Катерино, Ви приїхали з Криму, з Севастополя, та дуже гарно розмовляєте українською мовою. І тому найперше питання: звідки таке чудове знання української мови?

У нас у школах із першого класу вивчають українську мову. У Криму за статусом зараз дві регіональні мови – українська та російська. Й більшість розмовляє обома мовами дуже непогано.

Цікаво, що пишете Ви російською мовою, і пишете велику прозу, але в анкеті було сказано, що починали з віршів і пісень. Наскільки серйозним було захоплення віршами і піснями і чи лишилися вони нині в житті?

Лишилися, авжеж. Пісні пишу досі, іноді на замовлення та для колективів, у яких граю, тому що музика – моя професія. Хоча моя перша вища освіта була романо-германська філологія, музика все ж взяла гору. Вірші – це зараз не так серйозно, як раніше, бо тоді я часто виступала на якихось фестивалях, таких як «Сенані-фест», що регулярно проходить у Ялті, видавалася у севастопольських міських альманахах та кримських збірниках, я була навіть серед організаторів спілки молодих «прогресивних» поетів, як ми самі себе називали – «ЛітБез». 

 Наскільки мені відомо, Ви берете участь у фолк та фолк-рок проектах? Звідки походить Ваша любов до цих музичних напрямів?

Мені здається, що я завжди любила цю музику. Чесно кажучи, навіть не можу точно сказати, коли вперше почула щось подібне, – мабуть у сім чи вісім років. Десь у мене вдома валялися касети із записами Річі Блекмора – і саме з цього усе почалося.

У Вашому романі «Окрилені сталлю» є герой – бард Джанті. Наскільки насправді від автора є в цьому герої?

Джанті – це я (сміється).

А хто тоді малі сестри Джанті?

У моєму житті були не сестри: я витягувала хвору людину. Після того, як вона перенесла два інсульти, це була трошки божевільна людина, та я не могла її покинути, бо вона виховала мене та підняла. Це прообраз Шанни. А решта сестер з’явилася пізніше.

І саме з цього почуття виросла любов Джанті до його сестер... А взагалі, «Окрилені сталлю», це ж перша спроба створити роман. Чому Ви вирішили спробувати свої сили у написанні роману і чому саме проза? Від пісень, від віршів автори іноді приходять до прози, але одразу до великої форми – так майже ніколи не буває.

У моєму житті у той час був великий перелом і я мала зайнятися чимось, що мене б вилікувало, витягло з того стану. «Окрилені сталлю» стали спробою якось врятувати себе від депресії. Тобто, це була та справа, якою я могла займатися довгими вечорами, знаходячись на самоті.

То в якомусь сенсі трагедія Селестини в романі емоційно трохи відображає тодішній внутрішній стан автора?

Та ні... Селестина насправді образ від мене дуже далекий... Тоді музика вже не рятувала, бо мій колишній чоловік теж був музикою, і я пішла в прозу.

В «Окрилених сталлю» дуже багато сюжетних ліній і героїв. На сьогоднішній день це є своєрідним неформатом, хоча, з іншого боку, ознакою якісної літератури. Чому були обрані саме такі форма і структура, а не щось, схоже на те, що нині стоїть на полицях?

Щоб донести основну ідею. Щоб краще роздивитися те, що відбувається в романі, потрібно декілька точок зору, як це є у житті. Ми завжди сприймаємо якусь ситуацію суб’єктивно, і щоб у читача було відчуття, що реалії, які йому подає автор, об’єктивні, він має дивитися на ситуацію очима різних персонажів. Звісно, мені було ще й цікаво погратися з формою.

Такий задум був від самого початку?

Саме так.

Тобто, одразу були структурно враховані стрибки в часі, просторі, спогади, повернення в минуле – це цікаво. А ось саму ідею свого твору як Ви визначаєте? Дуже цікаво, як автор бачить свою ідею.

Про ідею я ще нічого не казатиму, бо вона лише почала розкриватися у першій частині, а будуть ще друга і третя книги.

У двох оглядах члени журі порівнювали «Окрилених...» з творами російської письменниці Віри Камші, яка пише фентезі. Чи знайома Вам творчість цього автора?

Мені дуже соромно, але ні, не знайома...

Особливо мені сподобався той момент, коли один із членів журі сказав, що після читання романів Камші думав, наче не зможе тривалий час читати і нормально сприймати книжки, бо у її творів був надто високий рівень, а тут натрапив на «Окрилених...» серед конкурсних творів, і значить «усе не так погано у цьому світі і літературі».

Для мене це зізнання було дуже приємним шоком, бо я аж ніяк не очікувала таких коментарів, таких оглядів, бо сама я до цього роману раніше, мабуть, так серйозно не ставилася.

Скільки писалася перша книга?

Перша частина писалася нерівномірно. Якщо підсумовувати, то місяці чотири, а якщо від появи задуму до кінця, то десь рік.

А чому вирішили писати фентезі, про інший світ? Звідки прийшов задум «Окрилених...»?

Мабуть тому, що не так давно я відкрила для себе фентезі, і мені дуже сподобалось.

Тільки одразу пішли у нешаблонне фентезі, у те, що й типовим фентезі дуже важко назвати, настільки воно не схоже на 95% того, що у цьому жанрі пишеться.

Якось я про це не думала, воно саме так писалося на одному подиху. Я сама навіть не знала, куди воно приведе і чим закінчиться.

Хто з героїв роману автору найближчий за духом, за образом, окрім барда?

Мабуть Рескел, бо ця людина завжди шукає правду і не готова виконувати сліпо всі накази. Він – зброя, але зброя, яка думає, і це читач ще в повній мірі відчує далі.

На якому етапі робота над другою книгою?

Повністю готовий перший розділ, розроблений синопсис до другої частини, бо після першої книги я вже знаю, чого хочу.

Твір потрапив на конкурс одразу після редагування ?

 Ні, він ще деякий час, десь із півроку, пролежав на «Самиздате», якісь знайомі прочитали, то й усе.

  А яка мета все ж таки була в автора, коли подали твір на конкурс? Що хотів автор отримати від конкурсу?

Мабуть, якихось порад. Я дуже люблю вчитися чомусь новому, бо це робить життя цікавішим. Захотілося просто спробувати щось нове, подивитися, що з цього вийде.

Наостанок хочу запитати, що Ви хотіли б побажати іншим учасникам і взагалі всім, хто вперше бере участь у такому великому конкурсі?

Творіть із задоволення, бо творчість – це щось, що робить наше життя кращим!

Прочитати фрагмент роману