Поезія необхідна, щоб підкреслити красу в мові, вона - як душа мови, як фарби в образотворчому мистецтві, як ноти в музиці, бо є сублімацією мови в її найкращому прояві. А Україну, до речі, називають нацією поетів. Саме поетів, але не читачів поезії, і я, піддавшись такому стереотипу, також думала, що поезію у нас читають значно менше, ніж прозу. Натомість віршів пишуть більше. Загалом - щодо читання - то це зрозуміло: поезія, якщо вона справжня, має витягувати читача з його буття-існування, з турбот про те, що їсти, як жити, у ній є лише Любов і Небуття, а це такі категорії, віч-на-віч з якими зустрітися не завжди вистачає сміливості. Поезія спонукає думати, намагатися духовно очиститися. Чи багато хто хоче цього? Я також сумнівалася, поки не побувала на презентаціях поетичних збірок, на поетичних тусівках і не почула, як насправді красиво і об»ємно пишуть вірші сучасні поети. Те, що їх книжки видаються далеко не так, як би цього хотілося, - інше питання.

Головне - що вірші є. І є Інтернет, де їх можна знайти досхочу. Так я вийшла на портал «Захід-Схід» . Тут відразу почуваєшся затишно. Може, тому, що сонце тут світить цілодобово, як кажуть засновниці сайту. А може, що вони - три поетеси, які за природою і покликанням своїм мають абсорбувати красу з будь-якої рефлексії, пропускати крізь себе світло. Я би хотіла порадити потенційним читачам сайту знайомитися із сайтом саме з їх поезій. 

Пропоную оцінити поезію засновниць сайту очима читача. Епатажно-настроєва, або навіть демократично-ліберально-дружня, м»яко кажучи, критика, з якою доводиться стикатися, не завжди викликає довіру або згоду. Я - читач, так само затребувана на культурно-читацькому просторі одиниця, як і критик. Я маю право мати свою думку про поезію. Це я так «відбиваюся» відразу, бо вже доводилося дискутувати з критиками щодо художньої цінності поезії і її необхідності загалом. Давайте залишимо кесареву - кесареве, тобто критикам - критикувати, і поговоримо про гарну поезію просто як читачі. У нас - свої критерії сприйняття поезії: подобається і не подобається. А далі - все просто: ту, яка не подобається, ми не читаємо, а отже¸і не говоримо про неї, а якщо говоримо - то лиш про ту, яка схвилювала, чимось зачепила душу...

Засновниці сайту живуть за межами України. До речі, часто доводилося чути думку про нецікавість і нестабільність української поезії, створеної в діаспорі, за кордоном. Пояснюються такі думки тим, що автори, спілкуючись мовою того народу, де вони мешкають, не бачать надзавдання, над яким працює рідне їм мовне середовище на даному етапі, вони не бачать і завтрашнього дня, яке, за уявленням критиків з літератури, «таланти мають бачити». Ну що сказати нам-«не критикам»? «Поезія не змінює нічого», -сказав написав Вістан Оден. Хіба це неправда? Поезія - це дуже інтимний процес, який має впливати на тонкі лінії душі, на чуттєвість, на відчуття і почуття, а змінювати світ, змінювати суспільство - покликання інших жанрів, родів, видів. А те, що вони, будучи в інших мовних середовищах, розвивають і зберігають національну тотожність української людності, зміцнюють історичну правду, формують національну гідність, зрештою - консолідуються і ідентифікують себе народом - респект їм і повага. До речі, щоб не забути. Вітаю талановитих засновниць сайту з книжкою, яка не так давно тому побачила світ. На жаль, ще книжки не знайшла, але з їх творчістю познайомилася на сайті. 

Отож, три жінки - три творчі особистості. Кожна, звичайно, цілий світ - поетичний, фантазійний, але і цілком реальний - вони обіймають серйозні посади, навчають дітей, молодь. І пишуть. Поезія, проза, дитячі твори, літературно-критичні і наукові статті - це також те, що їх об»єднує. Звичайно, хотілося прочитати якомога більше їх творів і поговорити про них, але це непросто не лише через обсяг, який раціональний при написанні читацького відгуку, а й тому, що їх потрібно читати вдумливо, проживати кожен твір, як , утім, будь-який твір, щоб зрозуміти суть і зазнати духовного катарсису. Тому тут хочу поділитися деякими враженнями від прочитання їх поезії і сподіваюся на продовження розмови - вже не лише про поезію.

