Перше запитання: чи справді Чернівці настільки гарні, як описані в романі «Цепелін до Києва»?

Навіть гарніші, ніж вони там описані, оскільки специфіка жанру вимагає введення певної брутальності – себто, багато заклепок, металевих конструкцій і всіляких механізмів. Їх насправді немає, а в місті затишні вулички.

Та у самому романі описи такі гарні, що хочеться одразу завітати і подивитися, чи дійсно настільки гарне місто. Ви народились у Чернівцях і є патріотом свого міста?

Поняття «патріот міста» досить цікаве. Мій тато з Донеччини, мама з Тернопільщини, а я, як автор, наполовину там, а наполовину тут.

Але головний герой таки з того міста, звідки й автор. Наскільки головний герой Андрій подібний до автора, які риси спільні, а які відмінні?

Цей герой зовсім не подібний до автора. А от один із другорядних героїв справді схожий на мене.

Хто саме?

У романі є момент, коли у нашому світі, у нашому Києві, програміст Андрій створює власну контору, то там описаний такий хлопчина не худенький, в окулярах. І в принципі, мене можна вважати його прототипом. Йому присвячено аж кілька абзаців в романі.

 Тобто, автор себе з головними героями не асоціює?

Ні.

А звідки взялася ідея твору? Чому саме такий світ? Як я розумію, це дебютний твір, перший роман?

Ні, це не перший роман. Це перший роман, який я вважаю достатньо вдалим, щоби не залишати його для власного використання.

А те, що пишеться і вважається невдалим, лягає в стіл і нікому не показується? Навіть близьким, друзям і родичам?

Не показується. Родичам точно ні. А близьким і друзям... Винятки завжди є, але це люди, яким цікавий не текст, а сам я. Думаю, що усі ми починали з того, що щось дописували, наслідували, переписували по-своєму.

Скільки писався «Цепелін до Києва»?

Роман писався у кілька етапів, там чітко видно, що перші глави – фактично незалежні оповідання. І тільки потім воно все стає одним цілим. Якщо брати написання окремих оповідань, то, мабуть, з року 2007-го або й 2008-го я почав працювати.

А людям коли показали написане?

Коли подумав, що з усього цього треба зробити роман, то це зайняло трохи більше року. А людям показав, мабуть, у 2011-му році.

На якийсь конкурс, окрім Всеукраїнської премії ім. Олександри Кравченко, подавався цей твір чи ні?

Так, він був відзначений на «Днях фантастики» у Києві і здобув нагороду. Йшла мова про його друк, але тоді не склалося.

«Цепелін...» написано українською мовою. Це свідомий вибір мови чи є якісь інші причини?

Взагалі-то я не особливо переймався, що роман пишу саме українською. Почав я його писати тому, що виникли кілька ідей, а почитати про щось таке не було де. На щастя, «Диференціальна машина» Гібсона потрапила до моїх рук набагато пізніше. Якби це сталося тоді, то, може, я б цього роману і не написав.

То «Цепелін...», у першу чергу, почався з роздумів над технікою?

З роздумів над світом, яким він би був без електрики, якщо бути точним.

А чому саме без електрики? А не, наприклад, без сили тяжіння або ще якихось фізичних законів?

У світі роману фізичні закони повністю ідентичні нашим. Та я не хочу розкривати інтригу, що ж там насправді відбулося, просто «хтось» обмежив з якихось своїх міркувань поширення використання саме електрики. Чому я до цього прийшов? Я протягом шести років працював інженером-автоматчиком, інженером по автоматизації, їздив по заводах, об’їздив Україну, Росію до Уралу. Там я бачив дуже багато приладів з автоматики-пневматики, які базуються на гідравліці і цілком нормально працюють без електрики, без електроніки, аж ніяк не гірше, ніж те, на що ми їх замінювали. Оскільки від кожної автоматизації вимагається ефект, мені періодично доводилося пояснювати, чому оця електрична штуковина краща від тої пневматичної, яка тут працювала дуже довго. Коли тривалий час чимось подібним займаєшся, то власне й починаєш обдумувати: «А от дійсно, у чому принципова функціональна відмінність? А якщо допустити, що спеціально все це зроблено та навіщо?..» Так появилася ідея.

Світ «Цепеліну...», де відсутня електрика, але замість того присутні багато інших речей, які у нас не прижилися, на перший погляд значно моральніший, ніж наш, чистіший... І це позначається, певно, ще й на деяких політичних відмінностях того світу від нашого, бо, окрім альтернативи в електриці, наявна історична альтернативна та альтернативність в економіці між нашим світом і світом роману.

