Хорватський письменник Венцеслав Новак (по-хорватськи: Vjenceslav Novak) був найвидатнішим представником хорватського реалізму, його називали «хорватським Бальзаком». Народився він 11 вересня 1859 року в місті Сень на Адріатичному узбережжі в північно-західній Хорватії. Його батько походив із Чехії, а мати, уродженка Сеня, була баварського походження. Початкову та середню школу закінчив у Сені та Госпичі. Закінчив і Загребську вчительську школу, потім п’ять років працював учителем у Сені. Пізніше записався до Музичної академії в Празі, після навчання в якій вирушив до Загреба, де отримав посаду вчителя музики у Вчительській школі. Венцеслав Новак мав велику сім’ю, хворів туберкульозом, боровся зі злиднями, тому можна сказати, що він був типовим письменником свого часу. Помер Венцеслав Новак 20 вересня 1905 року у Загребі від туберкульозу.

У літературі Венцеслав Новак дебютував у 1881 році оповіданням «Кицька» («Maca»). Загалом написав сім романів, опублікував три десятки оповідань, а окрім того писав вірші, драматичні ескізи, рецензії, критичні статті та дослідження з музикознавства та музичної педагогіки. Почавши романтичними оповіданнями, він закінчив свою творчість як автор модерної психологічної прози з окультними мотивами. Перший роман «Павло Шеґота» («Pavao Šegota») видав у 1888 році; у ньому показано розтлінний вплив міста на людину – вихідця зі села. Потім вийшли «Підгірські оповідки» («Podgorskepripovijesti», 1889), в яких Венцеслав Новак описав побут і звичаї села. У своїх прозових творах (передусім в оповіданнях) Венцеслав Новак показав усі прошарки хорватського суспільства. Відкривав моральну та психологічну сторони людського життя, займався психологією кохання, батьківства, шлюбу. Заглиблювався в душу митця й інтелектуала. Переважно описував трагічну сторону життя, з підкресленим відчуттям людського горя, тож його твори відзначаються гуманністю та співчуттям. У хорватську літературу Венцеслав Новак увів чимало нового: показ приниженої маленької людини, соціальні теми, часто пов’язані зі столицею – життя міської бідноти та вбогих студентів.

Більшість творів Венцеслава Новака пов’язані з сеньським краєм, життям у Сені, в якому переплітаються протест, гордість, приниження, згіршення тощо. Він звернув увагу на те, що сеняни завжди захищали свою батьківщину, а для цієї боротьби потрібні були велика мужність і бажання перемоги. У Сені, зокрема, відбувається дія роману «Останні Стіпанчичі» («Posljednji Stipančići», 1899). Фабула роману така. Взимку 1834 року в одній холодній кімнатці в Сені Вальпруґа Стіпанчич доглядає за своєю хворою дочкою Люцією. Люція має двадцять два роки, але виглядає значно молодшою. Вона завжди була хворобливою та блідою, а тепер очікує на смерть від наслідків туберкульозу. Щоб чимось зайняти час, мати їй розповідає про їхню родину. Вальпруґа вийшла заміж за Анте Стіпанчича, людину гостру та строгу. Мала сина Юрая та її, Люцію. Діти були повною протилежністю: Юрай був нечутливим і зухвалим, а Люція була надмірно чутливою. Їхній батько завжди опікувався Юраєм, послав його на студії до Відня, а Люцію завжди іґнорував. Батько спільно з каноніком Вукасивичем замислив скинути військову владу в Сені. Але його плани завалилися через синову марнотратну поведінку. Він заліз у борги й помер, залишивши родину без нічого. Із Відня повернувся Юрай із товаришем Альфредом. Альфред спокушає Люцію, але швидко кидає, залишивши її в повному розпачі. Юрай підбиває матір продати майно, щоб розрахуватися з його боргами, й утікає до Угорщини, де змінює ім’я. Люція та Вальпруґа живуть у ще більших злиднях, а щоб Люція не померла від горя, мати просить юнака Мартина писати їй любовні листи й підписувати їх Альфредовим ім’ям. Взнавши правду, Люція помирає у страшних фізичних і психічних муках. Її мати помирає незабаром після неї жебрачкою, яка втратила все в житті.