Тетяна Мельник , попри свої посади, регалії, заслуги, - філософ! Якщо ви не зважуєтеся читати поезію через те, що вона спонукає думати, зрозумієте її не відразу. Але коли розгадаєте химери її поетично-філософського світосприйняття, не зупинитеся лише на її поезії. Так, як я - на одному подиху перечитала прозу, яку знайшла тут, на сайті, і почала пошуки інших її творів. Так буває, коли заходиш у холодну річку - шкірі аж боляче, але коли звикнешся до середовища, починаєш відчувати у душі щось святкове, урочисте, адреналінове. Вона - письменниця квітів, так я її для себе охарактеризувала. Не тому що квіти як образ, метафора чи герой присутня майже в кожному її творі, а тому що її поезія яскрава і духмяна, з кольорами і вітром - прочитайте:

Цілуй до безтями, 
цнотливого тіла пелюстки надламуй 
Троянди червоні 
сплелися короною в косах, як персні рубінові 
На запиналі 
проміння криваво-ранкове... 

Такі яскраві образи - як печать на депресивних мотивах її збірки «Нарікаю іменем». Не зважайте на холод, зиму, дощ, нудьгу - усе це просто має місце як діалектична категорія. Але не плутайтеся у дрібних кризах, не розчаровуйтеся - насправді розчарування бувають лише в нас, у наших ілюзіях, у реальності такого не буває - ось так чи приблизно так поетеса пояснює буття: 

Такий пасадобль, де жінка не плащ, а квітка. 
На лацкан прикраса, м‘який килимок під ноги. 
(і кожна пелюстка, як жало, як лезо бритви) 
Соняхи. Стиль Ван Гога.

Несподіваний оксиморон «квітка - килимок» - не лише образ, який проходить по найтонших зрізах людських відчуттів, а ще й її новотвір, бо поєднування непоєднуваного у її поезії - як закон. Але скільки такого насправді буває в житті - непоєднуваного, але дивним чином здійснюваного! Що відбувається частіше, що більше керує нашими вчинками - випадковості чи закономірності? Ми думаємо, що закономірності - закономірно думаємо... Але в останню мить десь з»явиться класичний чи новітній оксиморон і змінить усі закономірності на одну випадковість...

А я не знала, що переболить
маленьке серце у твоїх долонях.
Що навіть мить
відбилася на скронях, 
що навіть лід 
не витримав зими! 

Просто не хочеться вдаватися у деталі такої строфи. Хіба що, віддаючи належне автору, слід сказати, що і синекдоха, і одна за одною метафори, і кільцеве римування - все в цих словах настільки органічне і природне, що створює враження сказаного на одному видиху. І відчутого - на одному видиху також...Чомусь подумалося, що ми часто сприймаємо поезію як легке чтиво. Може, тому що читати її легко. А насправді - це велика праця, копітка праця над текстом, над формою. Просто солодко проспівати про почуття, висловити своє захоплення чи гнів, мабуть, простіше. А спробуйте так:

І на кожне твоє розп‘яття
розквітатиму сніжно квітами,
обвиваючи стан лататтями,
роздягаючи стан
до кігтиків...

Її екзистенціалізм на диво зрозумілий. От начебто образи складні, тропи - хоч тепер спостерігається зменшення нагромаджень художніх засобів, тропів, - також занадто філософські, а «кінцевий результат», тобто вірш - прозорий і легкий, як серпанок. Про таку поезію хочеться говорити... Загалом, коли ми, просто читачі, хочемо поговорити про поезію як таку, ми зрівнюємо те, що маємо, з класичними віршами. Правда, на поетичному небосхилі класику надовго і сумбурно замінив модернізм з його зміщенням відчуттів, розбиванням форм, руйнуванням канонів, тому з»явилося дуже багато нових віршів, які також вимагали і уваги, і порівняння, і це якось ускладнювало наші порівняння, але і збагачувало. Бо будь-які метаморфози, модернізація - це насамперед досвід. У даному випадку модернізм - це досвід, який вдало перейняли талановиті поети. Далі, звичайно, більше. Неомодернізм як напрям у сучасному мистецтві заперечив пафос як пережиток, комерціалізувався, демократизувався і взяв орієнтацію на діловитість і прагматизм, чим також залишив помітний слід у поезії. Іронія, змішування стилів, нові форми у поезії також доладно змогли використати талановиті поети. Зараз важко визначити пріоритет стилю: модернізм, як і класицизм, уже міцно вкоренився і особливого ажіотажу навколо себе не викликає. Але формується щось нове - квінтесенція кращого, що було в цих стилях, і приємно, що ми це можемо спостерігати, що це відображає наша поезія. Це я - до того, що от якось уміють же люди талановито застосувати набутки у творчості! Ось погляньте:

