Йдеться не просто про їхній черговий «детектив у стилі ретро», а про відродження неймовірно популярного у ХІХ – на початку  ХХ століття жанру, якому віддали належне практично всі класики тодішньої європейської літератури. Про його особливості та відмінність від сучасних «дюдіків» — в інтерв’ю з Валерієм і Наталею Лапікурами.

- Чи не є певним перебільшенням ваше твердження стосовно «класиків», що віддали данину жанру кримінального роману? Адже літературна критика вважає найкращим автором у цій царині такого собі напіванекдотичного Ежена Сю, котрий жив і писав у Франції десь у середині ХІХ століття?
- Ви маєте на увазі «Паризькі таємниці»? Найсмішніше, що ніхто з критиків жодного роману мсьє Сю не читав. У кращому разі — бачили досить недолугу екранізацію з модним серед радянського жіноцтва підстаркуватим Жаном Маре у головній ролі. Але, щоб ви знали, тиражі книг цього вельми посереднього ремісника в російських перекладах набагато перевершували тиражі того ж Пушкіна. Ми орієнтувалися на справжніх класиків.

- Конкретно?
- Загинайте пальці: «Злочин і кара», «Брати Карамазови», «Біси», — це Достоєвський. Далі — «Живий труп» Льва Толстого…

- Стривайте-стривайте, як це?
- А отак. «Злочин і кара» — історія кримінального розслідування вбивства лихварки і випадкового свідка. Поліцейські і судові хроніки дореволюційної Росії переповнені раскольніковими. Типовий злочин! Далі — «Біси». Знову ж таки, реальне звірство, невигадане. Організована злочинна група на чолі з таким собі Дєгаєвим вбиває студента Петрова аби пов’язати себе кров’ю. Стовідсотково кримінальний обичай. Подільників виловили одразу, а за Дєгаєвим ганялася поліція всієї Європи. А щодо «Живого трупа», то цей реальний кримінальний сюжет — фальшиве самогубство як спосіб вирішення фінансових і моральних проблем — подарував Льву Толстому видатний юрист Коні.

- А як же «Брати Карамазови», діалог Івана з чортом?..
- У 1879-му році в Санкт-Петербурзі судили гвардійського прапорщика (на сучасні мірки — лейтенанта) Карла Ландсберга. Він убив лихваря і його куховарку аби знищити перед своїм весіллям боргові розписки на солідну суму. Процес був ще той! Головував, до речі, Коні, а звинувачував — прокурор Сабуров, майбутній шеф таємної поліції Імперії. А свідками генерал-губернатори проходили, не більше, не менше! Так от — прапорщик на суді посилався на Бісмарка і Наполеона і цитував Ніцше так, що Гебельс, як зараз кажуть, нервово курив би у коридорі. Тож книжковий Раскольніков у порівнянні з реальним Ландсбергом — шмаркач!

- А чому ж тоді критика не акцентує цих обставин?
- Бо критика, особливо радянська, то, даруйте, напівсліпа зашорена коняка, котра їде туди, куди її віжками спрямовують. Навіть якщо це трясовина. Хоча, якщо відверто, і Толстой, і особливо Достоєвський своїм надмірним психологізмом зіпсували жанр саме кримінального роману. Вони відверто і зверхньо повчали читача. А йому, читачеві, треба дати можливість самому мізками поворушити — і одержати від цього задоволення.

- А хто ж тоді не передавав куті меду?
- В Росії, напевне, Всеволод Крестовський з його першим російським бестселером у цьому жанрі «Петербурзькі нетрі (трущобы)». До речі, сучасні кіношники надаремне перейменували «нетрі» в «таємниці».

- Певно, розраховували на ще живих шанувальниць «підстаркуватого Жана Маре»?
- Можливо.

- Це в Росії. А в Україні?
- Ходив навколо Винниченко. Але так і не виходив. Політика завадила. А потім американський термін «детективний роман» плюс насильницьки впроваджуваний соцреалізм призвели до фактичного зникнення кримінального роману як начебто «низькопробного розважального чтива». Проте шалений успіх уже згаданої телеекранізації Крестовського свідчить, що попит на цей жанр, на щастя, не зник. Більше того — він росте.

- Але ж книжковий ринок і досі переповнений детективами всіх ґатунків — від класичного до садомазохістського.
- На наше переконання читач уже давно об’ївся сучасною «чорнухою». Успіх наших київських детективів у стилі ретро «Інспектор і кава» плюс постійне спілкування з читачами в Інтернеті доводить, що нормальна людина, можливо навіть підсвідомо, відторгає розписаний на сто-сто п’ятдесят сторінок міліцейський протокол або судовий нарис. Вона прагне відпочити, відволіктись від тупої кризової буденності у віртуальному світі, де добро і зло чітко персоніфіковані, де Божий суд ще не є затертою метафорою, де моральні цінності все ще є цінностями, а не архаїзмом. І де, нарешті, править Закон, а не клан відвертих чи перевдягнених братанів.

- А як щодо пізнавальної функції літератури?
- А як же без неї, ріднесенької? Але саме пізнавальної, а не повчальної. Бо повчань молодшому поколінню недостатньо. Їм самим потрібно переконатися, часом навіть набити гулі на тому ж, на чому їх набивали батьки. Але — зробити з цього висновки. Самостійно.