В дійсності той світ не є настільки чистішим чи моральнішим. Фактично він трошки «застряг» в минулому по відношенню до нашого часу. Усі люблять говорити про те, що, от раніше, от в минулі роки, наприклад, двері не зачинялися – це є певна традиція, зображена у тексті, причому, якщо казати про «стім», то це традиція зображання Вікторіанської Англії. Там є певне благородство, тобто, це така-собі вимога жанру. Коли кажуть про «стім-панк», то це традиційно «високі технології» і «низьке життя», але «панку» у мене немає зовсім.

Тобто, це «стім» без «панку». Взагалі-то в самому романі я не помітила жодного негативного персонажа. Вони люди, і, звісно, що у них є певні слабкості, негативні риси, але ті, кого б можна було назвати антагоністами, у романі не присутні. Чому так?

Дуже багато пишуть про те, як люди воюють між собою, і дуже мало, як люди воюють з природою, з чимось, що у протистоянні об’єднує людей. Мені не було цікаво писати черговий бойовик чи зводити конфлікт до коміксу: тут «хороші детективи» - там «погані хлопці». Об’єктивно, геть поганих немає, є люди, які переслідують власні інтереси, і їх усіх можна зрозуміти. Навіщо ж ставиться глобальний експеримент над двома, та й навіть більше, ніж над двома, світами, буде у другій частині.

Що для Вас фантастика, зокрема наукова? Ваша ціль писати фантастику в Україні, чи фантастика – це ще одна грань творчості, засіб для того, щоб показати якісь думки та ідеї? Яке місце фантастика займає у Вашій творчості?

Фантастика – це засіб показати ту ідею, яку я хотів закласти у дилогію. Лише у другій частині дані відповіді «Хто?», «Що?» і «Навіщо?», і ці відповіді змусять змінити погляд на деякі раніше прочитані моменти. Поза рамками фантастики я б цю ідею втілити не зміг. Тому в даному разі фантастика є тільки засобом, а не метою сама по собі. А чому українська? То мені легше писати про ті речі, які я знаю, тому мої герої з Чернівців і Харкова. Якщо ж я почну описувати, як детективи ходять по Лондону, боюся, там буде надто багато навіть не неточностей, а відвертих невідповідностей або надто багато умовностей.

Навіть в рамках нашого конкурсу було досить рідкісним явищем, що місцем дії твору є Україна, оскільки дуже багато авторів, особливо тих, хто лишився у першому і другому турах, якраз обирали для себе якісь іноземні країни і саме там показували своїх героїв. Зважаючи на те, що конкурс в якомусь сенсі відображає загальну ситуацію в країні, можу сказати, що Ваш роман один із не багатьох серед фантастичних романів присвячений Україні. Що Ви стосовно цього думаєте?

Сказати по правді, це мене не надто зачіпає, і можу лише зробити ремарку, що перекладати роман іншими мовами буде явно складніше.

А загалом, як Ви прийшли до літератури?

Художник з мене поганий, поет так само, про музику навіть і говорити не будемо... Мені завжди подобалося читати, а коли я щось читав, що мені загалом подобалося, але не подобалося в деталях, я собі придумував, як би воно було інакше. В якийсь момент зрозумів, що думки треба спробувати записати, ще за деякий час усвідомив, що мені не обов’язково дописувати і переписувати чуже і можна спробувати щось своє написати. А ще через деякий час зрозумів, що написане може бути цікаве не тільки мені і не тільки людям, яких я знаю особисто.

Коли подавалися на конкурс, які були очікування? Заради чого подалися на такий конкурс, окрім перемоги, звісно?

Я шукав координати видавництв й на сайті «Літературна Дніпропетровщина» побачив, що починається конкурс. В результаті, розсилаючи текст по видавництвах, вирішив, а чому б не податися і на конкурс? Очікування... Як почали приходити перші відповіді з видавництв, а ще більше як вони перестали приходити взагалі і настала мовчанка, а ще частіше я отримував коротенький лист, що вони не друкують твори такого напрямку, особливо ніяких сподівань не було. Уже те, що твір потрапив до фіналу, у значній мірі перевершило мої очікування. Звісно, найбільше я прагну, щоб мій твір знайшов свого читача.

Тобто, щонайперше не визнання, а знаходження свого читача?

Так.

І що би Ви хотіли побажати іншим учасникам конкурсу і тим, хто ще не подавався на конкурс і думає, а чи взагалі воно того варте?

Подаватися варто завжди, бо можна отримати якийсь досвід та відгук, побачити, як текст виглядає з іншого боку. Інколи це споглядання показує неочікувані сторони і розкриває, що ж ти насправді написав, і як люди можуть зрозуміти прочитане. А щодо тих, хто хоче перемогти, то це гарний стимул, та якщо це єдиний стимул, варто замислитись, чи це насправді потрібно. Бо недарма кажуть, що слава після смерті потрібна усім, окрім того, хто прагне її за життя. Так само й з усякою славою.