Стирається грань - 
за нею межа.
Межа без обмежень,
як вежа.
Безмежна, остання 
застигне сльоза
у камені леза.
Безжально, безжально
суворо, мов жах
відходять прощальні стомиття.
Стомилася тиша,
стомився страх -
Від білого - 
біль інший.

Класична тема, класичне віршування, суцільна метафоризація, гра слів, переплетіння повторів, класична анафора і немодерністська невизначеність думки, навіть певна збайдужілість. Так, як воно буває... У віршах Тетяни Мельник потрібно шукати глибинну суть, вона нізащо не оголить думки, бо таким чином захищає її , але , зрозумівши цю суть, ми зрозуміємо не ретроспективу події, а суть відчуттів, кристалізовану в гармонії римованих деталей. Хоча неримовані вірші - тобто верлібри - це окрема тема для розмови. Верлібр вимагає особливої майстерності, бо рими, які виконують роль смислових і слухових акцентів, тут відсутні, тому важлива думка, майстерність поєднання слів, звуків, особлива обдарованість:

філіґранно іти по грані
нерву твого запаленого
дивитися вгору
добігти до краю
і знати
що час нічого
не гоїть

Коротко і зрозуміло! Хоч знову - непроста для сприйняття метонімія, дисонанс, суцільні метафори і смілива філософія про час, який ніщо не змінює насправді...
Загалом можна багато говорити про будь-яку творчість. Багато критикувати, щось хвалити. Але поезію творять люди, і вона - це те, чим говорить душа. Якщо ви не розумієте мови, не читайте. Не розумієте мови душі - також. Але її зрозуміти легко. Прочитала тут дещо з її прози - це також поезія, застигла у прозових рядках. Прочитайте « І не під ніж, а пелюстками», посперечайтеся з письменницею! Можливо, ви також не будете згодні з категоричністю і акцентуацією на деяких анатомічних деталях, але тут, знову ж таки, присутні квіти , які героїня рятує від смерті. І ви нарешті зрозумієте, яку функцію виконують квіти у творах Тетяни Мельник. Вони - це надія. Безмежно гарно і по-справжньому!

Мене як пересічну читачку інколи дивують критичні статті чоловіків на жіночу поезію. Це те саме, що критикувати саму жінку, бо якраз жінки всю свою душу можуть вкласти в маленьку строфу, і як знати чоловікові, що насправді твориться у тій її душі і чому цей вірш такий щемкий? Це як лікар-гінеколог - також чоловік?... Ось не розумію я цих речей, хоч уже мала б розуміти...Гадаю, чоловіки - критики не читатимуть цей мій відгук, а якби хтось знічев»я і прочитав, то вмить розкритикував би і мене, мовляв, що це знову за поділ на жіночу і чоловічу поезію, поезія - це космополітичне явище, виразник думок усього живого тощо. Ну нехай і говорять, не заперечуватиму. У них така робота. Але жінка - це все одно нерозгадане явище для чоловіка. Як і чоловік - для жінки... Мені також потрапляли статті поважних критиків , он нещодавно на «Аз, два, три...дванадцять - лист у пляшці» прочитала . Вважаю, що людина, яка береться аналізувати життя і творчість іншої людини (людей) мусить знати про це життя більше. Кому зараз цікавий епатаж, який критик намагається створити майже штучно?І просто з поваги до жінки як берегині всього живого на землі, а тим паче - поетеси як художника людських відчуттів не приплітати заклопотаність особистим життям і гонитву за чоловіком-іноземцем з поезією - ну не завжди ці речі поєднувані ! Але мова не про це. 