- Згода. Та давайте виберемося з теоретичних нетрів безпосередньо до конкретного кримінального роману Валерія та Наталі Лапікур. Що це, про що це і чим це відрізняється, приміром, від історичних романів Пікуля і детективних проектів Акуніна?
- Перше: до Валентина Пікуля, в жилах якого, до речі, текла українська кров, ставимося з глибокою пошаною. Те, що він зробив — в епоху відсутності не тільки комп’ютерів та Інтернету, а й вільного доступу до архівів — вражає!!! Додайте до цього постійну криваву війну, яку вела проти нього компартійна цензура і звиродніла заздрісна письменницька братія. Пікуль, власне, і згорів передчасно саме через усю цю… навіть не мишачу, а щурячу метушню.

Щодо Акуніна… дозволимо собі маленький конкретний приклад з одного з акунінських романів. Травень 1896-го року. До Москви на коронацію Миколи Другого серед інших приїжджає його рідний дядько Великий Князь, генерал-адмірал флоту Георгій Олександрович зі старшим та молодшим синами і єдиною дочкою. Ще четверо його синів прихворіли на кір, відтак залишилися вдома з Великою Княгинею Катериною Іоаннівною. На вокзалі Георгія Олександровича зустрічає ще один племінник, московський генерал-губернатор Сімеон Олександрович. Дія починається мляво — невідомі зловмисники крадуть молодшого сина Великого Князя — але далі акція набуває динамізму. На тлі коронаційних торжеств.

- І що тут незвичайного? Адже кажуть, що за книгами Акуніна можна складати іспити з новітньої історії Росії.
- Складати можна. Із заздалегідь відомим результатом. Бо: єдиного в Росії генерал-адмірала флоту, рідного дядька Миколи Другого насправді звали Олексієм Олександровичем. І не було у нього дружини Катерини Іоаннівни і сімох дітей. Великий Князь як жив, так і помер у парубоцькому стані. Георгієм Олександровичем був рідний брат Миколи Другого. Але він ніколи не служив у флоті, бо числився Августійшим шефом Російського козацтва. Генерал-губернатора Москви звали не Сімеоном, а Сергієм. Ані в травні, ані в будь-яку іншу пору ніхто не крав малолітніх великих княжат… і так далі, аж до останньої сторінки. До речі, у телевізійному серіалі «Імперія під ударом» такого довільного маніпулювання фактами немає.

- Ловимо на слові. А у вашому романі?
- Наш новий роман, як і всі наші попередні книги, написаний за принципом «найкращий вигадник — це життя». Ось вам для підтвердження: злочин уже згаданого гвардійського офіцера Ландсберга за фабулою є копією злочину Раскольнікова. Але чим закінчується роман Достоєвського? Злочинець кається і разом із колишньою повією чимчикує на каторгу. А у реальній справі Ландсберга під час слідства з’ясувалося, що лихвар не лише вирішив простити офіцерові всі його борги — як подарунок до весілля — а й зробив його своїм єдиним спадкоємцем! Даруйте, який Достоєвський таке вигадає? Не кажемо вже про те, що на каторзі Ландсберг не покаявся, а став стовідсотковим кримінальним авторитетом і фактичним «начальником острова Сахалін». Що ще треба допридумувати?

- Тобто — у вашому романі діють реальні люди і відбуваються реальні злочини?
- Саме так. Аж до другорядних персонажів, котрі виринають десь на одній чи двох сторінках. І до кожного з героїв ми подаємо довідку, коротку, але вичерпну: ким він був, що зробив чи не зробив, який слід по ньому залишився в історії або чому про нього ніхто не знає. Ви навіть не уявляєте, наскільки пов’язаними між собою були люди, рознесені у ті часи на різні сходинки соціальних станів, верств, груп суспільства тощо!

- Наприклад?
- Будь ласка! Наприкінці ХІХ століття у відомого луганського кіннозаводчика Сергія Ільєнка служив козачком такий собі Сашко Пархоменко. Згодом хлопчина подався в місто, на завод — і там пристав до більшовиків. У громадянську війну командував дивізією, мав два Ордени Червоного прапора за придушення селянських повстань і особисто зустрічався з Леніним. Так от — батько кіннозаводчика професор Михайло Ільєнко був саме тим ректором Казанського університету, котрий восени 1887-го року вигнав з вовчим квитком першокурсника Володимира Ульянова. Уявляєте? І таких парадоксів та перетинів доль ми розшукали чимало.

- Що крім жанру об’єднує ваші кримінальні романи?
- Як ми вже зазначили, в основі кожної книги — реальний кримінальний злочин, який свого часу струсонув усю Імперію. Далі: час дії — 1895-1914-й роки. Нарешті місце дії — губернії тодішньої Малоросії. І ще одна промовиста історична подробиця, котра не залежала від нашої творчої фантазії: з 1880-го року і аж до лютневої революції року 1917-го вихідці з Малоросії посідали високі місця в службі державної безпеки Імперії та її правоохоронних органах. Що привело їх туди? Чи з Україною їх пов’язували тільки місце народження і університети, які вони закінчували — Київ, Харків, Одеса? Тут багато цікавих запитань і не менш парадоксальних відповідей. Почитаєте — переконаєтеся.

- Коли почитаємо і де саме?
- А оце якраз єдине питання з нашого інтерв’ю, на яке ми не можемо дати конкретної відповіді. Є певні пропозиції, але поки що наш роман, як то кажуть, «дівка незасватана». Але ми часу не гаємо, працюємо над наступними романами.