- Роксолано, розкажіть, будь ласка, як Ви «дійшли» до письменницького життя?

- Йшла систематично і віддавна. Я почала писати вірші ще в другому класі, потім були оповідання, дитячі казки. Це все писалося у грубі зошити, нікому особливо не показувалося. Час-від-часу батьки або вчителі проявляли ініціативу, і в деяких виданнях Івано-Франківська (бо я там жила) з’являлися мої тексти. З часом почала працювати у більшому форматі, написала один роман, другий... Це все складалося у «шухлядку», аж поки не почала давати ті твори своїм друзям, і вони один за одним взялися переконували мене, що щось із цим усім треба робити. Я розіслала свої рукописи у видавництва, але тоді саме бахнула криза 2008-го року і, звісно, отримала відмови, щоправда кілька видавництв запропонували мені видати мої романи за гроші, але такий варіант мене не влаштовував. Я вважала, що коли текст вартісний, він сам проб’є собі шлях, якщо ж ні, то не варто його публікувати навіть за гроші. Так і сталося: «Вакації» стали книжкою, два інші романи чекають свого часу.

- Про що був перший роман?

- Перший роман «Карафа» – психологічно-соціальний, складний. У мене бувають періоди, коли хочеться його видати, та в даний момент я думаю, що в такому вигляді його в жодному разі не можна оприлюднювати. Особливо після майстер-класів, що проводилися в рамках премії ім. Олександри Кравченко. Я впевнилася, що мені варто ще попрацювати над тим текстом, бо в ньому – багато особистого. А мені треба стати «над» своїми героями, щоби показати їх неупереджено і правдиво. Тобто, роман треба переробляти, й цей, і, думаю, інший також.

Зараз пишу «мистецький детектив», це я так його в лапках називаю, бо всі його герої, крім одного, належать до мистецького кола: дизайнери, архітектори, художники... Це несправжній детектив, бо в ньому не витримано всіх канонів жанру, зокрема там не буде розслідування злочину, але буде і викрадення, і справжнє вбивство. Назвати вбивцю зможе сам читач, дочитавши роман до кінця.

Річ у тім, що я сім років пропрацювала в журналі «Салон», це видання про дизайн, там набралася відповідного досвіду, тому поселила своїх героїв у таке творче середовище. Звісно, в ньому, передусім, йтиметься про живих людей, їхні проблеми, стосунки, пошук свого «я», там переплітатимуться долі трьох пар. Але сам текст буде реалістичним, частково соціальним, частково психологічним, тлом в якому служитиме «мистецька кухня».

- То Ваш напрям – соціальний реалізм, і виключно у ньому хочете рухатися?

- Я не думаю, в якому напрямі рухаюся, мною щось рухає. Я нічого не планую і нічого не придумую, от мені хочеться про щось сказати, розповісти якусь історію, і я розказую. Той роман, який я зараз пишу, почався з того, що одного ранку, відкриваючи холодильник, я з якогось дива, уявила в ньому голову свого чоловіка. Хоча в ту мить він ще спав. Психологи мабуть сказали б, що я підсвідомо бажаю йому смерті, але ж ні – стосунки у нас загалом чудові. Мені від тієї уявної картинки стало смішно, але поки готувала сніданок, подумала, що цей яскравий образ треба десь використати. Так і народився новий роман. І голова в холодильнику – його перша сцена, зрештою і остання. Та якщо на початку то буде муляж голови, то в кінці – таки справжня голова одного з героїв. Це саме той «мистецький детектив».

- У кожному Вашому творі є основа з власного життя?

- Не зовсім так. Ті два рукописи, що лежать у моєму столі, мають чимало епізодів з мого життя, хоча там є і вигадані герої та події. То такий-собі мікс із власних емоцій і переживань і намальованої уявою картинки. «Вакації у Тенґермюнде» – текст про моїх рідних, та я не вважаю його «особистим», бо направду дуже мало знала діда і бабу. Щодо роману, котрий пишу зараз, то у ньому вигадане абсолютно все. І мені часом здається, що саме вигадані персонажі та ситуації мені вдаються значно краще, бо я не ототожнюю себе з героями.

- Ви йшли у літературу через журналістику? Чи журналістика була паралельним життям, де теж був сенс реалізовувати себе?