Коли читаєш вірші Дани Рудик , не звертаєш особливу увагу на навколотворчі проблеми. Її вірші настільки картинно заполоняють уяву, що ти стаєш відразу глядачем цих картин - простих, зрозумілих, цікавих. Вона - поетична (і не лише) правдошукачка, суттєшукачка, правдолюбка. Її кожен вірш - це заглиблення у таїну, занурення у суть подій і явищ. І - обов»язково - висновок. Поезія не передбачає відповідей. Вона їх порушує. Ми маємо відповіді шукати у собі, використовуючи поезію як інструмент для цього. А в Дани Рудик ці відповіді якісь органічні. Знає вона їх - і все! Беріть і користуйтеся! 

"Що цнота твоя, 
що свіжість,
наївносте первозданна...
Ніколи не станеш, Єво,
ти першою 
для Адама»

Сміливо сказано, чи не так? Метонімія (жінка - наївність) навіть не послаблює цю силу, а якось оголює, як нерв, і цим робить її нам ближчою, якоюсь ніби «своїшою»... 

Її вірші дуже поетичні. Я звернула увагу, що тропів у них не так і багато. Вона оперує просто словом, а це - неабияка майстерність. Таке враження, що авторка розробила свій стиль - мелодійний, майже за нотною грамотою, простий і вишуканий. О, делікатний - нарешті підібрала слово! 

Нам співає Ґардель із засвітів.
На паркеті від воску - слизько. 
Так далекі від ніжности й захватів,
стоїмо ми з тобою так близько.
- Adelante! Легко і пристрасно!
- Al costado! З любов´ю й надією!
Що ж, назвем
цей реванш за непрожите,
наче фарс, аргентинською мрією. 

«Танго» - неначе музика. У якій кружляють двоє, і вона все одно не розуміє його, він - її , але насправді це так неважливо, коли є і любов, і надія, і мрія. Для чого тоді зважати на те, що було колись? У цьому світі є щось головне! Погодьтеся, дуже часто буває так, що ти йдеш по цьому життю рівною дорогою і твердо бачиш перед собою ціль. І не зважаєш ні на що - йдеш рівно, неначе по ниточці, наполегливо, нічого не помічаючи з того, що може якось завадити. І приходиш до своєї мети! І полегшено зітхаєш! А потім озираєшся і з сумом бачиш, що щось важливе на цій дорозі пропустив...Поетеса назвала це «реваншем за непрожите» І якщо він буває у віршах, значить, буває й у житті. За такі думки, застиглі у віршах, хочеться дякувати. Їх хочеться читати ще і ще...

У її віршах оселилася осінь. Соковита і розмальована, яскрава і ранково свіжа, але гарна. Осінь - найбільш оспівана поетами класичної доби, тому сказати про неї щось нове на постмодерному терені непросто. Може, тому осінь нині - це лиш тло для зображення депресії і суму - уже щось нове і, подивимося правді у вічі, справедливе у своїй суті. Але, як говорять, впустивши у свою душу осінь, ми впускаємо відразу з цим і зиму та весну, отож осінь - це поетична надія:

Ліс стоїть 
у мандалах осінніх,
мов бурятський 
розмальований дацан. 

Дана Рудик - космополітична людина. Народжена в Україні, волею долі проживає в Польщі, вірші пише українською, перекладає, турбується про спільноту українців і про людство загалом. Не дивуйтеся - так буває, коли людина - космополіт. Її вірші - також космополітичні. Ось переконайтеся : образ осені - заслуга класиків, порівняння - їхнє ж, екзотичні мотиви - це щось від модерністів, а ось і символізм з його елегією і світлим сумом: 

От і осінь, моє серце, 
от і осінь...
Зграя листя відпливає
в неба просинь...
Раз душа 
твого кохання 
вже не просить -
значить, осінь, 
моє серце.
Значить, осінь...

І ще - про осінь:

Вже не осінь. І ще не зима...
Знов, докупи згорнувши лаштунки,
не зазнавши твоїх поцілунків,
мертвим руслом бреду я одна.

