Re: цензії

Батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 – 1884 роки), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля. Разом із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д.П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.

1863 року у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п´єсах Котляревського, Квітки-Основ´яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п´єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольєра, Шиллера.

Демократичні переконання Тобілевича привели його до участі в організації таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.

До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання «Новобранець» (написане 1881 р., опубліковане1889 р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.

Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання «Новобранець», і першу свою драму «Бурлака» («Чабан», 1883 р.) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати «Бурлаку», як і «Хто винен?» («Безталанна»), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884 року за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним «злочинцям». Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.

У 1886 році в Херсоні було видано перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми «Бондарівна» і «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а в 1887 році опубліковано «Наймичку». Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п´єси.

П´єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п´ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга — «глитайства». Його персонажам — Михайлові Михайловичу («Бурлака»), Окуню («Розумний і дурень», 1885 р.), Цокулю («Наймичка», 1885 р.), Калитці («Сто тисяч», 1890 р.), Пузиреві («Хазяїн», 1900 р.) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання. Сатиричне зерно комедії «Мартин Боруля» (1886 р.) пов´язане вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.

Дві останні гіркі комедії — «Суєта» (1903 р.) і «Житейське море» (1904 р.) — драматург назвав «сценами», наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у «Суєті» відсутній головний герой, і п´єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).

Навесні 1887 року І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888 року він перебував на хуторі «Надія» (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897 році він складає «Записку до з´їзду сценічних діячів», де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.

Написане Карпенком-Карим протягом 90-х років на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові «пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические». З повчальною метою створена побутова комедія «Судженої конем не об´їдеш» (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892 р.), в соціально-побутовій драмі «Батькова казка» (1892 р.) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — «Гріх і покаяння». Певним дидактизмом позначена драма «Понад Дніпром» (1897 р.).

На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п´єси «Бондарівна» (1884 р.), «Паливода XVIII століття» (1893 р.), «Чумаки» (1897 р.), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896 р.), «Сава Чалий» (1899 р.), «Ґандзя» (1902 р.).

Твори Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896 р.) та «Ґандзя» (1902 р.) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.

Трагедії Карпенка-Карого «Сава Чалий», так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.

І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 року у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.