Ще б пак: апріорі безжально розграбовано природні ресурси, молодий інтелектуальний потенціал України скеровано в русло трудової еміграції, пересічних громадян, а насамперед – пенсіонерів, кинуто в прірву матеріального жебрацтва, професуру в зарплаті прирівняно до некваліфікованих робітників, а тепер – та ще й у критичній ситуації війни на Сході України й умовах епідемії короновірусу! – чому би принагідно й остаточно взагалі не скрутити в’язи якраз тому навчальному шкільному предмету, який виховує душу дитини, відіграє особливу роль у становленні молодої особистості, формує національну самоідентифікацію?!! Та ще й не просто є навчальним предметом, а не безпричинно вважається видом мистецтва, до речі, єдиним видом мистецтва у старшій школі, та щό там видом – надвидом серед існуючих мистецтв, адже саме в літературному творі можна надзвичайно тонко передати враження від балету, класичної музики, живопису, а те, що здатна тільки художнея література, в її інтерпретації іншим мистецтвом, навіть кіно чи театром, втрачає немало чи й навіть деформується до невпізнання. То ж недарма вже роками вживають стійке словосполучення «література і мистецтво»!

     А чиниться націлене на близьку й далеку перспективу таке підле неподобство, як безцеремонне вилучення, зі шкільним навчальним предметом української літератури нібито «для блага», «для загального добра», во ім’я піклування про фізичне здоров’я підростаючого покоління, для зменшення навантаження учнів. Умгу, як сказав би Лев Толстой, «свежо предание, да вертися с трудом». Уже в європейській історії було, що німці анулювали на якийсь час шкільний предмет своєї національної літератури – й від такої маленької нібито деталі аморально-криміногенна ситуація несподівано зросла в державі в кілька разів. А спалили німці книги власних класиків  за повелінням Гітлера – самі прекрасно знаєте, що сталося й чим обернулось мало не для всієї людської цивілізації.

     Та й нема зараз у світі такого народу, що принципово не бажає, щоб його нащадки в пору своєї юності, власне, в період становлення особистості, не вивчали рідне красне письменство! А в Україні ще й зарубіжну літературу у шкільному курсі діти вивчають, і це – добре чи погано? Мабуть, якщо у виваженій пропорції, таки добре, адже в дорослому віці мало хто з них виявить потребу самостійно  відкрити для себе Шекспіра чи Гете, Бредбері чи Хемінгвея.

     Та, врешті, я ж навіть не про зарубіжну, а тільки й суто про українську літературу!

     Останніми роками  тони пустослів’я з телевізійних екранів звалилося на голови пересічних громадян, які, до речі, є не кимсь іншим, а татусями й мамусями, бабусями й дідусями підростаючого покоління! Чого тільки не почуєш від теклеведучих! І депресивна українська література, й нечитабельна, й немодна, й неактуальна!!! І.., і.., і… 

       Стоп-стоп-стоп. Не все гамузом.

     Українська література в цілому надзвичайно велика за обсягом. Те, що в останні два десятиліття ввійшло (вірніше, було укладачами силоміць увіпхало, як у казкову рукавичку) в шкільну програму, не становить і її тисячної частки, а щό таки ввійшло далеко не найкраще – вина аж ніяк не українського красного письменства. Це діло рук недолугих «спеців», тобто  не що інше, як тільки персональна некомпетентність укладачів шкільних програм.

       Отже, давайте розставимо крапки над «ї». У середніх класах треба навчити учнів досить швидко і вдумливо читати (це по-перше) й (по-друге) при цьому обов’язково отримувати насолоду від прочитаного, вміти робити висновки, умовиводи, дошукуватися художньої істини. Друге, до речі, не менш важливе від першого. А це означає, що підручники української літератури, які в середніх класах мають вигляд хрестоматій, повинні пропонувати школярам лише цікаві, оптимістичні, розвиваючі дитячий кругозір і уявлення про світ художні тексти. Похмурим, незрозумілим, нудним, депресивним, із трагічними розв’язками, особливо, якщо стає калікою або гине літературний ровесник молодших підлітків, великим за обсягом творам на уроках української літератури в середніх класах не місце. Більше того, укладачі програм повинні однозначно збагнути, що написані в руслі «соцреалізму» (наприклад, «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір», «Правда і кривда» Михайла Стельмаха) твори навіть дуже талановитих письменників для текстуального вивчення в школі узагалі не годяться, бо катастрофічно спотворюють пережите нашим народом і апріорі викривлюють уявлення підростаючого покоління про навіть недалеке минуле. Також укладачам годилося б диференціювати (бодай для себе самих), що є художні твори для дітей, а є твори про дітей («Федько-халамидник» Володимира Винниченка, «Дивак» Григора Тютюнника), які адресовані дорослій читацькій публіці, й підміняти одне іншим не можна.