Такі рефлексії жіночої душі...Її підвищена чутливість знову не потребує особливих поетичного синтаксису, і лиш метафора - образ дороги - підкреслює безвихідь, яка поселилася на серці. І все одно - через те що зачин вірша звучить обнадійливо («ще не зима») весь вірш пронизаний також надією. 

Люблю оптимістичні вірші. Коли здається, що серце не витримає. Коли сльози вже не помічаєш. Але і в таких ситуаціях людину супроводжує надія. Мабуть, вона не полишає людину ніколи... Тому треба говорити і думати про вічність. Хоча що можна назвати вічним? Пам»ятаєте могутні мури Єрихону! Перетворилися на дитячу пісочницю... Залишилася лише Стіна Плачу... А Берлінський мур пам»ятаєте? І Велику Китайську Стіну розбирають на сувеніри. А найміцнішою стіною виявляються тоненькі перетинки непорозумінь між людьми...

І тільки та стіна,
що виросла між нами,
мій любий,
стоятиме вічно.

Я свідомо оминаю її вірші про дитинство. Їх треба читати ... Прочитайте «Дитинство», «Цьотка Якубовська» і за калейдоскопом спогадів і асоціацій упізнаєте і себе. І зрозумієте що дитинство і поезія - щось споріднене, бо і те, і те не має кордонів, і де ти не народився, так само розбиваєш коліна, літаєш, як вітер, і тобі так само докоряє мама, і любить так само безмежно, і спогади про людей, які тебе оточували, так само теплі... А ще особливо раджу прочитати «Сон про Фернандо Ботеро». Ось де буйним квітом заквітував неомодернізм! Приховані бажання позбавляються будь-яких табу, і бажане стає дійсністю, і - жодного стереотипу. Знову сміливо! Незвичайність несподіваних образів, незвичайні ситуації і місця, розкутість синтаксису - персоніфікація філософії модернізму як такого. Та й поетеса вдало обрала форму сну - ну які можуть бути претензії до снів? Усе подібне, що відбувається у житті , крізь шпаринку у замку помітить допитлива сусідка. Але нехай вам сняться сни! Вони не настільки раціональні, щоб там були присутні шпаринки у дверях. 
Згадаю ще про вірш, який мене чомусь особливо схвилював - аж до сліз (соромно за свою «тонкослізність», але так і було). Хочете прочитати про життя в мініатюрі? Прочитайте цей вірш! Я наведу лиш цитату: 

Дерев´яні сидіння. 
Чийсь матюк в´ївся в лак. 
Спить бабуня навпроти, підмостивши кулак. 
Помолившись від серця на добру дорогу 
та курчат у картонці довіривши Богу. 
І глухий, і німий - 
розклада столик з крамом: 
образки, гороскопи, календарик з Ван Даммом... 
Хтось п´ять гривень простяг: - Осьде, нате! 
Той ожив-стрепенувсь: - Щось бажаєте взяти? 
І гугнявлять про повінь закарпатські цигани. 
І канючать безбожно смагляві тирани - 
«нє, нам хлєба не трєба, ти гроши, хазяйка, давай». 
Від потопу часів все шукають свій рай, 
та ніяк не знайдуть. Погано, як видно, шукають... 
З заробітків дядьки. Ріжуть хліб у руках 
і гостинці везуть у бувалих торбах. 
І, розливши гірку, 
запивають оте своє «вдома». 
На обличчях обвітрених - 
спокій та втома.

Не хочеться говорити про висновки з гірких уроків, сумних малюнків дійсності і розчарувань-розчарувань-розчарувань, які пронизують майже кожен вірш. Але поезія - це мистецтво, і в ній кожен бачить те, що хоче. Я знаю, який би закид зараз могла почути від когось занадто серйозного: мовляв, озирніться навколо - розпадаються шлюби, дівчатка смалять з дитинства, безробіття доводить до сухот, а ви шукаєте в поезії романтику. Так, шукаю, але не тільки романтику.

