімо, в 2015 році нас чекатиме на президентських виборах дуже серйозне випробування. Я не належу до симпатиків нинішнього президента, більше того, я дуже критично до нього ставлюся в силу того, що він якраз запровадив ось цей феодальний устрій. І далі можна говорити про парадокс Януковича, тому що, з одного боку, феодалізм, а, з другого боку, саме ця політична сила проголошує курс на євроінтеграцію.
Проблема в тому, що в нас не дуже просто з опозицією, із лідерами, які б викликали довіру. Ця трійка, яку всі знають поіменно, – Кличко, Яценюк, Тягнибок –  викликає багато сумнівів і запитань. І, крім того, я не бачу підстав для їхньої перемоги. Тобто вони не бачать, вони не пропонують ідей. Цей сценарій перемоги поки що обмежується політичною тріскотнею.
Ось в іншій програмі Шустера, коли вже йшлося про тактику опозиції, то, власне, була така жахлива тріскотня, коли одна сторона лаяла іншу, а інша лаяла цю першу. Це було жахливо. Я сидів поруч з Вадимом Карасьовим, то ми якраз весь час дивувалися в розмові між собою, що а дискусії ж то нема.  У нас нема дискусії, в нас є шоу, а дискусія -це тоді, коли є ідея, коли є проекти, коли є програми, і ці програми люди між собою дискутують, коли є аргументація, є готовність реалізувати конструктиви. В нас у цьому сенсі є велика, величезна проблема з елітою.

- Ви якось аналізували проблеми проводу, еліти на прикладі Тараса Шевченка.
- У молодості він ще якось сподівався на порозуміння, на те, що ці блудні сини таки повернуться до матері України. Звідси його гасло: обніміться брати мої, молю вас, благаю. Це 1845 рік. А в 1860 році він уже не закликав обійматися. Він був сповнений сарказму і сподівався вже не на те, що обнімуться ці блудні сини, а на те, що козак безверхий упаде, а дуб старий породить зелені парості. І нам так само доводиться сподіватися на те, що все-таки зміниться покоління, з’являться зелені парості. Я так собі напівжартома кажу, що нам залишилося ще 18 років чекати, поки ці зелені парості таки стануть дубом. Чому 18? А тому що 22 вже позаду . А цифра 40 не випадкова, бо вона якраз означає змінюваність поколінь, часу і появу нової генераційної сили, яка зможе і продукувати нові ідеї, і реалізувати принцип національної відповідальності.

- Ви написали книгу про Винниченка. А хто ще з великих цікавить Вас?
- Відбулася презентація моєї книги “Сонячний годинник”. Правда, це не суто літературознавча книга, це книга пілігрима, як я її назвав у підзаголовку, тобто книга, в якій є сліди моїх мандр і водночас досліджень. Це синтез мандр і досліджень. Там багато ілюстративного матеріалу, документального, фотографії, в тім числі й сучасні, мої власні. Це погляд на нашу історію, культуру, на пам’ятки.
А щодо власне літературознавства і моєї роботи, то я зараз пишу книжку про Миколу Зерова. У мене завжди було багато в роботі дослідницьких сюжетів, але такою стратегічною роботою останніх двох років є Микола Зеров. Я вже написав половину книги, не знаю, може, менше. Я працюю дуже щільно з архівами, тому що вони у великій мірі залишилися не чіпаними тими, хто писав раніше про Зерова. В 1990-ому році вийшла гарна книжка Брюховецького про Миколу Зерова, але після неї не було жодної іншої. Уявляєте? Ключова постать в літературі ХХ століття - і єдина монографія в 1990 році. А нині вже 2013 рік. Я знаю, що літературознавство наше запізнюється, має бути багато книжок, принаймні кілька про кожного з учасників літературного руху двадцятого століття. Я знаходжу багато цікавих архівних речей, бо хотілося відновити його історію, його життєпис, історію творчої особистості. Ще мені хочеться показати якомога ширше і детальніше контекст – контекст часу, контекст культури, психологічний контекст, політичний контекст доби. Так що це зараз мій головний вектор роботи. А попутно багато всього того, що вимагає поточна робота – в редакції, видавництві й таке інше.

- Як Ви ставитеся до літературних премій?
- Я думаю, що існування премій – це позитивний факт. Інколи кажуть, що їх дуже багато, і велика кількість девальвує саме поняття премій. Я з цим не згоден, тому що нічого страшного в цьому нема. Їх, по-перше, не так уже й багато. По-друге, ну і що, що їх там декілька десятків, хай буде там премія Шевченка, а ще є десь премія Коцюбинського, чи Степана Руданського, чи Лесі Українки, чи премії окремих видань. У нас, скажімо, є свої відзнаки – премія Книжка року ЛітАкценту. Я до цього ставлюся позитивно, бо літературні твори треба помічати, а помічати – це значить підтримувати. І десь свого роду премія має характер не тільки моральної сатисфакції для автора, а ще й дає промоції.