     Чи набереться достатня кількість художніх творів відповідного ґатунку для молодших підлітків, учнів середніх класів, принаймні 5 – 7? Так, звичайно,  ще й з надлишком. Експромтом назву тільки прозову казку Івана Франка «Фарбований Лис» і казку-поему цього ж автора «Лис Микита», оповідання Івана Нечуя-Левицького «Вітрогон», повість-казку цього ж письменника «Запорожці»,  повісті Андрія Чайковського «Віддячився» й «Украдений син», оповідання «Ялинка» Михайла Коцюбинського (Василько не тільки вцілів, а й навіть урятував від вовчої зграї коней – величезну цінність у селянському господарстві; більше того, цей літературний текст за рівнем художності набагато кращий і цікавіший від недолугої «Сосонки» Олени Пчілки, а саме нудна «Сосонка» вже впродовж цілого десятиліття «вивчається» в школі!), загадки і акровірші Леоніда Глібова, поему Миколи Вороного «Євшан-зілля», віршовані казки Михайла Стельмаха «Чому Кріт не з’являється на світ», «Чому в Зайця не болять зуби», п’єсу Нелі Шейко-Медведєвої «Чумацький скарб», оповідання «Соловей» Костянтини Малицької, вірш Павла Тичини «Гаї шумлять», вірші про пори року Володимира Сосюри «Люблю весну», «Літо», «Осінь, «Зима», поезії Ліни Костенко «Шипшина важко віддає плоди», «Перекинуті шпаківні», оповідання Василя Земляка «Тихоня», повісті Валентина Чемериса «Аравійська пустеля» і «Подорож до Самари Дніпровської», вірші Миколи Вінграновського «Перша колискова», Олександра Підсухи «Мова», Михайла Трача «Сину, качки летять», Василя Симоненка «Кривда», повість Володимира Винниченка «Гей, чи пан, чи пропав…» (цей оптимістичний пригодницький твір дітьми сприйматиметься набагато краще від «Федька-халдамидника», який і загинув через власних батьків), усмішки Остапа Вишні «Каченята плачуть» і «Сом», повісті Івана Франка «Захар Беркут», Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Віктора Близнеця «Женя і Синько» (але аж ніяк не філософську повість «Звук павутинки», яку пропонує чинна програма і яку варто вивчати хіба що у 8 класі), поему Лесі Українки «Давня казка», повісті Сергія Плачинди «Роксолана», «Максим Березовський» «Артем Ведель», Дмитра Чуба «На гадючому острові», Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало», Ярослава Стельмаха «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», кіноповість Олександра Довженка «Зачарована Десна», спогад Миколи Вінграновського «Рік з Довженком», фантастична повість Наталі Околітенко «Дар Оріона», вірш у прозі Катерини Мотрич «Молитва до мови». Крім цих текстів, учні 5 – 7 класів також вивчатимуть народну творчість, вірші «Зацвіла в долині червона калина», «Садок вишневий коло хати», «Зоре моя вечірняя», балади «Тополя» і «Причинна» Тараса Шевченка.

      У 8 – 9 класах учні старшого підліткового віку вже можуть опановувати й ті художні твори, в яких є певний драматизм, наприклад, комедію Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч», повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба»,  Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною», короткі за обсягом художні тексти з книги Євгена Гуцала «Діти Чорнобиля», зокрема оповідання «Зозуля» і «Чорнобильська дівчинка Калина», повість Григора Тютюнника «Климко», оповідання Євгена Гуцала «Щурі», повість Віктора Близнеця «Мовчун»,  повість Івана Багряного «Тигролови», уривки з повістей Катерини Мотрич «Політ журавлів над не толоченими травами», вірші Андрія Малишка, які стали піснями, – «Пісня про рушник», «Вчителька», «Стежина», вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», а також нині надзвичайно актуальні байки Володимира Сосюри «В гаях», «Дрозд і Соловей», «Магнат», віршовані гуморески Павла Глазового, доступні розумінню школярів такого віку поезії Юрія Андруховича, Івана Малковича, Василя Герасим’юка. Проте поміж такими «майже дорослими за проблематикою» художніми текстами повинні вивчатися й твори пригодницькі, насичені засобами сміху чи зі щасливою розв’язкою, як-ось: Іван Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я», Олег Ольжич «Рудько» («Життєпис одного півня», Валентин Чемерис «„Вітька+ Галя”, або Повість про перше кохання», Ніна Бічуя «Шпага Славка Беркути», Юрій Винничук «Місце для дракона»). Також у 7 – 8 класах варто практикувати цілком посильні підліткам такого віку поезії та поеми поетів-романтиків початку ХІХ ст., текстуально вивчати поеми Тараса Шевченка «Катерина», «Наймичка», «Гайдамаки», цикл поезій «В казематі», щоб надалі, власне, у 9 класі учні вивчали значно меншу кількість творів Кобзаря, ніж зараз, адже вивчати одного письменника цілих пів року учням непосильно, навіть якщо йдеться про творчість генія. Також у 7 – 8 класах варто вивчати історичні пісні, думи, народну драму «Вертеп», елементи народної драми весілля.