Царина, в якій живуть казки і спокій, і інколи так хочеться побути в спокої, у мріях, як у дитинстві... Власне, так я познайомилася з віршами Оксани Лущевської - з дитячої поезії в дитячих християнських книжечках. Там живуть янголи і зірки, казки, сніжинки, ялинки і багато-багато всього гарного. Тут, на сайті, її інтимна лірика, але і цим не обмежується її доробок. Читала її книжку оповідань про Христофора Колумба, Джона Ньюбері, Чарльза Дарвіна, Дніпрову Чайку, Перл Сайденстрікер Бак, ну просто вам людина-енциклопедія!
Якось запитала приятельку, чудову дитячу поетку Галину Манів, упорядницю християнських читаночок, яка, до речі, також друкується на цьому сайті, якою мусить бути людина, яка пише такі світлі вірші. Діти - найсильніша критика, їх не заманиш еквілібристичними міркуваннями , манівцями тропів чи грою слів. Вони сприймають лише щирість, а такі читаночки - на кожну пору року - користуються великим попитом у малечі. Вона відповіла, що потрібно вірити в те, що ти пишеш... Знаєте, якщо ці люди вірять у світло янголів, то чому б не вірити їм?

А її поезія - це впевненість. Вона правильна, аж різка, але це, на диво, зацікавлює ходом думки, тче-витинає короткі рядки, короткі фрази, переплітає їх безкінечними повторами, і це вирізняє її стиль особливо.. Усе лаконічно просто і лаконічно яскраво:

розтиснута жменя -
я птаха годую
солодкими 
пряними
снами
щоранку
щоранку
я забуваю
про простір
і час
поміж
нами

або ще це:

Люблю
долонею - по шибці
і малювати, малювати -
сніги,
сніги,
сніги,
сніги -
старі засніжені Карпати.

До речі, про ностальгію. Вона настільки ніжно, світло сумно вплітається в канву віршів поетес, про які говорилося, що читач просто заспокоюється з подякою, що він живе на цій землі. Банально, нелогічно, непереконливо - знаю. Але це - факт...

Як живете?! - торкався підмурка.
Брав суниці з літрових слоїків.
Як живете, - все турбувався, -
попри погляди впевнених стоїків?
Як же так, - тебе непокоїло, -
пси по вулицях вільно бродять? 
І смакуєте як, - питав, -
ці суниці, що дрібно родять!

запитував ліричну героїню її далекий гість словами, які ми також часто чули. Чи подібні слова. І знаєте, як важливо знати, що наші сунички насправді смачні, що їх родить наша земля. А дехто говорить - не відчувається ностальгія...
У Оксани Лущевської красиві образи. Вірші про людину і дерево чи людину-дерево можна було б об»єднати в єдиний цикл. Подивіться, яке вдале порівняння:

старезні
старезні
старезні дерева
їх душі
їх душі
плющами сплелись
тендітні
тендітні
тендітні дерева
кохали
кохали
кохали колись.

Поетеса - романтик попри все. Саме тому її лірична героїня на своєму шляху зустрічає безліч сумнівів і парадоксів, страждає і - чекає:

...упасти на згористу землю, де - твої сліди, 
заплющивши очі, відчути останній твій дотик, 
і слухати вітер, і слухати шурхіт пісків 
допоки прийдеш ти, допоки повернешся... 
...доти... 

Внутрішній світ їх ліричних героїв насправді дуже непростий, суперечливий, сповнений болю, сумнівів і переживань. Це і рефлексія на дійсність, як сказала про свою поезію Дана Рудик, і рефлексія на свій внутрішній світ. Але є щось спільне, що об»єднує творчість цих трьох поетес, можливо, тому вони спрацювалися, створили портал, у якому можна жити затишно, яскраво і цікаво. Якою б не була тема поезії, які б настрої не передавала вона в цей момент, вона все одно пронизана надією. І квіти, квіткові образи, у віршах Тетяни Мельник попри все розквітають, і осінь у віршах Дани Рудик природно веде до весни, і люди-дерева у поезії Оксани Лущевської все одно переплітаються корінням у любові. І нехай змінюється світ, нехай ми всі волею долі живемо у різних куточках планети. Але яким би не був цей світ, де б ми не були, квіти , весна і любов будуть завжди визначати наше буття. Вони , напевне, також не змінять світ, як не змінить його і поезія. Вони лиш триматимуть його у любові.