- Журналістом я мріяла бути з четвертого класу, ним і стала, хоча мама не хотіла відпускати мене до Львова на навчання. Думаю, що журналістика і література речі не пов’язані. Журналістика була окремо, творчість окремо. Хоча, якщо проаналізувати моє життя, то журналістика – таки була для мене можливістю творчої реалізації. І коли в мене цієї можливості не стало, я маю а увазі свою останню роботу, де я виконувала суто адміністративні обов’язки, моє творче почало реалізувалося в художній літературі. Власне, за ті сім років я написала три романи.

- За сім років три романи – це досить багато для українського письменника.

- При тому, що я працювала, і роботи у мене було теж достатньо. Просто були якісь проміжки вільного часу, які я раціонально використовувала. Я взагалі не люблю марнувати час: не дивлюсь просто так телевізор, не роблю непотрібних речей, ціную кожну вільну хвилину. І коли вона випадає, я або читаю, або пишу, або думаю. Колись давно прочитала мудру книжку, головною думкою якої було переконання, що не варто витрачати свій час намарне. Ці слова лягли мені на серце, і відтоді я живу за таким принципом.

- Дуже гарний принцип, тоді можна знайти і двадцять п’яту годину в добі і навіть двадцять шосту...

- Не вдається! Мені завжди мало, мені хочеться дві доби в одну зліпити... От зараз я третій місяць без роботи і все одно нічого не встигаю. Мені, як і будь-якій жінці, треба зварити їсти, попрати, прибрати, крім того я пишу, редагую, а ще хочеться щось почитати, і хоча я не ходжу на роботу, наприкінці дня почуваюся змореною, як віл. Я дуже багато працюю. Ну, не можу собі дозволити розслаблятися, така я людина. Не знаю, чи це добре, чи погано, але так я живу.

- Так, це стиль життя, і саме він формує людину і її творчість. Роксолано, коли подавалися на Всеукраїнську премію ім. Олександри Кравченко (Девіль), які були очікування? Чому вирішили подаватися на конкурс? Бо, наскільки мені відомо, паралельно було ще подання на «Дебют року», який «Вакації...» взяли.

- Я нічого туди не подавала. Мене запросили на щорічний письменницький автопробіг і попросили взяти з собою книжку. А там вручили «Дебют року». Для мене то була цілковита несподіванка. А щодо премії імені Олександри Кравченко, то я побачила на «Буквоїді» анонс про початок конкурсу. Особливих сподівань не було. Я мала різні тексти, але два з них не підходили за умовами конкурсу: в одному є насильство, в іншому еротика. Найбільше пасували «Вакації...», тому їх я і відправила.

Якщо чесно, конкурс мене страшенно виснажив. З одного боку, то було надзвичайно корисно і цікаво читати коментарі й огляди журі. Я особисто зробила багато висновків. Майстер-класи – взагалі унікальна подія, бо там я набралася дуже багато знань. Та з іншого боку – це постійне очікування суддівського вердикту... Воно нестерпне! І хоча я доросла, і розумію, що критика – це нормально, тим більше конструктивна, і я завжди беру її до уваги, але те напруження неможливо було витримати. Я два місяці не могла робити нічого путнього, не могла нічого писати. Це було жахливо! Тепер я сумніваюся, що коли-небудь ще братиму участь у такому конкурсі. Хоча це чудовий конкурс, бо відразу отримуєш практичний курс «молодого письменника».

- Тобто, конкурс, поєднаний із майстер-класом, зі школою молодого письменника...

- Так, я не знаю іншого подібного конкурсу. Може, у «Смолоскипа» щось таке є, але я жодного разу не була на їхніх зібраннях, тож не можу сказати напевне. Тому ця премія по-своєму унікальна.

- Останнє питання. Іншим учасникам і тим, хто не подався на конкурс, чого б хотіли побажати? Чи варто приходити на конкурс, чи не варто?

- Олександра Кравченко писала у «Персні Дарини», тобто на персні було вигравіювано «Dum spiro spero» – «Поки дихаю – сподіваюся, надіюся». Це гасло стосується кожної людини. Не потрібно складати рук, треба прагнути до змін, треба розвиватися, тому участь у таких конкурсах, зокрема у цьому, дуже потрібна.