Венцеслав Новак написав ще п’ять романів: «Під Нехаєм» («Pod Nehajem», 1892); «Нікола Баретич» («Nikola Baretić», 1896), де він критикує ідеали буржуазного суспільства, якому протиставляє «природне життя»; історію ідеаліста-музиканта показує в романі «Два світи» («Dva svijeta», 1901); критикує безвір’я молоді в романі «Перепони» («Zapreke», 1905); у виданому посмертно романі «Тіто Дорчич» («Tito Dorčic», 1906) виявляється модернізм і натуралізм.

Найвідомішими оповіданнями Венцеслава Новака є «Зі столичного підземелля» («Iz velegradskog podzemlja») і «У болото» («U glib»), дія яких відбувається в Загребі в кінці ХІХ ст. Короткий зміст оповідання «Зі столичного підземелля» такий. Бідняк Міка разом зі своїм товаришем Янкичем рубав дрова на зиму іншим людям. Робота була непевною та непостійною, тож вони часто бралися до будь-якої роботи в боротьбі за виживання. На жаль, розчаровані у справедливості та житті, всі гроші вони обоє найчастіше витрачали на алкоголь. Міка часто напивався і приходив п’яним додому, де кричав на свою родину. Одного вечора, у такому п’яному стані, прийшов додому й почав кричати. Евіца, його молодша улюблена донька, не спала, а Міка, п’яний і лютий, не відаючи, що й кому чинить, побив її. Жінка його встигла відтягнути від дочки, а її віднесла в її кімнатку. Зранку жінка розбудила Міку, розповівши, що він минулого вечора побив Евіцу. Міка, сумний і збентежений, не пам’ятаючи нічого, пішов поглянути на Евіцу, якій стало ще гірше й вона ще того ж дня померла. Коли жінка йому про це розповіла, Міку це зломило, він у відчаї метався, не маючи сили повернутися додому. Врятувала Міку його жінка, яка сказала лікареві, що Евіца сама впала зі сходів, коли несла дрова. Але Міці через те не стало легше, він пішов з дому, свідомий своєї провини й того, що алкоголь не вартує життя його дочки.

Оповідання «У болото» має таку фабулу. Соціальну несправедливість відчув на собі Яков Косович, один із п’яти синів бідної родини з історичної області Ліка. Він не отримав стипендії, яка йому забезпечила б перебування в Загребі й можливість вчитися на юридичному факультеті університету всупереч його соціальному статусу й матеріальному становищу. Стипендію отримав його близький приятель Артур Краньчич, який був сином поважаної й багатої сім’ї, а та стипендія потрібна була йому, щоб забезпечити у столиці люксусове життя. Яков намагається дати собі раду в новому середовищі, щоб хоч якось втриматися в університеті. Знайомиться з Єрком Павлиновичем і в нього знаходить дешеве житло. Вони здружилися і щодня стикалися з багатьма іншими несправедливими речами. Одного разу Артур приходить відвідати свого старого приятеля, а застає там лише Єрка, який був дуже злий на молодого Краньчича через те, що той скористався стипендією для бідних, а Яков навіть голодуючи, не має змоги продовжувати студії в Загребі. Але Яков прощає Артура, розуміючи, що той не винен. Потім Артур пише листа батькові про те, що він відчуває провину й каяття за отримання фінансової допомоги, призначеної не для нього, а для бідних, тож бажає відмовитися від стипендії на користь Якова. Батько відхиляє його прохання й заявляє, що є й багатші й відоміші родини, які залюбки користуються чужим. Вимагає від сина схаменутися, бо життя – це школа. Артур іде в таке життя й забуває голос справедливості.