     Починаючи з 9 класу, старшокласники вивчають українську літературу в хронологічному розрізі. Проте не варто надто ускладнювати  чи перевантажувати шкільний курс літератури. З літератури княжих часів для вивчення надається, та й то фрагментарно, хіба що «Повість минулих літ» і значно пізніше в часі написання «Слово о полку Ігоревім». Також оглядово варто подати старшокласникам інформацію про козацькі літописи, зокрема «Історію Русів». У цьому ж таки класі надалі вже більш ґрунтовно доцільно вивчати творчість Івана Котляревського (поему «Енеїда» й драму «Наталка Полтавка»), внесок Григорія Квітки-Основ’яненка (повість «Маруся»), текстуально опрацьовувати поеми Тараса Шевченка «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Великий льох», вірш «Розрита могила», драму «Назар Стодоля» і повість «Наймичка» (звичайно, перекладену українською мовою, як і повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вивчається у школі на уроках української літератури дещо раніше). Після вивчення «Чорної ради» Пантелеймона Куліша є потреба вивчати історичну романістику Івана Нечуя-Левицького (текстуально – один із романів: «Князь Єремія Вишневецький» або «Гетьман Іван Виговський»). 

      За кордоном у старших класах на рік учні переважно вивчають  творчість 5 – 6 найталановитіших і найвідоміших національних письменників. Нам варто перейняти цей досвід і не вимагати від старшокласників непосильного їм осягання творчості кількох десятків митців протягом одного навчального року (у десятому чи одинадцятому класах). Чинна програма щз української літератури для 10 – 11 класів профільного рівня й рівня стандарту Анатолія Фасолі – надзвичайно добротно продумана, вагома і цікава, проте це якнайкраща з усіх можливих програма для студентів-бакалаврів відповідного профілю. Для школи вона просто непосильна, навіть при наявності найкращих підручників і най здібніших учителів. Чому? А тому, що коли врахувати, що на виконання всіх домашніх завдань з усіх предметів у середніх класах учень має витрачати лише півтора години, а в старших – не більше трьох годин, то при такій перевантаженій програмі з української літератури, як маємо зараз, навіть на одну тільки українську літературу не вистачить і трьох годин щодня! 

      Що ж робити? По-перше, однозначно забути надумане формулювання «депресивна література», бо відразу ж виникає контрзапитання: а «Ромео і Джульєтта» чи «Отелло» під таким соусом – не депресивні літературні тексти? Конфлікт – вроджена пляма не тільки драми як роду літератури, а, хоч і значно меншою мірою, – літератури взагалі. Не буде конфлікту, а, отже, страждань, переживань, жертовності й т. п. – не буде й літератури. По-друге, в шкільну програму неможливо помістити всі, навіть найкращі, здобутки нашого національного красного письменства, а тому прийдеться робити вибір аж ніяк не на користь кількості. По-третє, якщо людина в період своїх шкільних літ у старших класах навчиться належно аналізувати кілька художніх текстів, вона без особливих зусиль справиться самостійно навіть із досі їй не відомим і не прокоментованим учителями твором.

       А загалом уроки української літератури в школі потрібні значно більше, ніж будь-які інші. Сперечатися про таке смішно, а вилучати українську літературу, об’єднувати її з іншими предметами – дико. Врешті, подібне вже було. Прочитайте новелу «Комплекст» Василя Стефаника. Там радянська вчителька біології, не знайшовши і літературі ілюстрації до теми «Кажан», так прочитала відомий вірш Тараса Шевченка:

Садок вишневий коло хати,

Кажаннад вишнями летить. 

        Щось не віриться, щоб нашому міністерству забаглося отаких кажанівнад Шевченковими вишнями. 

         Та й невже ситуація аж настільки безвихідна? Ні! Просто треба налагодити належне ставлення укладачів до шкільної програми в старших класах. Навіть провести дискусію стосовно кожного запропонованого художнього тексту. А новітню літературу в 9 – 11 класах можна розглядати й на уроках із позакласного читання, а не впроваджувати в чинну програму, тим більше, що навіть думки літературознавців про сучасний період Мегамодернізму в нашому національному красному письменстві ще далеко не однозначні. 

     Врешті, нова програма з української літератури в школі – справа надзвичайно відповідальна й складна. Поспіху вона взагалі не терпить, про що свідчить невдалий досвід практично всіх попередніх варіантів програм. Але уроки української літератури в школі мають бути автономними. Причому в усіх, без винятку, класах. Експерименти, які силовим втручанням руйнують менталітет нації, надзвичайно небезпечні. Про це повинні пам’ятати ініціатори подібних нововведень у школі.